Вiра Горбатюк - Алла Вишнева
Mузичні Aдреси Kиєва
вул. Велика Васильківська №53/3, Троїцький народний будинок
Чимало київських будинків, особливо на центральних вулицях міста, привертають увагу, передусім, своїм зовнішнім виглядом. А якщо замислитися, кожний з них – ще й цікава повість з хвилюючою інтригою чи то історичного характеру, чи пов`язаною з людською долею, хоча дуже часто одне з одним перетинається. Саме такою є споруда на вулиці Великій Васильківській №53/3.
Це добре відомий киянам театр оперети. Старожили знають його як театр музичної комедії, що, по суті, одне й те саме. Отже, музична адреса, здавалося б, визначена. Але … будинок значно старший за театр оперети. В ньому діяло кілька театрів. А первинне значення було просвітницьким. Він був побудований у 1902 році як «Товариство грамотності». Щоправда, сцена, партер і балкони не залишали сумніву про те, що тут мали відбуватися концерти і, мабуть, аматорські вистави, або спектаклі запрошених театральних труп. Це, очевидно, і привернуло увагу тих небайдужих і одержимих
діячів театру, хто надав будинкові нового життя й спрямування. Про це ми дізнаємося з розповіді відомого театрознавця Аркадія Матвійовича Драка.
ДРАК:- Восени 1907 року сталася знаменна подія в культурному житті України. Микола Карпович Садовський разом з Марією Костянтинівною Заньковецькою знімали в оренду будинок, як він тоді називався, «Товариство грамотності», і 15 вересня «Суєтою» Карпенка-Карого відкривали сезон першого українського стаціонарного театру. Садовський говорив: «Мій театр – театр демократичний». І він мав підставу про це говорити, не тільки маючи на увазі спрямованість творчу, але, маючи на увазі і саме приміщення Троїцького народного будинку. У протилежність іншим театральним приміщенням тогочасним, cкажімо, таким, як міський оперний театр, театр Соловцова, розподіл яких у місті відповідав суспільній ієрархії, передбачаючи і окрему привілейовану частину – ложі, партер для поважної публіки, і плебейську, так звану гальорку для простого люду. Троїцький народний будинок мав тільки партер і два яруси балконів. Все це і саме місцеположення театру, тоді це була робітнича околиця Києва, і його внутрішнє обладнання обумовлювали демократичний характер глядачевої зали, чого, власне, і прагнули Садовський і Заньковецька та їхні однодумці.
Зараз стара назва будинку забулася, проте чому він так називався – Троїцький? Назва походить від Свято-Троїцької церкви, що з`явилася на розі тоді Великої Васильківської і Жилянської ще у 1858 році, була перенесена сюди з верхнього міста. А від неї запозичили цю назву Троїцька площа – зараз територія перед головним входом на стадіон «Олімпійський» і пізніше побудований на цій площі Троїцький будинок, а також візаві від нього, тобто якраз на протилежному боці вулиці, Троїцькі лазні. Вони діяли з 1893-го до 1990-го року, уявіть собі, майже сто років! А церкву знищили у 1963 році, розібрали за одну ніч. На жаль, бо вона була природною домінантою цього місця і серед багатьох храмів Києва вирізнялась нестандартним шатровим завершенням та благородною стрункістю. На її місці звели перший в Києві 16-поверховий будинок, пойменований киянами пеналом.
Гармонія колишнього архітектурного ансамблю була порушена. Тільки стара фотографія, яка чудом збереглася, дає уявлення про цей київський терен.
ДРАК: - Для Миколи Садовського театр ніколи не був засобом розваги. У своїй діяльності режисера й артиста він прагнув зробити театр школою освітянських ідей, джерелом високої культури та естетичного виховання. Театр Садовського був у найглибшому розумінні цього терміна театром музично-драматичним. Тут ставилися трагедії, драми, комедії, перекладні твори світової класики, російської драматургії. Диригентом був чех Єллінек, хормейстером Олександр Кошиць, а пізніше Василь Верховинець, який був і хореографом цього театру. В репертуарі були опери, оперети, музичні комедії. Невипадково Садовський запрошував до роботи у своєму театрі професіональних вокалістів.
