top of page

Володимирський узвіз №2, "Солов'їна домівка"

ІІ. Капела бандуристів України

     У 1946 році Постановою Ради міністрів тоді Української РСР була заново створена вже у статусі Державної Капела бандуристів України.

     Капеляни, котрі оселилися в «Солов`їній домівці» у квітні того року, невдовзі пересвідчилися в тому, що це помешкання й справді належить солов`ям, однак дуже швидко подружилися з ними. Та й було чому у цих птахів повчитися, бо ж їхня бездоганна «постановка» голосу, чистота тону, фантастична колоратура і безшовні переходи з однієї позиції до іншої мали стимулювати виконавську досконалість.

 

     Штат капели налічував сорок чоловік. У це число входили і ті п`ятнадцять бандуристів, які працювали в останньому складі довоєнної ще капели і уціліли. Доукомплектовував капелу вже Олександр Міньківський, призначений її художнім керівником і головним диригентом. Це, мабуть, знак щасливої долі:  три художні керівники, які працювали в «Солов`їній домівці», були визначними постатями, що й зумовило неповторний почерк кожного з їхніх колективів.

     Так хто ж такий Олександр Міньківський? Народився він 13 (26) грудня 1900 року в селі Сніжна Сквирського району на Київщині в родині сільського вчителя і дяка. З шести років навчався у церковно-приходській школі і співав у церковному хорі, де опанував початкову музичну грамоту. А це був істотний грунт для хорового диригента. Вочевидь, багато українських митців минулого, які працювали у хоровому жанрі, спочатку долучалися до музики саме у церковних хорах. Серед них і колега Міньківського у «Солов`їній домівці» Григорій Верьовка. Також композитори Кирило Стеценко і Микола Леонтович – його вчителі у Київській учительській семінарії в 1920 -1921 роках. Цей короткий період виявився для  Олександра Міньківського безцінним за професіональним досвідом. Свою педагогічну і диригентську діяльність він розпочав невдовзі після закінчення у 1930 році Музично-драматичного інституту імені Лисенка. Перед тим, як очолити капелу бандуристів, був заступником художнього керівника і диригентом Українського народного хору. Тож розумів чоловік, якою повинна бути капела і що для цього треба робити.

 

     І вже 1 травня 1947 року в Колонному залі Київської філармонії відбувся перший виступ Державної капели бандуристів Української РСР (за її тодішнім статусом). Той концерт пройшов блискуче. Вдячні слухачі, не приховуючи сліз, захоплено й радісно вітали артистів. Початок концертної діяльності капели описує у своїй монографії «Кобзарська січ» поет, журналіст, кобзар-бандурист, артист Національної заслуженої капели бандуристів імені Георгія Майбороди Ярослав Чорногуз..

      ЧОРНОГУЗ: - Незабаром почалися гастрольні подорожі. А після війни вони були нелегкими. Доводилося добиратися від села до села підводами, ночувати нерідко і в копиці сіна. Про ті роки згадує Анатолій Хорошайло: «Прибула якось капела в село Книші Гадяцького району на Полтавщині. Був липень 1947 року, якраз жнива наспіли. А в полі майже самі жінки трудяться, чоловіків забрала війна. І артисти давай допомагати – відклали набік свої бандури, взяли коси й серпи і пішли косити. Багато з них – вихідці із села. Тож до такої роботи їм не звикати. Ще й добре справилися з роботою. А ті капеляни, що з міста, оформили у клубі для трудівників газету. Багато в цьому було людяності і взаємної радості».

 

     Весела і трохи курйозна історія трапилася з капелою на Донбасі. Артисти виступали на літній площадці однієї з шахт міста Горлівки. Неподалік красувався велетень-терикон, а за тином, що огороджував концертну естраду, пролягала залізниця – нею маневрові паровози подавали на шахту вагони. Ті глядачі, хто не міг потрапити на концерт, обступили площадку знадвору.

 

     «Диригую капелою, - згадує Олександр Міньківський, - чую: пройшов паровоз, свиснув, щось затріщало, а серед тих, хто стояв знадвору, почулись якісь веселі вигуки. Повертаюсь – переді мною величезний простір, заповнений людьми. Стало світло-світло, і не можу зрозуміти, що відбулося? Де подівся раптом високий дощатий тин?

     Як потім з`ясувалося, хтось із дотепників причепив тин до паровоза. Той рушив і, вирвавши велику секцію огорожі, потягнув її за собою, а люди з криком, вигуками і сміхом кинулись на концертну площадку».

