вул. Хрещатик №15 (Михайло Гришко)

вул. Хрещатик №15

Михайло Степанович Гришко

Завершуючи подорож музичним Києвом, зупинимось біля будинку за адресою Хрещатик, 15. Це Пасаж, четвертий за номером парадний вхід. На ньому дві меморіальні дошки, які свідчать про те, що тут мешкали визначні українські співаки Борис Гмиря і Михайло Гришко. Обидва, тоді солісти Київської опери, оселилися у відбудованому після війни Пасажі у 1951 році. Це був щасливий час розквіту творчих сил і найвищого визнання цих легендарних митців. Пригадуються слова народного артиста, Героя України, у минулому головного хормейстера театру Льва Миколайовича Венедиктова: «Театр яскрів такими голосами, як Гришко, як Гмиря. Це дивовижні голоси, які увійшли в історію минулого століття».

Борис Романович і Михайло Степанович жили один над одним на IV і III поверсі. Квартира Гришка, на відміну від оселі Гмирі, вже належить іншим людям. Його син і донька розміняли її на два окремих помешкання. На жаль, але то їхнє рішення.

На меморіальній дошці ми бачимо Михайла Степановича Гришка в концертному вбранні в момент виступу на сцені. Ставний, шляхетний, натхненний, він заворожує своїм співом публіку. Слова, звичайно, безсилі передати магію цього неповторного голосу. Проте маємо чимало спогадів тих, хто був вражений його звучанням.

ВІКТОР БОРИЩЕНКО, народний артист України : Я був захоплений ще в Харкові тим, як він співає в «Ріголетто». Гришко – це голос, який народжується, може, у три століття один раз.

МИКОЛА КАГАРЛИЦЬКИЙ, письменник, заслужений діяч мистецтв України : Адже голос Михайло Степанович мав дивовижний, рідкісний, воістину неповторний, який легко упізнати з кількох нот звучання, винятково красивий, соковитий, могутній, багатий обертонами. До того ж Михайло Степанович був наділений мужньою чоловічою вродою, героїко-богатирською поставою. І, взагалі, в його голосі, статурі яскраво проступало героїчне начало, що й позначилося на всій його творчості.

АНАТОЛІЙ МОКРЕНКО, народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка : Чого він так запам`ятовується, отой тембр? Починає звучати цей голос, і ти провалюєшся кудись в минуле. Постає козаччина, гетьмани . Його героїчний голос одразу малює це все. Я для себе вирішив – це історичний голос. Саме з такої точки зору.

Щоб прослухати,

натисніть тут

Михайло Гришко - грандіозна постать у мистецтві, передусім, оперному, велетень. Він ніколи не був таким собі домашнім чоловіком. Дім для нього існував також як частка його мистецького життя. Яким був Михайло Степанович у колі сім`ї, пригадують його син Михайло Михайлович і донька Ксенія Михайлівна.

М.М.ГРИШКО:- Батько, передусім, був співаком і це виключало все інше. Він уникав громадської діяльності, не цікавився політикою. У співі досяг досконалості. Вдумливо відбирав репертуар, ніколи не співав будь-що, а тільки те, що було йому близьким по духу. І робив це з такою високою майстерністю і так віддавав себе ролі, творові, над яким працював, що здавалося, від цього залежить його доля, життя. Він мав добру пам`ять, читав ноти з листа і міг за короткий термін вивчити незнайому роль у спектаклі або виконати будь-яку пісню, щойно принесену автором. Проте не поспішав виносити на публіку недопрацьований твір. Вдома працював багато. Акомпануючи собі на фортепіано, добивався якнайкращого звучання голосу в тій чи іншій фразі.

Михайло Гришко і Микола Частій (оперний співак, бас)

К.М.ГРИШКО:- А часто ж бували у нас піаністи – Ніна Котлярська, Натан Шульман, Лідія Ржецька …

М.М.ГРИШКО:- Мар`яна Яхіна. Репетиції з ними батько записував на магнітофон старенький Дніпро-1. Потім уважно прослуховував, аналізував. Говорив: «Магнітофон – це мій критик і вчитель, він все підмічає і показує, що не так, сердься або не сердься на нього».

К.М.ГРИШКО:- Залишились 32 касети, що їх батько наспівав.

М.М.ГРИШКО:- Не було такого дня, щоб він вдома не співав. Або працював над оперною партією, або співав для душі романси й народні пісні. Завжди найпершим слухачем і критиком була мама, навіть перед спектаклем.

К.М.ГРИШКО:- А то були режимні дні …

М.М.ГРИШКО:- Ці кілька днів були розписані буквально по хвилинах. Всі домашні знали: батько готується до виступу. Все інше було другорядним.

К.М.ГРИШКО:- Життя в домі затихало, ми наче не існували.

М.М.ГРИШКО:- Все було підпорядковано його роботі. А вже після спектаклю чи концерту вся родина збиралася ось за цим столом і батько розповідав, як пройшов виступ, що йому сподобалось у власному виконанні, а що ні, більше акцентував на тому, що, на його думку, не вдалося зробити так, як того хотілося. Батько багато читав, іноді і вночі. Вдома була чимала бібліотека, і зараз вона є, від класики до пригодницької літератури. Він всі книжки перечитав.