Цікаво, що тут дебютувала випускниця Київського музичного училища, дочка арсенальського робітника Марія Литвиненко, в майбутньому перша народна артистка в Україні. В театрі Садовського сценічної майстерності її вчила Заньковецька, а вона співала чимало партій і особливим успіхом в її виконанні користувались партії Гальки в однойменній опері Монюшка, Наталки в опері Лисенка «Наталка Полтавка», Оксани в опері Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». Хоча пізніше співачка, яку вже всі знали як Литвиненко-Вольгемут, набула шаленої популярності в партії Одарки – неперевершеної, незрівняної і неповторної в її виконанні, а тоді, в театрі Садовського, вона була Оксана. І в одному з нею спектаклі «Запорожець за Дунаєм» партію Султана з великим успіхом співав небіж Миколи Карповича Євген Тобілевич за артистичним псевдонімом Скрипчинський.
Відома українська співачка Олена Петляш, до речі, вона була дочкою рідної сестри Миколи Карповича, також виконувала і Наталку в «Наталці Полтавці», і Оксану в «Запорожці за Дунаєм», і Гальку в однойменній опері. На жаль, записів голосу Олени Петляш збереглося небагато і, можливо, один з найцікавіших той, де Олена Денисівна співає під акомпанемент Миколи Віталійовича Лисенка. Старий запис не досить досконалий. Але він дає уявлення про її вокальне обдаровання. В театрі Садовського вона пройшла чудову школу і драматичної актриси, і співачки, пізніше вчилася в Італії, сама викладала вокал. Взагалі, родина Тобілевичів була надзвичайно співучою, багато хто мав прекрасні голоси оперної вартості.
А якщо взяти до уваги, що на сцені театру на Великій Васильківській 53/3 йшли п`єси Івана Карпенка-Карого (Тобілевича), а після Миколи Садовського у цьому ж приміщенні заснував Український народний театр Панас Саксаганський (Тобілевич), то маємо нехай побіжно поцікавитися історією унікальної родини завзятих будівничих українського професіонального театру.
В місті Олександрія, що на Кіровоградщині, мешкає один з їхніх далеких родичів – Богдан Тобілевич. Громадський діяч сучасного козацького патріотичного руху, історик та краєзнавець, людина молода та дуже енергійна, він активно досліджує родовід Тобілевичів, від єдиного міцного коріння якого походить й сам.
Б.ТОБІЛЕВИЧ : - Родинні перекази свідчать, що мої предки приїхали до міста Олександрії з території сучасної Білорусі. Там, на кордоні з Литвою, колись було село Тубілевичі – родинне гніздо Тубілевичів (Тобілевичів). З тих місць походить й коріння славних корифеїв українського театру. Багато документів, на жаль, не збереглося. Отож й точний ступінь спорідненості наразі важко встановити. Але я й надалі продовжую пошуки, можливо, з часом це вдасться.
Рід Тобілевичів герба Трживдар належав колись до багатих та знатних фамілій польської шляхти, але ще десь у другій половині ХVІІІ століття несподівано збіднів.
Відома українська акторка та письменниця Тобілевич Софія Віталіївна у своїй книзі "Життя Івана Тобілевича (Карпенка-Карого)" наводить початок з давнього судового акту про визнання роду Тобілевичів герба Трживдар у спадковій дворянській гідності:
«Шимон Тобілевич, доказующий тепер свої права на дворянство, по ревізії 1795 р. зачислен в списки з синами Адамом і Вікентієм і що вищеречений Шимон есть шляхтич от уродзоних Антона і Маріанни з Шандровських – син, а Міхаїла і Розалії з Зорніцьких, гербу Трживдар, Тобілевичів внук, що предки його з незапам`ятних часів в званії дворянському пробували і привілеями дворянству властивими користувались, об чім свідчить герб Трживдар і грамота з підписом дванадцяти дворян; що ввесь рід Тобілевичів вів завжди род жизні, свойственний дворянам».