 

     Перші успішні гастролі надали впевненості. Але Олександр Міньківський передбачав, які ще суттєві труднощі доведеться долати. З одного боку, хорове звучання, а з іншого, бандурний супровід, що не зовсім узгоджується. Вправні бандуристи, здебільшого, – недолугі співаки, а вокалісти з гарними голосами ще тільки мають опанувати бандуру.

 

     ЧОРНОГУЗ: - В колектив приходили люди з різною музичною підготовкою. Скажімо, Микола Чистота ще до війни умів грати на бандурі, бо навчався в Київському музичному училищі у М. Опришка і навіть виступав з бандурою на самодіяльній сцені. А от, Анатолію Хорошайлу, Борису Черкасову, майбутньому солісту-бандуристу Федору Жарку і майбутньому солісту-вокалісту Гаврилі Іщенку бандуру довелося опановувати з нуля.

 

     Міньківський запроваджує систематичні студії. Працює сам і заохочує своїх колег. Щодня ходить на роботу, як на свято.

     МІНЬКІВСЬКА  (дочка диригента): - Ми, діти, були дуже малими, але я пам`ятаю величезний зал на першому поверсі, де відбувалися репетиції капели, пам`ятаю, як артисти сідали, розміщувалися у цьому залі, ще пам`ятаю, як там відзначали присвоєння батькові звання народного артиста Радянського Союзу. В концертах, звичайно, бували. Спочатку з мамою, потім я вже сама ходила. Батько виходив на сцену піднесений, впевнений. Він був невисокий на зріст, але ладний.

 

     Робота – це головне було для нього. Зранку уходив, ввечері приходив стомлений. Капела і консерваторія, де він викладав хорове диригування, то було його життя. Особливо капела. Їй віддавав усі сили. Навіть відпустками жертвував, з року в рік поспіль ніколи їх не брав, такого не було.

     ЧОРНОГУЗ: - У творчому житті все тільки починалося  і зробити потрібно було дуже багато.

 

    Для вдосконалення вже існуючого інструментарію при капелі була створена експериментальна майстерня, до якої було залучено провідних музичних майстрів того часу – Івана Скляра, керівника, Григорія Шаталіна, Івана Білея, Никифора Лупича та Івана Малишевського. Досить швидко майстри виготовили інструменти різного типу -  бандури-альти, баси, та контрабаси, також пікколо. Зробили й старовинний український інструмент ліру.

 

     На практиці О. Міньківський ставив за мету поєднати два способи гри – київський та харківський, оскільки капела складалася з киян та полтавців і слобожан. Досягти викінченого результату вдалося саме Іванові Скляру й очолюваній ним бригаді майстрів у 1950 році. Саме завдяки його валику-перестроювачу інструмент вдавалося швидко й легко перевести в іншу тональність просто посеред модульованого твору. Це відкривало нові можливості у виконанні, зробило просто таки революцію у професійному бандурному музикуванні. Крім того, даний винахід зробив бандуру уніфікованою, що було вкрай важливо саме для ансамблевого звучання. Окрім сім`ї бандур оркестр поповнюється цимбалами (альт, бас), баянами, ударними, тулумбасами, бубном, тарілками, металофоном, різного типу сопілками.

 

     Капела дедалі більше набуває яскравих ознак самобутнього національного колективу високого професіонального рівня. Створено чоловічий хор такого органного наповнення, що всі, хто його слухав, стверджували: такий хор чи й доведеться почути ще коли-небудь. Поміж гастролями тривають студії і конкурсні прослуховування. Як це відбувалося, пригадує народний артист України, соліст капели, тенор Степан Грищенко.

     ГРИЩЕНКО: - Вперше я зустрівся з Олександром Захаровичем Міньківським в 1959 році, у квітні місяці. Я приїхав з Одеси прослуховуватись у консерваторії. І мені порадили: « Підійди в капелу бандуристів». Я пішов у той будиночок, що за рогом філармонії і одразу праворуч. Прослухався. Тоді Міньківський запитує:

     - Хочете працювати у нас?

     - Та ні, хочу вчитися в консерваторії.

     - Так у нас працюють хлопці і вчаться на вечірньому відділенні.

     І мене Міньківський взяв у капелу бандуристів. Водночас я здавав іспити в консерваторії. Ще не знав, чи зарахували мене, чи ні. А Олександр Захарович приходить, каже:

     - Ви вже студент Київської консерваторії.