К.М.ГРИШКО:- Дуже любив на історичні теми книги, про мистецтво також.

М.М.ГРИШКО:- Батько був гостинною людиною і хлібосольним господарем. У нас постійно в гостях бували композитори Данькевич, брати Георгій і Платон Майбороди, поет Володимир Сосюра, був і композитор Марк Фрадкін. Ну, а колеги по театру, то, звичайно, диригент Володимир Пірадов …

К.М.ГРИШКО:- А співаки? Майже всі. Єлизавета Чавдар, Лариса Руденко, Лілія Лобанова, Віктор Борищенко, Михайло Роменський, молоді тоді Тимохін, Кикоть, Огнєвой, Кондратюк …

М.М.ГРИШКО:- А ще світові зірки, які приїздили до Києва на гастролі: тенор Жан Пірс і бас Леонард Уоррен із США, Ніколай Гяуров, Димитр Узунов – чудові болгарські співаки, Зенаїда Паллі, Ніколае Херля з Румунії, багато.

- Якісь сімейні легенди, напевно, є?

К.М.ГРИШКО:- О, розкажи про Валерія Чкалова.

М.М.ГРИШКО:- Ну, з батькових слів лише, бо я був зовсім малий. А сталося так, що Валерій Чкалов за півроку до своєї трагічної загибелі приїхав до Києва на змагання з мотоспорту, здається, був арбітром. Батьків голос він любив страшенно і, певне, шукав з ним зустрічі. Познайомив їх Олександр Корнійчук, драматург. Батько й запросив Чкалова на мій день народження, 2 роки, іншого приводу якось не було. Весь вечір Чкалов слухав батька з неймовірним захопленням, а мене перегодував шоколадом, спеціальним чорним, тільки льотчикам такий видавали. От я й досі не можу їсти шоколад.

Але Чкалова не пам`ятаю. Пам`ятаю добре Жана Пірса, Ніколая Гяурова з дружиною Златою. Сидів з батьком за столом, коли до нас завітали артисти з Грузії – диригент Одіссей Дімітріаді, співаки тенор Кукутуладзе і баритон Аміранашвілі.

К.М.ГРИШКО: - А мені наказали лягати спати, бо мала ще була.

М.М.ГРИШКО: - Весь вечір і майже всю ніч співали. І батько співав грузинською мовою, адже під час війни він співав у Тбіліській опері, його там на руках носили. Такий був незабутній вечір. Батькові чудово акомпанував Одіссей Дімітріаді. На двох касетах цей домашній концерт записано на тому ж самому Дніпро-1.

Щоб прослухати,

натисніть тут

Тож які наспівані стіни у цій хаті! Хіба могли вони залишитися байдужими до цього дива. А, може, якось і закарбували його у своїх цеглинах. Уявімо собі колишню оселю Михайла Степановича Гришка за тими спогадами, що ними поділився його молодший онук Дмитро Гришко.

Д.ГРИШКО :- Після смерті діда нічого не змінилося, все було, як і за його життя. В коридорі стояв стіл, на ньому, зазвичай, був телефон. Скриня велика стояла, пам`ятаю, з бабусиними і дідусиними речами. В кімнаті всі стіни були у фотографіях діда в ролях. Стояло піаніно. Була бібліотека велика. Магнітофон «Дніпро», на якому він все записував. Можна було включити, послухати. А ще я любив крутити дідусевий патефон. Завжди, коли приходив до бабусі в гості, просив її дати мені старі пластинки. Вони й досі є у мене. Я коли дивлюся на них, етикетки подряпані, це моїх рук робота.

В кімнаті стояв великий квадратний стіл, який розкладався до неймовірних розмірів, коли приходили гості. Я таких столів більше не бачив, можна було посадити чоловік 20. А складений він був компактний, маленький.

Софа, на якій дідусь лежав, вже майже не вставав. Це мої такі туманні спогади, адже мені було років три - два з половиною тоді. Поряд стояв телевізор. Дзеркало величезне було у кутку, височенне, майже до стелі. На ньому стояв його портрет, здається, півтора метра на метр, який виставлявся на фасаді театру, коли відзначали 100-річчя Київської опери. Біля нього Богдан Хмельницький, наш пам`ятник в мініатюрі, відлитий з чавуну. Лежали булава і скіпетр, з якими він виступав у ролі Богдана Хмельницького. Лежала угорська сокира з різьбленою ручкою, подарована йому в Угорщині під час гастролей.

Перекідний календар, пам`ятаю, стояв, на ньому була відкрита одна й та сама сторінка з датою смерті дідуся. Відтоді цим календарем не користувалися. Я тоді навіть і не думав, що мій дідусь визначна людина. Мені було цікаво покрутити ручку, щоб цифри вискакували. А бабуся потім знову повертала ту пам`ятну сторінку на місце.