Київська Губернська Ревізійна Комісія, переглянувши справу 19 серпня 1838 року, відмовила Тобілевичам у дворянському статусі їхнього роду, ясно, що з політичних мотивів. Розгляд справи у Департаменті Герольдії Урядового Сенату Російської імперії тягнувся десятки років, не давши позитивних результатів. Незважаючи на життєві обставини, Тобілевичі не злилися з міщанами та селянами, а й далі зберігали свою осібність та гоноровитість. Бо ж пам`ятали про своє старовинне шляхетське походження.
У працьовитій родині управителя поміщицького маєтку, дворянина другого розряду Тобілевича Карпа Адамовича ( роки життя 1817 – 1904) та його дружини Євдокії Зіновіївни (народилась 1823 року – померла у 1879-му), колишньої кріпачки зі старовинного козацького роду Садовських, було шестеро дітей. Четверо з них присвятили себе сцені та увічнили свої імена як корифеї українського національного професіонального театру. Це Іван, Микола, Панас і Марія. Хоча і їхні брати Михайло та Петро у молоді роки брали участь в аматорських виставах, але остаточно обрали шлях державних службовців.
Потрібно віддати належне батькові Карпу Адамовичу. Як пише вже згадана Софія Віталіївна Тобілевич, а я ще і ще буду звертатися до її оцінок і вражень, бо це людина, котра зблизька знала цю родину, була другою дружиною Карпенка-Карого і з усіма постійно спілкувалася в житті і на сцені, так от, відносно батька хочу навести такі її рядки: «Карпо Адамович з природи дуже розумний, хоч і малописьменний, добре розумів, що тільки освіта робить людину достойною свого призначення і торує їй шлях у життя, і тому робив все, що міг, щоб своїм дітям дати освіту. І цю заповітну мрію він здійснив з честю».
І все ж таки – як сталося так, що четверо дітей Карпа Адамовича поклали на алтар українського театру все, що дарувала їм доля і природа: талант, розум, невсипущу енергію, навіть здоров`я. І це незважаючи на супротив імперської політики, переслідування , арешт брата Івана, заборони, негаразди в організації театральної справи… найважливішими були, на мою думку, три чинники.
Це родина, по-перше, і особливо мати. Вона мала неабиякі акторські здібності, мала чудовий голос, знала безліч українських пісень. Напам`ять знала «Наталку Полтавку» Котляревського. Цікаво показувала звідти цілі сцени сама за всіх дійових осіб, чим викликала неймовірне захоплення малечі і, може, не усвідомлюючи цього, долучала дітей до театрального чародійства.
Символічно, що , обравши театральне майбутнє, Марія і Микола Тобілевичі взяли своїми сценічними псевдонімами дівоче прізвище матері – Садовська, Панас – назву річки і селища Саксагань, де вона народилася, і став Саксаганським. Іван першим обрав собі сценічний псевдонім, утворивши його від батькового імені Карпо і прізвища улюбленого героя з Шевченкового «Назара Стодолі» Гната Карого. Отже, Карпенко-Карий. Ось така гарна подяка батькам!