     - Так невідомо ж. Ще немає списків.

     - Я поздоровляю вас, вже все відомо.

     Ну, і я став працювати в капелі бандуристів України. Поїхали на гастролі до Москви. Зустрічали нас дуже гарно. Виступали ми в залі імені Чайковського, а заключний концерт відбувся у Великому театрі. І коли ми заспівали «Реве та стогне Дніпр широкий», а тоді був головою Верховної ради Ворошилов, то Климент Ворошилов піднявся і весь зал встав. Ну, і після цього О.З.Міньківському заслуженого діяча мистецтв одразу дали, звання народного артиста СРСР, орден Леніна, хоча Олександр Захарович ніколи не був членом партії.

 

     Надзвичайно вихована була людина, освічена, висококультурна, інтелігент ще старого загартування. До людей ставився дуже уважно, чемно, особливо до молоді. Ніколи не казав: «Ти, Петро чи Іван, іди сюди». Завжди називав прізвище, а то й по батькові. Молодим хлопцем, 24 роки, я прийшов до нього в капелу, і він щоразу звертався до мене: «Степане Степановичу».

 

     Ще така риса була йому притаманна, як обережність, делікатність по відношенню до тих, кого він відбирав для капели. Добре пам`ятаю художні ради, на яких відбувалися прослуховування. І бувало так, що одразу всі розуміли: не підходить. А Олександр Захарович:

     - Дуже вам вдячний, залишіть, будь ласка, свою адресу, ми вам напишемо.

Ну, і виходить ця людина, я кажу:

     - Олександре Захаровичу, ну, що ж ви так, він же зовсім безголосий.

     - Е-е, Степане Степановичу, ви розумієте, зараз ми йому скажемо, що у нього немає голосу, він розстроїться, вийде з цирку ( а це ми вже мали тимчасове приміщення в цирку), а тут проходить трамвай, і ненароком попаде під нього, і ви хочете, щоб ми переживали за цю людину. У нього є надія. А, може, з нього щось колись вийде.

 

     Я потім працював в Ансамблі КВО під керуванням Пустовалова, то міг порівняти. Пустовалов у таких випадках не церемонився: «Немає горішніх нот, то якого біса прийшов?» Отака різниця. Міньківський привертав до себе людей щирим добрим словом. Такої людини я більше не зустрічав у своєму житті.

 

     На сцену виходив під оплески, царственно, тим самим ніби обіцяючи цікаву виставу. А воно так і було. Міньківський робив театралізовані програми. Навіть запрошував режисерів, зокрема, Скрипниченка, домагався того, щоб концерт йшов саме як вистава.

     ЧОРНОГУЗ: - Капела обігрувала навіть самий вихід диригента на сцену. Коли він тільки виходив, всі артисти синхронно піднімали бандури і розвертали їх ліворуч і в такому положенні чекали, поки керівник дійде до центру. Після його поклону і відповідного жесту, бандури поверталися перпендикулярно до залу в робоче положення. Усе це мовби наелектризовувало глядачів і піднімало настрій перед концертом.

 

     ГРИЩЕНКО:- Олександр Захарович опікувався гарними голосами і старався залучити їх до капели. І це були неабиякі співаки – Федір Жарко, оксамитовий баритон і надзвичайно сердечна людина, Силантьєв – красивий бас, Осадченко – тенор. Він прийшов до нас разом з Павлом Семеновичем Колесником з Полтавського театру. Я багато чув голосів, але такого тенора, як у нього, не чув ніколи. Було прослуховування у філармонії: один, другий, третій … і Осадченко – «По синьому морю байдаки під вітром гуляють, братів щоб рятувати, запорожці чим дуж поспішають» заспівав соло з хорової сцени «Закувала та сива зозуля». Голос такий дзвінкий, польотний! Але він ніде не вчився, ніде. Якось у класі, де розспівувалися солісти, я попросив його, натискаючи на клавішу «ре» третьої октави:

     - Миколо Андрійовичу, а ну, візьміть оцю ноту.

     - А – а – а – а …

     - А ви знаєте, яку ви ноту взяли?

     - Ні, не знаю.