Бабуся, Сусанна Вікторівна … Вісімдесят відсотків, якщо не всі дев`яносто, то її заслуга – затишок в домі і сімейний побут, підпорядкований, головним чином, мистецтву діда, його роботі в театрі. Вона присвятила йому все своє життя без останку. Була з ним на гастролях, спектаклях, концертах, в останні роки доглядала його хворого. За моїм батьком в дитинстві, потім за його сестрою, моєю тіткою, ходила няня. Малими дітьми, в основному, опікувалася теща діда, приїздила з Харкова.

Ще пригадую, що у великій кімнаті поміж вікнами стояв отой вже згаданий магнітофон. Над ним висів барометр, модний тоді предмет старовинної розкоші. І висів годинник, бомкав кожної півгодини. Батько ставив драбину, щоб його завести.

Перед цією кімнатою був великий просторий хол, ну, як для мене, тому що я був маленький. І там я з дідом ганяв м`яча. Він ставив мене на воротах, тобто у широких дверях в кімнату.

За цією великою кімнатою була спальня. Там висів портрет матері Михайла Степановича. Малював, очевидно, з фотографії художник Цесевич– син знаменитого українського баса Платона Цесевича.

Голос дідуся пам`ятаєте?

Ні, він вже не співав після гіпертонічного кризу у 70-му році, лікарі заборонили. Але в 71-му році він ще виступав у концерті.

Існують, певне, сімейні перекази, спогади, що передаються від старших молодшим?

Ну, відомий випадок з шоколадом Валерія Чкалова, що ним перегодували мого батька, маленького тоді. В домі був портрет Сталіна, велика фотографія у рамці, подарований діду під час декади 1936 року у Москві. Сталін власноручно підписав його червоним олівцем. І коли в 37-му році в хаті з`явилася якась комісія чи перевірка, - бабуся була вдома, а дід у театрі, - то, побачивши портрет Сталіна, ці люди повернулися і мовчки пішли геть. Це був 37-й рік. Ну, ви ж знаєте, тоді приходили і забирали людину. Хто зна, яка в них була мета.

А коли ви відчули, що увічнення пам`яті видатного українського співака Михайла Гришка, вашого діда – це ваш борг і поклик серця? І що було поштовхом до активного збирання і запису спогадів, перезапису творів у його виконанні на диски, створення телефільму?

У 2008 році, батько ще був живий, ми з ним сиділи, говорили про магнітофонні записи діда, квартиру тоді розміняли, і він сказав, що всі записи у тітки Оксани, але я їх переписав. Всі бобіни, ясно, я позабирав у нього. Майже щодня слухав. І так було: спочатку слухаєш, потім починаєш перейматися тим, а потім починаєш порівнювати, хто як проспівав той чи інший твір. Є твори, які, я не знаю, хто би міг краще за нього проспівати. Наприклад, «Безмежнеє поле». Всі баритони виконують, кожний по-своєму, але краще за нього ніхто не проспівав, та й голос ні з яким іншим не сплутаєш. Слухав, переписував, чистив … Сподобалось. От і вирішив. Запам`яталась фраза з якогось кінофільму: «Життя починається у 40 років». Так і у мене.

Щоб прослухати,

натисніть тут

Записи з домашнього архіву Михайла Гришка і телефільм, присвячений його творчості, можна знайти на каналі Youtube за цими посиланнями:

https://www.youtube.com/playlist?list=PLqcWOae4s6YkNytOYplHvlhOsrnsE8DUv

https://www.youtube.com/channel/UCbcK-nSRvJHAHqnylk86_NA

Свого часу ми побували в оселі Михайла Степановича Гришка і бачили її саме такою, якою пам`ятає онук співака Дмитро Гришко. Нас як працівників музичної редакції Українського радіо рекомендував господарям цього дому – Михайлу Михайловичу і Ксенії Михайлівні письменник і палкий шанувальник артиста Микола Федосійович Кагарлицький. Переписати домашній доробок Михайла Степановича для фонду радіо було його заповітною мрією. Її він виношував і плекав відтоді, як дізнався про цей невідомий, але безцінний скарб.

Ми почули голос Михайла Степановича Гришка, записаний на магнітофоні Дніпро-1, що відіграв виняткову роль у творчому житті співака, особливо в останні роки, коли він пішов на пенсію. А його вихід на пенсію був драматичний. Якраз вступив у силу новий закон про обмеження пенсій. Гришкові нарахували порівняно з іншими народними артистами Радянського Союзу зовсім невелику суму, а головне, без права співати поза встановленою нормою з розрахунку двомісячної зарплати. Це його приголомшило найбільше, бо він хотів співати і міг співати. Він звертався до найвищих урядових інстанцій. Марно. Ніщо не допомогло.