По-друге, це переїзд родини Тобілевичів на постійне помешкання до Єлисаветграда (перейменований спочатку у Зінов`ївськ, а потім у Кіровоград). Починаючи з середини ХІХ століття, місто набирало потужного розвитку економічного і культурного осередка. Театральне життя у ньому вирувало , особливо з того моменту, як було збудовано у 1865 році прекрасний стаціонарний театр. Його не минали й уславлені зарубіжні артисти, й відомі трупи з Італії, Англії, Польщі, Росії. Це місто дало світові визначних музикантів – композиторів, піаністів, педагогів, таких, як Кароль і Марія Шимановські, Генріх Нейгауз, Фелікс Блуменфельд, Юлій Мейтус. Звідти й родина Тарковських, з якою Тобілевичі породичалися. Визначний кінорежисер Андрій Тарковський є внучатий племінник Надії Тарковської, першої дружини Івана Тобілевича ( Карпенка-Карого).
Ну, а головне, що саме у Єлисаветграді Марко Кропивницький зібрав трупу талановитих акторів і 27 жовтня 1882 року за їхньою участю показав спектакль «Наталка Полтавка». Успіх був надзвичайний. Цей день і залишився назавжди Днем народження українського професіонального театру. Потім його назвали театром корифеїв. А й справді, тоді у ньому працювали Марко Кропивницький, Михайло Старицький, який увійшов в історію українського театру як основоположник оперної режисури, Марія Заньковецька і всі четверо Тобілевичів – Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський і Марія Садовська-Барілотті.
На тлі зростаючого національного самоусвідомлення ідея створення українського професіонального театру стала невідворотньою. Її ревними носіями якраз і були Марко Кропивницький і Михайло Старицький. В атмосфері їхньої ідейної переконаності вдосконалювався творчий досвід Івана Тобілевича. А для молодших Тобілевичів приклад старшого Івана був дороговказною зіркою. Він народився 1845 року в селі Арсенівка на Херсонщині ( зараз Новомиргородського району Кіровоградської області), на 10 років раніше за Марію, на 11 – за Миколу і на 14 – за наймолодшого Панаса, які народилися в селі Кам`яно-Костувате неподалік від Арсенівки (зараз Братського району Миколаївської області). Був для них вчителем, наставником і великим авторитетом.
Що важливо підкреслити? Кожний виявився самодостатньою творчою особистістю, кожний, принаймні, з трьох братів, був талановитим актором, режисером, організатором театральної справи, почасти й автором вистав, маючи щасливий літературний хист. Але неперевершеним драматургом увійшов у нашу мистецьку спадщину Іван Карпенко-Карий, який створив основний національний репертуар, 18 п`єс, для українського театру. Це чітко визначив Іван Франко у некролозі на смерть Карпенка-Карого у 1907 році: «Чим він був для України, для розвою її громадського та духовного життя, се відчуває кождий, хто чи то бачив на сцені, чи хоч би лише читав його твори; се зрозуміє кождий, хто знає, що він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література та якому щодо ширини і багатства творчості, артистичного викінчення і глибокого продумання тем, бистрої обсервації життя та ясного і широкого світогляду не дорівнює ані один із сучасних драматургів не тільки Росії, але й інших слов`янських народів».
Характеризуючи Панаса Саксаганського, Софія Віталіївна Тобілевич висловлює дуже слушну думку: « Він схиляв чоло перед величчю театрального мистецтва, як перед кафедрою добра і правди». І далі, спираючись вже на власний досвід, стверджує: … «Життєва правда! Тож тільки цей великий дар спостережливості робить артиста великим і безсмертним у відтворених ним типах. Всі брати Тобілевичі мали від природи цей дар спостережливості, а тому працювати з ними було так легко і радісно».