     Йому було все одно. Якщо тенори мають «до» третьої октави, то, вважай, для них відкриті двері першорядних оперних театрів, а вже «ре», то, взагалі, надзвичайна рідкість. Бас-профундо у нас був унікальний – Кадников Дмитро. Баси були найдивовижніші. Крім Кадникова у нас ще були три октавісти – Сорока, Старчоган і Яковлєв. І тенори у нас були яскраві –Підгорний, Осадченко, про якого я вже казав.

     А ще Олександр Захарович звертав увагу на зовнішність, статуру, адже сцена цього вимагала. От, Павло Колесник – фактура, Федір Жарко – фактура. , що не хлопець, то майже красень. Такий колектив був – емблема України!

 

     В 69 році ми вперше поїхали за кордон, в капіталістичну країну, в Японію. З нами був представник від ЦК, тоді обов`язкова постать, і кагебіст з нами був. Нас розбили на п`ятірки, інакше не можна було ходити, і в кожній п`ятірці призначався старший. Отака нав`язувалася дисципліна жорстка, людям просто так не довіряли. Такий був час. Слава Богові, минув.

 

     Приймали дуже гарно, аплодували несамовито. Ми там виступали більше місяця в багатьох містах. І були такі слухачі, котрі з нами їздили по всій Японії, особливо молодь.

    Спливає в пам`яті і перша моя поїздка до Львова з капелою. Це був 60-й чи 61-й рік. Концерт сприймався, мабуть, як щасливий по дарунок долі, зворушливо і вражаюче. Заспівали «Заповіт», всі встали. І ми, одухотворені, і самі відчували власний достойний рівень виконання. І після всього виступив композитор Кос-Анатольський. І я вам скажу, що вперше, а я ж одесит, вперше я почув справжню українську мову – милозвучну, якусь таку духмяну, природно  співучу. Він так умів красиво сказати. Ми ж розмовляли українською, але якось побутово. А це ж була вишукана літературна мова. Такою багатою і досконалою вперше вона мені відкрилася тоді.

     В репетиційній залі на першому поверсі правого крила «Солов`їної домівки» панувало загальне бажання якнайцікавіше «подавати» капелу на концертній естраді. Пропозиціям, задумам і проектам, навіть вигадкам не було кінця. Виникла блискуча ідея залучити до участі у виступах видатних співаків. Ось лише декілька зоряних імен, які дають уявлення про ті незабутні свята-концерти: Іван Козловський, Іван Паторжинський, Михайло Гришко, Андрій Іванов, Микола Ворвулєв, Борис Гмиря …

 

     Великий український співак Борис Романович Гмиря і капела бандуристів утворили напрочуд вдалий ансамбль, взаємно збагачуючись творчо. «Вечори народної музики», які вони влаштовували, були, по суті, пісенними замальовками самої України, розмаїто відбитої у національному фольклорі. Раз почуті у їхньому виконанні такі пісні, як «Реве та стогне Дніпр широкий», «Думи мої», «Чуєш, брате мій», «Як засядем, браття, коли чари», «Та куди їдеш, Явтуше», вже ніколи не стиралися з пам`яті. Борис Романович у своєму щоденнику записав: «Мені хотілося, щоб українська пісня була якнайкраще подана у своїй недоторканості, і я працюю над цим разом з капелою бандуристів під керуванням 

О. З. Міньківського. Я не говоритиму, як народ сприймає ці концерти. Єдине, що можу сказати, це те, що мені доводилося за один вечір співати два концерти, бо кожну пісню обов`язково повторювали».

 

     Після одного з таких концертів відомий український поет Дмитро Павличко відзначив: «Незбагненне, на перший погляд, мистецтво Б. Р. Гмирі пояснюється тим, що артист оригінально розуміє народну пісню, але своє розуміння невловимо сплітає з її простим народним трактуванням і виконанням.  … Б.Р. володіє , так би мовити, голосовим перевтіленням, "жестами і мімікою" голосу».

     Іван Козловський і капела бандуристів України – це окрема сторінка, навіть книга. Без цього щасливого тандему і капела не була б такою, якою вона стала, і видатний співак не розгорнув би свій унікальний талант так багатогранно. А заслугою диригента було те, що він створював необхідну художню рівновагу між солістом і капелою і, звичайно, стимулював політ фантазії з обох боків. Так з подачі Івана Семеновича виконання пісні «Ой, дівчино, шумить гай» перетворилося на яскраву й колоритну міні-виставу. Це за його підказкою у вступі до пісні з`явилося завзяте гліссандо бандур. Він так само підкинув іскорку гумору в  репліку «Хоч не лає та бурчить …», запропонувавши її басу-профундо Кадникову, так що  публіка завжди реагувала на його густе «фа» контроктави сміхом та оплесками.