МИКОЛА КАГАРЛИЦЬКИЙ:- Після цієї перенесеної драми Михайло Степанович все-таки, слава Богові, не зламався зовсім. Хоча й почувався приниженим і забутим. І десь, мабуть, у ці тяжкі останні роки його життя я, потрапивши у гості до Михайла Степановича, зрозумів його душу. Пам`ятаю, я зайшов до нього в хату. Він стрічає мене й каже: «Ти чого, хлопче, прийшов, я непотрібний Україні, - так, розумієте, відверто це говорить, - я непотрібний нікому, іди собі, моє вже одспіване, мого вже нічого немає». І от в мені жила, ридала пісня Михайла Степановича з «Наталки Полтавки», саме чомусь ця пісня «Та нема гірш нікому, як тій сиротині». І я, стоячи на порозі, опершись об оддвірок, весь тремчу, хвилююся і наважуюсь заспівати перед ним, щоб довести йому, що, справді, він потрібний мені, країні, що пісня його звучить. І коли він почув цю пісню, він раптом піднявся і гукнув своїй дружині: «Сусанно Вікторівно, хлопець з України прийшов». Я не знаю, можливо, я прийшов не з України, але я прийшов до Михайла Степановича Гришка і щасливий тим, що мені вдалося з ним бути, не так довго, не буду про це говорити, але він мені так багато дав як співак і людина, він так мене прилюбив до вокального мистецтва, що ніхто так не прилюбив.

З червня о 19 годині 30 хвилин, а це був 73-й рік, у лікарні на Пушкінській перестало битися серце Михайла Степановича. І диво! Коли засмучена родина повернулася додому, у квартиру на Хрещатику, 15, глянула на годинник, а він зупинився о 19.30, в ту хвилину, коли перестало битися серце палкого патріота, великого громадянина, унікального митця, героїчного баритона Михайла Степановича Гришка. Так і залишився цей годинник у квартирі і нагадує про той сумний день, я вважаю, сумний і для України, бо таких баритонів, яким був Михайло Степанович Гришко, зроджує тільки ота степова маріупольська козацька земля, а ще з ласки божої природа дала Михайлу Степановичу окрім співацького обдаровання ще й виняткову могутню фізичну статуру, вроду чудесну. А ще дала палкий темперамент. І голос! Ось це він достоту використав на опернім кону і дав такі яскраві образи, які довгі роки ще будуть зоріти для майбутніх і для сучасних баритонів. Він ішов від музики, від власного розуміння образу і так глибоко проникав у його суть, що, здається, кращого прочитання годі ще знайти, якщо згадати його партії в операх Верді, Римського-Корсакова, Лисенка, Данькевича, Чайковського.

Щоб прослухати,

натисніть тут

Коли йому заборонили співати в театрі поза встановленою законом нормою і відповідно підзаробляти, як це робили ті народні артисти Радянського Союзу, які раніше оформили пенсію, він звертався до концертмейстерів і до близьких друзів: «Приходьте до мене додому слухати мій безкоштовний спів». Отож, відаючи про унікальні домашні записи Михайла Степановича, ми й доклали зусиль, аби поповнити ними студійні радіозаписи і в такий спосіб збагатити фоноархів співака.

Як неповторно самобутньо трактував він лисенкові-шевченкові «Гетьмани». Співав, не забудьте, у чотирьох стінах, а ніби для всієї України. Михайло Степанович Гришко якось часто перегортав сторінки свого життя і повертався до улюблених своїх героїв. І один з тих записів зберіг арію Жермона з опери «Травіата» італійською мовою. Це дуже цікаво. Справа в тому, що вистави наші йшли українською мовою, а він же розумів, що найкраще арія звучить мовою оригіналу. Переписали унікальну річ – арію Альфонса з опери «Фаворитка» Доніцетті, для того, щоб усвідомити масштаб обдаровання Михайла Гришка в італійському бельканто, щоб якоюсь мірою уявити собі, як він міг співати і в операх Леонкавалло, і в операх Доніцетті, а можливо, і в операх Белліні, бо тільки в операх Верді на нашій сцені він найповніше розкрив свій талант. Ніколи не згладиться з моєї пам`яті Михайло Гришко – Демон. У запису з домашнього архіву, не зовсім досконалому запису, заімпонувало те, як вільно ллється його голос в аріозо «Не плачь, дитя». А це ж писалося в 60-ті роки, коли вже Михайло Степанович пішов зі сцени.

Щоб прослухати,

натисніть тут

Так співав Михайло Гришко у своїх чотирьох стінах, наодинці із самим собою. Записував, стирав, записував. Не розраховував на те, що колись хтось почує ці його записи. Він просто не міг не співати. Музика створювала емоційну ауру цього дому. І ми відчули це по схвильованих відгуках всіх тих, хто тут бував. Звернімося ще раз до спогадів Миколи Федосійовича Кагарлицького.