Маємо захоплююче враження одного з учасників спектаклю в Троїцькому народному будинку – видатного хорового диригента Олександра Кошиця. У театрі Садовського в Києві він працював з 1912-го по 1916 рік, тож пригадує:
« Були моменти, коли я, сидячи на своєму капельмейстерському стільці в оркестрі, просто забував, де я, – до того правдива була інтерпретація. Деякі типи з нашої драматичної літератури я не можу собі й уявити інакше, як в персоні того чи другого артиста. Були такі моменти гри, що у мене мороз ішов поза шкірою або сльози йшли з очей. І це, незважаючи на скромний побутовий репертуар! Життя здорове, без снобічних тонкостей, життя правдиве, ясне, іноді страшне в своїй реальности, стояло перед моїми очима часом на протязі усієї п`єси, а деякі моменти просто потрясали своєю правдою! …
Неймовірну насолоду я мав від оперет та драматичних творів, де виступали наші найкращі сили на чолі з Садовським. І тепер, коли все упало, згоріло, провалилось мов крізь землю і ніколи не вернеться, коли самому приходиться думати про смерть на чужині, іноді світлі хвилини бувають серед темної емігрантської ночі – це коли згадуєш цей театр та незабутніх товаришів артистів. Їх нема і не може бути, бо вони були не актори, а живі люди, які були на сцені самі собою, вони не вдавали й не імітували, а були явища природні, суцільні, яких видала та епоха і те життя… Не можна не послати найкращих, найтепліших, найщиріших слів вдячности дорогому Миколі Карповичу Садовському і його славній громаді талантів, які дали моїй душі стільки хвилин щастя». Ці свої спогади Олександр Кошиць писав у 1930 році в США.
А я хочу звернутися знов таки до мемуарів Софії Віталіївни, яка постійно бачила всіх Тобілевичів на сцені протягом кількох десятиліть. Наведу рядки про Панаса Саксаганського: «Сама природа обдарувала його такими багатющими даними зовнішньої і духовної краси, такою силою таланту у вияві найглибших переживань людського серця, що це дало йому загальну славу і любов».
А ось декілька рядків, у яких Софія Віталіївна торкається феномену величезної популярності Миколи Садовського: «У цьому йому допомагали зовнішні дані: велична постать, краса обличчя і голос, повний усіх відтінків почуття душі людської. З часом сценічний талант артиста до таких дійшов висот, що найскладніші і найрізноманітніші типи драматичних героїв виходили як живі в його виконанні.
… А разом з тим, - пише вона, - у родинному і товариському оточенні він був завжди душею товариства, живий, веселий співбесідник, який часто своїми гумористичними оповіданнями смішив до сліз слухачів, у цьому він міг змагатись навіть з братом Саксаганським, який був неперевершеним коміком у житті і на сцені».
Усі Тобілевичі були музично обдарованими людьми. У мемуарах Панаса Саксаганського «Театр і життя» читаємо:
«Мати була жінка огрядна, красива, високого зросту і, навіть старою вже бувши, мала мов маків цвіт обличчя. Чудова хазяйка і велична мати! А як співала вона своїм чарівним ліричним голосом, що мов сцілющею водою лився в душу! Характер того співу на нотах не передати; його можна було тільки перейняти, і це зробила сестра Маруся, що так дивно співала материних пісень: «Світи, місяцю і ви, ясні зірниці», «У неділю рано, як сонечко грало», «Чому ти мене, моя мати, рано не збудила». І безліч інших. Бубуня – мамина мати була теж голосиста. Мати розказувала, що до них заходив старий запорожець, бабуня співала йому: «Ой, Самара – річка не глибока і на перевозі не широка. Ой, луги із лугами, береги з берегами – там ходили паромами», а старий слухав, схиливши голову, і ревні сльози збігали по сивих вусах».
Українським соловейком називали єдину сестру братів Тобілевичів Марію. «А вона мала ще й чарівну сценічну зовнішність, яскравий драматичний талант і співала серцем», – пише про неї Софія Віталіївна Тобілевич. І далі цитую: «Були ролі виключно трагічні в її виконанні, які після її смерті жодна артистка не одважилась грати, почуваючи свою слабкість перед відтворенням на сцені тієї величі страждання».