Натисни, щоб прослухати

     І зовсім дивовижний випадок стався у 1970 році. На своє 70-річчя Іван Семенович Козловський разом з капелою бандуристів колядував і посівав на сцені Великого театру у Москві. Був блискучим організатором цього дива, виявивши неабияку дипломатичність у перемовинах з владою, щоб дістати на це дозвіл. Продемонстрував режисерський хист. Адже перетворив виконання українських колядок і щедрівок «Іде звізда чудна», «Добрий вечір тобі, пане господарю», «Ірод цар за Христом ганявся», «На Вкраїні стала новина», «А в Єрусалимі дзвони задзвонили» у неймовірно захоплююче театральне дійство – нечуване й неповторне.

 

     ГРИЩЕНКО: - У 1969 році відзначали 50-річчя капели бандуристів. Був концерт у Київському театрі опери та балету. З нами співали Бела Руденко, Дмитро Гнатюк та Іван Семенович Козловський. Я це добре запам`ятав, тому що тоді я був секретарем партійної організації і мені доручили виступити від імені колективу з промовою. Ну, я сказав декілька слів, потім співав пісню «Там, де Ятрань круто в`ється» з капелою. В кінці виступив Іван Семенович Козловський. Він звернувся до телеглядачів і радіослухачів, нас записували радіо і телебачення, і сказав: «Пишайтеся, бо ж Україна багата справжніми чудовими голосами». Дуже гарну промову виголосив і зробив вінок з колосків, підійшов до Міньківського і надів йому на голову. Всім солістам вручив невеликі букетики з колосків і сказав: «Спасибі народу, який виростив таких співаків, спасибі щедрому на таланти українському народу!» Всім дякував – солістам, хору, музикантам. А Міньківський ззаду стоїть і підказує: «Спасибі партії та уряду». А Козловський продовжує і знову про талановитий народ і про вдячність цьому народові. Міньківський знову: «Спасибі партії та уряду». Тоді він повертається до нього: «Сам знаю». Так і не сказав.

 

     Ми багато співали з Іваном Семеновичем. Записувалися. У нього на батьківщині виступали, в Мар`янівці, на могилі Тараса Шевченка в Каневі. То незабутнє.

    Щодо 50-річчя капели, про яке згадує Степан Грищенко, то маємо хоча б коротко торкнутися історії. У 1918 році Василь Ємець – талановита і високоосвічена людина, нащадок запорозьких козаків, заснував у Києві «Кобзарський хор» із семи виконавців. Отже, можна вважати, що від цього невеликого ансамблю (ще не капели) почала свій родовід Національна заслужена капела бандуристів України. Власне, фундацією колективу, який повноцінно склався у повоєнний час в «Солов`їній домівці», була ідея, що її чітко  висловив Василь Ємець: «Народ так довго живе, як довго живе його національне мистецтво. Кобзарство – це наше питоме й найбільш властиве нам національне мистецтво … І так довго, як житиме в Україні кобзарство, не страшні для українського народу ні Соловки, ні Колима, ні тюрми, ні тортури, ні самі розстріли новітніх лицарів-кобзарів».

    Капелі на чолі з Олександром Міньківським не передував один і той самий колектив, який пройшов певний шлях становлення і розвитку. То були суцільні судороги. У жахливі 30-ті капелу зліквідували, потім знов поновили, припиняли сплачувати артистам зарплатню, нарешті, поєднали Київську і Полтавську капели в одну, яку у червні 1941 року розформували, а її учасників мобілізували. Деякі керівники працювали з колективом тільки по два тижні, до арешту.

   То чому ж нам так дорога адреса з ласкавою назвою «Солов`їна домівка»? Бо ж саме тут, на руїнах довоєнних колективів народилася творчо потужна, перспективна, із самобутнім яскраво національним обличчям капела, яка дуже швидко завоювала визнання і не тільки українського народу. Але кобзарське мистецтво і в післявоєнні роки залишалося під невсипущим оком КДБ. Сумний приклад цьому – доля неперевершеного виконавця історичних дум і пісень Федора Жарка, який, власне, за це і заплатив дорогу ціну, відбувши покарання на Колимі. А щодо «Солов`їної домівки», то вона була молодістю капели, весною надій на неминучий успіх! Про капелу тих часів згадує народна артистка України, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка, професор Національної музичної академії імені П. Чайковського Діана Петриненко:

     ПЕТРИНЕНКО: -За півтора року я об`їздила з капелою всю Україну. Завжди, коли приїздили у якийсь район, а Андрій Корнійович з нами теж їздив, для розминки, то хлопчаки років по 13-14 , побачивши, як він виходить з автобуса, кричали: «Сова, Сова приїхала, Сова!» А тоді я виходжу: «Черевички приїхали!» І бігли займати місця з криками: «Сова приїхала, «Черевички приїхали.”