М.КАГАРЛИЦЬКИЙ:- Він записував і італійських співаків, які гастролювали у Великому театрі, він записував з платівок голоси Маттіа Баттістіні, Тітта Руффо, Джузеппе де Лука і багатьох інших. Але не просто записував. Він робив своєрідні, я б сказав, колажі, чи що. Брав арію у виконанні, скажімо, Тітта Руффо, у виконанні Джузеппе де Лука і соліста Великого театру, якого він дуже любив , Павла Лісіціана, а поряд ставив свій варіант. І ось цікаво, мені випало щастя слухати ці записи і обов`язково в кінці його виконання. Він сидів, дивився пильно-пильно на мене, на мою реакцію, як звучить той чи той варіант. А надто вже хвилювався, коли звучала саме ним проспівана арія. І потім питав: «Ну, як, хлопче?». Прекрасні то були виконання. Але чомусь, навіть тоді, а зараз тим більше думаю, а що якби голос Михайла Гришка звучав у тій самій «Ла Скала»? Ніколай Гяуров, який бував у хаті Михайла Степановича десь у 57-58 роках, почувши його в опері «Бал-маскарад» в партії Ренато, сказав: «Давайте, поїдемо до Італії, я вам там влаштую виставу». Михайло Степанович відповів: «Е-е, запізно, друже, я вже не той, я не маю права представляти себе таким, треба було це робити, якби на це була змога, в молодості».

Перезапис творів, що їх наспівав у себе вдома Михайло Гришко, якось по-новому викликав неабиякий інтерес до нього. То вже не був славетний співак на п`єдесталі, увічнений у бронзі. Ні. Підкорила людська його вдача, до речі, суто чоловіча. І була відчутна у виконанні цих творів якнайповніша самовіддача. Так співають лише перед вдячними слухачами, коли між залом і артистом виникають найтонші ниточки взаєморозуміння. Все це для Михайла Степановича Гришка залишилось у минулому. Але була музика. Вона й спонукала його до щирої і пристрасної сповіді. І, що дивує особливо, ніякої амортизації голосу, унікального гришківського тембру!

Тож спало на думку розпитати про Михайла Степановича колишніх його колег, партнерів, друзів, які спілкувалися з ним в театрі, виступали разом у спектаклях і добре знали співака.

Чудовий тенор Володимир Тимохін навіть подружився з ним, незважаючи на чималу різницю у віці.

Щоб прослухати,

натисніть тут

В.ТИМОХІН, народний артист України :- Ну, яка дружба, він старшого покоління людина. Якщо так загалом сказати: велика дитина і у сприйманні світу і у ставленні до світу. Ми з ним спілкувалися на всілякі теми – і на філософські, і просто на житейські теми через те, що з ним було цікаво. Його шлях у мистецтво не відрізнявся від більшості вокалістів. Тобто вони приходять в мистецтво пізніше, ніж музиканти, припустимо інструменталісти, що їх з дитинства прив`язують, як казав Кикоть (Андрій Кикоть, нар. артист України, бас, у 1959-1975 рр. соліст Київської опери. Ред.), до рояля або до скрипки. А ми …Є голос і починаєш думати потім. І якщо ти самовіддано віддашся цьому, то станеш особистістю, якою безперечно був Михайло Гришко. В цьому і сенс мистецтва.

- Збереглися записи в його домі, які робилися на побутовому магнітофоні Дніпро-1. І там є запис, ви співаєте аріозо Каніо з опери Леонкавалло «Паяци». І одразу ж після того, як ви проспівали, Михайло Степанович співає Пролог з опери «Паяци». Як це було?

- Нас об`єднувала любов до вокалу. От, Каніо … Я не Каніо. Але йшлося про композиторів-веристиів (веризм – від слова vero, що означає істинний, правдивий – течія в італійському оперному мистецтві, представлена іменами Леонкавалло, Масканьї, частково Пувччіні . Ред.), а музику веристів співають трошки по-іншому, ніж Верді або Доніцетті. Це вокал зовсім різний, через це ми і записували багато. І я записував, казав: «Стирайте, воно мені непотрібно, я тільки послухав та й все». А він отой Пролог … як зробити «соль», як зробити «фа». Чи так краще, чи так краще, це просто праця, щоденна праця. У нього була можливість, не в усіх була можливість, тоді записуючої апаратури було дуже мало, а у нього вона була. Він співав дуже довго, майже до смерті. Оце те підґрунтя цієї дружби великої, він бачив мою любов і повагу до нього і ставився до мене майже також. Те, що лишилися його записи, я думаю, що це щастя для поколінь. Це людина, яка народжується у століття один раз, ну, може, два. Його ця могутня внутрішня сила притягувала. Унікальна людина, така, як є і серед драматичних акторів, і серед кіноакторів. От когось любиш … Я, наприклад, люблю Жана Габена. Так от, Жан Габен, коли дивишся кіно, він мовчить, двадцять чоловік у кадрі, але ти бачиш лише його. Так було і з Гришко, він виділявся, він цього не робив сам, воно само робилося за нього. Отака у нього була внутрішня сила.

Ймовірно, що ця внутрішня сила і притягувала молодь до Михайла Степановича Гришка. Він не був педагогом. Ніколи не викладав. Проте сама його артистична унікальність діяла якнайпереконливіше на інших. А щирий інтерес до талановитої молоді не міг не підкупити будь-кого. І серед тих щасливих були починаючі тоді співаки, а в майбутньому добре знані народні артисти України і колишнього Радянського Союзу, лауреати Національної премії України імені Шевченка, професори і бажані у цьому домі гості Анатолій Мокренко і Микола Кондратюк.

А.МОКРЕНКО:- Голос породжує бурю емоцій, бачення внутрішнє, а голос Михайла Степановича Гришка особливо. Я його шанував надзвичайно.