Блискучі вокальні дані успадкувала від Марії Карпівни її донька – відома оперна співачка Олена Петляш. Добрі голоси мали і співали у спектаклях Микола Садовський і Панас Саксаганський. Коротка замальовка у спогадах Олександра Кошиця знайомить нас зі ще одним представником співочої родини Тобілевичів. Йдеться про виставу опери Лисенка «Різдвяна ніч» на сцені Троїцького народного будинку: «… коли з мішка вилазив Женя Тобілевич в квітчастому підряснику та заплетеною косичкою і мимрив ніяково: «Яко з мертвих аз возстах!» - голосом правдивим, природним, дяківським, то другого дяка уявити собі не можна і не потрібно. Це був тип з усіма дяківськими прикметами. Це був мистецький твір, який і зараз стоїть перед моїми очима живий, переконуючий, непереможний, неможливий до повторення!»
Свою невеличку і дуже скромну спробу розповісти про театральну родину Тобілевичів хочу завершити словами професора Національного університету «Києво-Могилянська академія» Володимира Панченка: «Справді, - цілий тобі «женьшеньовий кущ Тобілевичів», як висловився одного разу Олесь Гончар. Загадка отого степового нашого женьшеню, що так рясно вродив на берегах Висі й Інгулу, вражає, змушуючи думати про незнищенність, неубієнність українського духу, який не раз воскресав із попелу, поставав із руїн, щоб знову гордо ствердити: «Ми – є, ми – вічні, як саме життя».
Є, мабуть, невипадковістю те, що “женьшеньовий кущ" Тобілевичів укорінився в легендарній землі Степової України, у самому серці її. Звідти й їхній родич, 21-річний олександрієць Богдан Тобілевич. Збіг навряд чи формальний. Адже нас вражає розмах діяльності цієї молодої людини: з 2011 року по цей час він займає посаду Головного писаря Громадської організації Олександрійського крайового козацького товариства «Козацький Звичай», має звання «Почесний літописець» Українського козацтва», очолює створений за його ж ініціативою Музейний фонд «Олександрійський музей козацької слави та української культури», є Головним редактором Інтернет-видання «Олександрійське козацтво» (http:// kozactvo.jimdo.com/)
Чи захоплюється він українським театром? Звичайно ж. Іван Карпенко-Карий 23 роки прослужив , зокрема, в міській поліції Єлисаветграда перед тим, як остаточно присвятити себе сцені.
ДРАК:- Театр Садовського у Троїцькому народному будинку дав сценічне життя більшості творів Миколи Віталійовича Лисенка. Одна за одною здійснюються тут постановки його опер «Утоплена», «Різдвяна ніч», «Енеїда», звичайно, «Наталка Полтавка», оперети «Чорноморці». І, взагалі, слід сказати, що Микола Віталійович Лисенко і сам брав активну участь в роботі першого українського стаціонарного театру. Що його характеризувало як музичного керівника і диригента, дізнаємось із спогадів музикознавця, першого директора Меморіального музею Лисенка Юлії Олександрівни Белякової.
БЕЛЯКОВА:- Він не дозволяв, він собі не уявляв, щоб музика не була одним з головних елементів в театрі і у виставі. Коли він знав, що треба співати три куплети, то він вимагав, щоб виконавець співав тільки три куплети, а не тому , що у нього сьогодні такий настрій, то він буде співати один куплет. Це не дозволялось категорично. Якщо не готовий хор, Лисенко ніколи не дозволить, щоб цей хор співав у виставі. Був вимогливий в усіх питаннях, що стосувалися музики.
Популярність театру Садовського серед населення була винятковою. Знали театр та його акторів далеко за межами Києва. Про це пригадував талановитий комедійний артист Київського театру музичної комедії, що містився у колишньому Троїцькому будинку з 1934 року, Григорій Григорійович Лойко:
ЛОЙКО:- Я був тоді хлопчиком і що таке театр, зовсім не уявляв собі. Але чув і бачив, як з нашої Білої церкви з мешканцями навколишніх сіл батьки їхали на підводах до Києва в театр Садовського. В Києві, звичайно, ночували, ставили підводи на площі за театром, вона тоді називалася Троїцькою. Дуже показово, що не тільки сьогодні вони поїхали, а через тиждень, дивись, знову хтось поїхав. А не близька ж дорога – 100 км. Приїздили захоплені. Багато розповідали, навіть пробували щось показувати. Величезним авторитетом користувався у народі цей театр.