     У Москві теж виступали. Я тоді вперше там співала. Іван Семенович Козловський прийшов. Він завжди приходив, коли хтось з України приїжджав, а капелу бандуристів він дуже поважав, багато співав з нею. Після концерту зайшов за лаштунки:

     - Молодець! Молодець! А хто тебе так назвав – Діана?

     - Уповноважений …

     - Який уповноважений?

     - Як мені батьки розповідали, коли маму привезли з лікарні,

приїхав з Харкова, тодішньої столиці, уповноважений у якихось справах. Привезли дитя, то треба ж         його «обмить», ну, за стіл треба сісти. А як же назвати? Тоді цей уповноважений каже: «Діана».       Всім сподобалось. І назвали мене Діаною.

     - Діана Паливода. Це так само, як Вероніка Нетудихата.

     - За паспортом я вже Петриненко.

     - Ну, так чого ж ти Паливода, а не Петриненко?

     - Я ще не звикла до цього прізвища. Скільки себе пам`ятаю,

 

Паливода, Паливода і раптом – Петриненко, наче хтось чужий.

     В капелі я одна жінка була, решта – чоловіки. Подружилися. Атмосфера була майже сімейна, тепла. В Карпатах я з ними в гори ходила. В кіно якось пішли, то весь ряд зайняли самі чоловіки і одна я – жінка. Такий фільм був, що я ридма ридала. Коли чую, хтось із хлопців зліва: «а-а-а …», плаче. І тут мене сміх розібрав, перестала ридать. Отака безпосередність. Вони ж молодими були. І тільки Колесник з довгими вусами знаменитими був трохи старший за них. Його всі обожнювали. Ото як починав: « Підкручу я чорного вуса, ха! не дивиться дівчина руса …», одразу вибухали оплески. А воно ж підігрівало на всілякі витівки. Там, де я співаю «Черевички мої», хор підспівує: «чере-черевик, чере-черевик, черевички». Коли чую: «сорок чоловік, сорок чоловік, чоловічки» (в капелі тоді якраз було 40 чоловік). Не знаю, як і доспівала до кінця. Кажу: « Хлопці, як вам не соромно, я ледь не зірвала концерт». Сміються: «Більше не будемо». 

     Жартували постійно. Перед концертом за лаштунками також. Попросила глянути в зал, чи є публіка?

 

     - Є, половина переповненого залу!

 

     До мене уважні були всі бандуристи, дуже уважні. Приїхали ми в Ленінград. А там важко дихать, бо мокро, снігу повно. І слизько. Під`їхав автобус, заїхали до службового входу. На сцену треба виходить. І всі кинулися мене виймати з автобуса. Всі попадали, а я зверху.

 

     А от іще згадала. Павло Колесник – той, що з вусами, і бас-профундо Дмитро Кадников, вони у вільний від роботи час вишивали сорочки. На себе, за своїм смаком. І страшенно палили люльку за люлькою. А тоді відчиняли двері якраз навпроти мого номеру. У мене горло дере. Я свої двері відчиняю, а там диму повно, нічого не видно. А вони сидять вишивають, а тоді починають співати. Кадников, октавіст, як пісню виводить, то наче реве. І знову люльки смалять. Я тільки: «Навіщо ви так багато курите, це ж так шкідливо для здоров`я». У відповідь незле тихе: «Хо-хо-хо».