Він вже не працював у театрі, коли мене обрали головою профспілкової групи солістів опери. І коли був його якийсь ювілей, я запропонував … А у більшості випадків, артисти відспівали, пішли, про них і забули. Ми почали їх поздоровляти з квітами і таке інше і надіслали йому привітання. А він нас всіх запросив до себе додому. Ну, ми щось таке купили, знаєте, до чаю і якісь подарунки не дорогенькі. Приходимо до нього, посиділи, я йому й кажу: «Може, ви згодились би заспівати у ваш ювілей якусь партію в спектаклі, ну, скажімо, Султана в «Запорожці за Дунаєм», ви ж прекрасний Султан були. Людям важливо подивитися на вас, пошанувати». А він каже: «Ви знаєте, Анатолій, - а ми раніше з ним зустрічалися, - ви знаєте, вже у моєму віці починаєш усього боятися».

А чому я кажу, що раніше його знав, того що коли я ще вчився у консерваторії і працював інженером, то співав де тільки можна було. І от, був концерт в Будинку актора, це було на вулиці Богдана Хмельницького, якщо від театру спускаєшся вниз, то ліворуч за «Інтуристом» (зараз це готель «Ермітаж») був Клуб робітників мистецтва.

Щоб прослухати,

натисніть тут

Я співав серйозний філософський твір, який дуже любив. Після того, як відспівав, а це був збірний концерт, я пішов до кімнати, де роздягався. Коли заходить Гришко:

Добрий день.
Добрий день.
Дозвольте мені вас поздоровити, подякувати. От, молодець!

Подякувати знаменитому співаку – не штука. А він знав, що я тільки починав окуклюватися, так би мовити, підтримати хотів. Розумієте, з висоти своєї . Мені так було дивно це. Така величина, особистість колосальна, великий співак і такий відвертий, щирий із зовсім молодим артистом. Далеко не всі небожителі мистецтва на це здатні. Я подякував. А він мені каже:

- Анатолій, а ви знаєте, що ви зараз вмієте те робити, чого я не вмів ніколи.

Що він мав на увазі, не знаю. Але він мене якось зобов`язав. Я ту незабутню хвилину свого життя надто ціную, тому зараз і сам підтримую молодь. Вже 31 рік навчаю дітей, знаю, наскільки важливий такий позитивний імпульс для того, щоб повірити у себе. Мудрий Михайло Степанович Гришко саме так і зробив тоді.

М.КОНДРАТЮК:- Михайло Степанович – це був мій кумир, мій ідеал. Ну, я пригадую Скарпіа, наприклад. Я коли дивився, як він грає Скарпіа, ви мені пробачте, цей одяг, він у ньому наче народився. На сцені, я дивувався, це була інша людина. А який ще до того був спів! Сьогодні він співав Миколу-простака в «Наталці Полтавці», але як! А через пару днів він співав Скарпіа в «Тосці» Пуччіні … І через кілька днів це вже Онєгін, який так скидає печатку, з таким лоском … Я вже не кажу, що, коли поставили оперу Данькевича «Богдан Хмельницький», здавалося, що це природжений був Богдан. Мені довелося кілька разів з Михайлом Степановичем співати коротеньку партію російського посла, чути його під час вистави. Взагалі, це була радість в театрі.

Щоб прослухати,

натисніть тут

А ще коли був студентом, бачите, я перебігаю, навчався в консерваторії, ну, безумовно, я жодної вистави не пропускав. Тоді у «Князі Ігорі» Ігор виїжджав на коні. А я був тоді в мімансі. І от Михайло Степанович за лаштунками сідає на коня, а я подаю йому уздечку, так що дуже близько наближаюсь …

Кажуть, що зараз забули у нас людей літніх, пенсіонерів. Ви знаєте, в усі часи так було. І мені пригадується, душа боліла, тому що коли Михайло Степанович, ще він при силі був, ну, там у нього різні операції були, складності зі здоров`ям, але голос у нього звучав, я не пам`ятаю, щоб у Гришка качався голос, ні, і от Михайла Степановича відправляють на пенсію, уявляєте собі? Він чим ще мені подобався, я не знаю, чи можу я на нього бути схожим хоч трошки, але він казав те, що думав. Всьому давав оцінку справедливу, як йому підказував розум, міг співакам, та й не тільки співакам, міг і директору Віктору Петровичу Гонтарю зробити зауваження, і от його якось так … Тоді ж народні артисти отримували чималі ставки, і від тих ставок пенсія відповідна була, а його якось так притисли.

Я пам`ятаю, день народження Михайла Степановича був, я, значить, думаю, піду. Взяв шампанське, цукерки, пішов. У Пасажі він жив, піднявся, натискую кнопку. Відчиняються двері, він так до мене:

Ти прийшов від місцевкому чи від парткому?
Ні, від себе особисто.
Тоді заходь. Засміявся, запросив. Ну, я захожу, там Сусанна – дружина його, повно гостей, була Ніна Котлярська, піаністка, концертмейстер.
Ніночко, от Коля прийшов. Він нам зараз подарунок зробить, заспіває арію Ренато. Ну, діватись нема куди, я співав. Хвилювався. Оце такі стосунки були. А потім невдовзі він якось так відійшов. У Пасажі дошку зробили. Пам`ятають.

Співак, розповідаючи про іншого співака, найбільше акцентує увагу на голосі, на тому, з якою майстерністю артист володіє цим живим інструментом. Воно й зрозуміло, тому що конче важливо для вокаліста. Диригент, який тримає в руках оркестр, хор і весь виконавський ансамбль на сцені, адже є серцем спектаклю, сприймає співака, передусім, в образі героя опери. Тобто співак має задіяти свій виконавський арсенал якнайповніше, не лише вокальну техніку. Гришко виступав з багатьма диригентами, що їхнє мистецтво великою мірою визначало статус Київської опери як одного з провідних театрів колишнього Радянського Союзу. А це Володимир Дранишников, Володимир Пірадов, Веніамін Тольба, Олександр Климов, Яків Карасик, Валентин Кортацці.

Коли перечитуєш спогади видатного маестро Веніаміна Тольби, то наче сам бачиш Михайла Гришка на сцені та ще й в ореолі шаноби Веніаміна Савелійовича, котрий добре знався у вокальному мистецтві і любив співаків.

В.ТОЛЬБА, народний артист України:- Він цілком присвятив себе оперній сцені, і тут кожна поява його була «царственною» - не лише тому, що він часто співав «царські» партії: царя Амонасро в «Аїді», князя Ігоря, гетьманів Богдана Хмельницького і Мазепу, Султана в «Запорожці за Дунаєм», але й тому що в ролі шута Ріголетто або цирульника Фігаро він був господарем сцени, царював на ній.

Михайло Гришко ніколи не співав «процентами з капіталу», як учив Марка Рейзена його педагог Бугамеллі, що треба співати на процентах, не на капіталі, капітал повинен залишатися недоторканим. Так частенько співав і сам Рейзен, і Борис Гмиря, і найчастіше Іван Козловський, у чому, до речі, було чимало мудрості і досвіду. Михайло Гришко ж , який щедро дарував слухачам свій голос і якому публіка віддячувала захопленням, безоглядно витрачав свій капітал, але так до кінця і не витратив. Чи не тому Зоя Гайдай, сидячи поряд зі мною на одній з оркестрових репетицій , сказала: «Гришко, здається, все зробив, щоб зруйнувати свій голос, але це йому не вдалося».

Гришко був самородком. Але він вперто вчився і працював над удосконаленням своєї загальної і вокально-музичної освіти. Ще студентом І курсу Одеського музично-драматичного інституту Михайло Степанович з великим успіхом виступив на сцені оперного театру, у 20-ті роки одного з кращих в країні. Преса відзначала, що одесити ще не бачили такого молодого Онєгіна. Він був ровесником пушкінського героя і навіть молодшим за нього. Студентом ІІ курсу проспівав найскладнішу партію драматичного баритона – партію Грязного у «Царевій нареченій» Римського-Корсакова. У 1925 році був прийнятий у трупу Одеського театру. А у 1927 – молодого артиста запросили до столичної тоді Харківської опери. У тому ж сезоні Михайло Гришко виступив у партії Ріголетто в однойменній опері Верді разом із всесвітньовідомим тенором Смирновим, який приїхав тоді з Парижа.

Близько 40 років з невеликою перервою ми працювали в одному театрі і часто виступали в одних і тих самих спектаклях. Основним робочим регістром була для Гришка середина, і тому йому були підвладні майже всі партії баритонального репертуару – і драматичні, і ліричні. Все підкорялося його безмежному голосу і артистичному таланту.

Цю підкоряючу силу творчої особистості Михайла Степановича Гришка одразу відчув на собі, коли у 1954 році почав працювати в театрі, і молодий тоді хоровий диригент, у майбутньому головний хормейстер Національної опери, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, Герой України Лев Венедиктов.

Л.ВЕНЕДИКТОВ:- Я помню все его спектакли. Наиболее впечатляющим было, конечно, создание образа Богдана Хмельницкого. Страшно сказать, он вынес 300 репетиций и все спектакли, которые шли после этого, то есть «Богдан Хмельницкий» без Гришко не мог быть, не мог быть, потому что он только лишь выходил, еще не начинал петь, это уже был Богдан Хмельницкий.

Я помню один вечер, это было до премьеры оперы «Бал-маскарад» в театре. Тольба горел этим спектаклем, он дышал этим спектаклем. В то время редко можно было достать пластинки. А Коган – скрипач знаменитый привез ему записи Тосканини, где Жан Пирс поет Ричарда. И он немедленно собрал всю труппу, сделал общественное прослушивание. И, конечно, Ренато был Михаил Степанович изумительный совершенно.