     Ну, таких моментів чимало було. А головне, я любила з ними співати. За рукою Міньківського капела йшла дуже гнучко. Всі тонкощі, всі нюанси виконувались, як він хотів. А я любила піаніссімо. То вони одразу «знімали» звук, щоб мене не заглушати. Але я високо співала, то чутно було і на фортіссімо теж. Навпаки, здавалося, їхні могутні голоси і гучні бандури підносили мене вгору, і я вже там літала. Краєм ока бачила, обличчя у Міньківського задоволене. А він – великий майстер, артист, художник якусь впевненість в усіх вселяв. Передусім, це був інтелігент, людина високої культури, без останку віддана своєму дітищу – капелі бандуристів. Не було ніякого крику, галасу, не було суєти. Нормально все говорилося, з гумором. Співати з ним було добре. І зовні він був вишуканий. Виходив на сцену урочисто, красиво у вишитій сорочці і строгій чорній парі, елегантний. А капеляни у вишитих сорочках, шароварах, свитках неодмінно зривали схвальні оплески. Тож на сцену виходила, справді, щедра Україна!

     ГРИЩЕНКО:- Невдовзі Олександру Захаровичу виповнилося 70 років, і в міністерстві культури вирішили призначити керівником капели Андрія Кушніренка, а Міньківського залишити консультантом. Якби ж цей Кушніренко був розумною людиною. Я йому підказував:

     - Андрію, треба вам взяти твори і починати працювати з капелою, а Міньківський допоможе.

     - Ні. Або я, або Міньківський.

 

     Сидитьь за столом такий дуже поважний і нічого не робить. Олександр Захарович називав його Наполеончиком. Отже, з високих інстанцій надійшов наказ, і Кушніренко одразу опинився у Чернівцях.

 

     Тоді був призначений Микола Гвоздь, можна сказати, вихованець Міньківського, тривалий час він працював у капелі як бандурист. Ну, що ж, про небіжчиків або по-доброму згадують, або нічого не кажуть. А якщо об`єктивно судити, то надто сумно, що капела потрапила не в ті руки. Мені розповідали, я вже там не працював, що він дуже погано ставився до капелян, примушував всіх на бандурах грати. І набирав, головним чином, бандуристів, хороших музикантів, це могло би бути. Але треба мати і справжніх вокалістів, солістів. А без цього капела стала якоюсь такою сірою. Якраз Міньківський більше орієнтувався на співаків, говорив, що люди приходять слухати голоси, а бандура повинна супроводжувати хор, тоді це здорово! Те саме казав І.С.Козловський: «Бандурочка має підтримувати співака, а не заглушати його, передусім, треба слухати хор.»

 

     Шкода, що стільки років з любов`ю випестований колектив очолював Гвоздь. Він занедбав капелу. Виходить, у Міньківського нічому не навчився. Мало того, коли відзначали 100-річчя Міньківського у 2000-му році, ні слова цей Гвоздь не сказав і не написав. Я був страшенно обурений, адже Міньківський таки все зробив, щоб ти став керівником. Тож віддячив … Чому капелі не присвоєно ім`я Олександра Міньківського? Мене інколи про це запитують. Це все Гвоздь, він спеціально зробив так, щоб цього не було. Не міг пережити, що не його, а Олександра Захаровича капеляни любили, шанували і дуже високо ставили як диригента, музиканта, художнього керівника, який , по суті, створив такий унікальний колектив.

     Я вам скажу, так як капела звучала у Міньківського, то, мабуть, ніколи вона так звучати не буде. Він довіряв нам, говорив, що і як треба робити, і  всі старалися це зробити. Хормейстер був у нього Григорій Новиков-Педченко, вправний хлопець, обдарований, відпрацьовував хорові партії, були помічники, які займалися з бандуристами. А потім Міньківський вже, так би мовити, збирав усі партії в єдине ціле, і твір вимальовувався чудовими барвами. Як музикант, майстер, не забуваємо, - учень Леонтовича, він так все тонко чув, всі звукові лінії в пісні виписував, як на картині. І не тільки в народній пісні. Достеменно знав українську класику і, взагалі, класику.

 

     Знаєте, минуло стільки років. За цей час я двічі побував з Ансамблем КВО в Німеччині, Канаді, США, в Європі, багато зустрічав талановитих артистів, у тому числі, художніх керівників. На першому місці для мене залишається Олександр Захарович Міньківський. Такого, як він, я не зустрічав.

     Змінилося кілька поколінь артистів. Приходили інші художні керівники і диригенти. Колектив переживав творчі піднесення і прикрі буденні часи. Залишається одне: капела бандуристів України – це унікальний колектив, який не має аналогів у світовій музичній культурі. Такою вона склалася у «Солов`їній домівці» на Володимирському узвозі №2, своїй першій післявоєнній київській адресі.

 

     Ми ще не прощаємося із цим пам`ятним для нас місцем, а прямуємо у ліве крило будинку.

bottom of page