Щоб прослухати,

натисніть тут

Щоб прослухати,

натисніть тут

И вот, когда после премьеры у Вениамина Савельевича был такой ужин, что ли, Вениамин Савельевич попросил: «Миша, спой что-нибудь». И Миша спел «Куртизаны – исчадья порока» из «Риголетто» (аккомпанировал В.С.Тольба. Ред.). Вы знаете, это был момент, когда все окаменели. Он все-таки был не в том возрасте, когда только начинал петь эту партию, но он с таким настроением спел, в таком звучании и его этот божественный тембр … – это было просто откровение.

Поражало удивительно трепетное отношение к театру. Он не был ласковым человеком, это совершенно точно. Он был очень щепетилен, если можно так сказать, когда раздавались голоса критики по его адресу, иногда даже в порядке пожеланий, он не очень терпел это. Но он безумно любил театр. Любил эту атмосферу. Любил прийти заранее перед спектаклем, когда еще никого нет в театре, и начинать гримироваться, одеваться, погружаясь постепенно в состояние своего героя.

Я застал еще последние спектакли «Демона», когда пел Михаил Степанович. Это на всю жизнь запомнилось. Михаилу Степановичу, пожалуй, не очень повезло. В каком отношении? Заблистал Ворвулев. У Ворвулева партия Демона была коронной. Многие из нас выходили в зал, чтобы увидеть, как он выскакивает из-за кулис: «К тебе я стану прилетать…» Михаил Степанович не тем брал, он брал неповторимым тембральным звучанием. Это было затаённо, это было проникновенно. Демон был теплый у него. Голос был очень тембристый. Поэтому, когда он пел «Не плачь, дитя», ну, это нельзя передать словами, это нужно слышать. Он даже говорил в этом тембре, когда с ним в день спектакля «Демон» разговаривали, в тембре будущей партии.

Щоб прослухати,

натисніть тут

То поколение, которое знало Гришко, оно обожествляло его до самых последних дней. Приходили люди специально, « гришкисты», на его спектакли, а потом толпами стояли у выхода, ожидая своего кумира. Он всеобщий любимец был всю жизнь. Он был избалован вниманием, но это было заслуженно.

Від колишніх партнерів Михайла Степановича Гришка ми неодноразово чули, що їм пощастило співати з ним на сцені. Пощастило бути поряд і щоразу дивуватися органічному перевтіленню артиста у зовсім іншу людину – історично і за характером поведінки. Це потужно впливало на всіх учасників вистави. Йому вірили і починали дихати разом з ним. І ось саме такі моменти оперного дива зачаровували і залишали незабутні враження. Пригадує народна артистка України Віра Любимова.

В.ЛЮБИМОВА:- Я щаслива тим, що з Михайлом Степановичем Гришком зустрічалася в прекрасних операх – «Аїда», він співав Амонасро, я співала Аїду, «Князь Ігор», він співав князя Ігоря, я співала Ярославну, «Тоска», він співав Скарпіа, я співала Тоску, «Запорожець за Дунаєм» та інші.

Його останньою великою роботою в театрі була опера Данькевича «Богдан Хмельницький». Але як він підійшов до цього образу, як він вокально мислив втілення цього образу! Мені пригадується сцена перед боєм на Жовтих водах. Художник цього спектаклю був Петрицький. І Петрицький наблизив усе до природи реальної. Ті самі сосни, ті самі намети, та сама українська ніч. Я стою у лаштунках і дивлюсь на Михайла Степановича. Він виходить з намету, сідає на пеньок біля сосни. І цей важкий роздум …Ви знаєте, у мене, як кажуть, ішли мурахи по тілу. От він починає: «Ніч без вітру …» і раптом сплеск емоцій: «Встань, Україно, зведися з колін …». Він заспівав так, що його голос вірив у перемогу на Жовтих водах.

Образ, я не можу сказати, що це був образ тільки Богдана, це був образ всієї України. Гришко Михайло Степанович – це була вся Україна. Це правда. Це моє враження. Він співав Богдана, я співала Варвару і скажу, що в жодній республіці колишнього Союзу не було такого спектаклю і не було такого голосу, як у Михайла Степановича Гришка. Це був унікальний голос. І коли він співав оцю арію «Встань з колін, Україно», зал вставав і мовчки слухав. І які ж були овації! Цього не забути ніколи.

Щоб прослухати,

натисніть тут

Після спектаклю Михайла Степановича завжди чекав вдячний слухач, який його любив самовіддано. Вручали йому квіти. Він підписував автографи. І ніколи не сказав, що він втомлений, вибачте. Ні. Він кожному старався подякувати. Отак ми з таким добром і пам`ятаємо Михайла Степановича.

Прощався Михайло Степанович Гришко з театром 1 лютого 1968 року. Співав партію Жермона в опері Верді «Травіата».

Ймовірно, у тих, хто читає ці рядки і хто хоч раз чув видатного співака на сцені або у запису, відома арія Жермона звучить у пам`яті в усій розкоші тембру його голосу. З неповторною гришківською інтонацією батьківського співчуття і переживання.

Щоб прослухати,

натисніть тут

Ми ще не завершуємо екскурсію за київською адресою Хрещатик, 15, де свого часу мешкав Михайло Степанович Гришко, король українських баритонів.

M узичні Aдреси Kиєва