Незабутніми були враження від цих спектаклів і для Івана Семеновича Козловського – великого співака, який віддав театру і саме музичному – опері все своє довге життя.
КОЗЛОВСЬКИЙ:- Ну, во-первых, вы спрашиваете, что было в Троицком народном доме. Возможно, это был взрыв необычайный для моей души. Шел спектакль «Вий». И в первом акте бурсаки выходят, и там запевал один чудный голос, как сейчас помню, запевал «Ой, гоп, мої гречаники» и долго-долго ноту он держал - фермато и на сильной доле, на первой четверти, значит, «Ой, гоп та й помалу, як пошилася ще змалу, як пошила та й наділа, кажуть люди, що до діла …» И тут весь хор и оркестр и он: «Гоп, мої …». И вот это «Гоп!», я не утерпел, это мне было, я не знаю, вероятно, лет 14, и я толкнул так крепко справа и слева сидящих от меня, как потом вияснилось, чиновника, на почте он служил, вот он на меня посмотрел с таким удивлением и страхом … Ну, действительно, я то ведь внутренне ритм почувствовал и не мог сдержать себя не быть участником происходящего на сцене.
“Його перші мистецькі кроки тісно пов`язані з цим театром, -згадував близький друг Івана Козловського Максим Тадейович Рильський. – Багато і мальовниче розповідав Іван Семенович про Заньковецьку, Садовського, Саксаганського, про їхню, справді, героїчну діяльність, про глибоку народність і самобутність їхнього мистецтва. Слухаючи його розповідь, присутні сповнені були гордості за народ, котрий дав таких великих митців, і любові до артиста, який, стоячи на передньому краї сучасного мистецтва, зберіг у собі таку пошану до великих традицій».
А що ми називаємо традиціями? Мистецтво театру – це колективний досвід. Проте кожний з акторів індивідуально несе в собі цей досвід. Артисти, співаки, зокрема, часто і є тими живими місточками, що з`єднують театр з театром на відстані часу. Тож, безумовно, щасливо позначилося на творчій долі Івана Козловського те, що перші свої кроки на театральній сцені він робив у сяйві таланту Марії Заньковецької. І згадку про це плекав у собі все своє життя. Невдовзі після смерті Івана Семеновича його секретар і помічниця, доктор педагогічних наук Ніна Феодосіївна Сльозіна розповіла авторам цієї книги зворушливу історію з його життя:
СЛЬОЗІНА:- Я хочу рассказать об одном путешествии, которое совершил Иван Семенович по собственной инициативе летом 1978 года по Украине. Его всегда притягивали люди, которые свято отдавали свой труд служению искусству. И это была одна из ведущих черт его характера: найти этих людей, поклониться им, рассказать о них, отдать им должное. Они не должны бесследно уйти из жизни, потому что на их плечах стоит все наше современное, точно так же, как будущее стоит на плечах наших.
И вот в один из дней на очень маленькой малогабаритной машине мы отправились в путешествие. Первой станцией нашего направления были Заньки. Иван Семенович с глубочайшим уважением относился к Марии Константиновне Заньковецкой. Он выступал с ней вместе. Она его слышала, когда он пел впервые в квартете в спектакле. Ему очень хотелось отдать ей долг за то, что, имея возможность жить безбедно и безгорестно, она испытала все те тяготы, которые пережил национальный украинский театр. И ради этого ушла из дома, из семьи.
И вот мы едем в Заньки. Приезжаем туда. Никому особого интереса до нас не было. Правда, там музей, которым руководила учительница школы. И девочки рассказывали нам о том, что есть в этом музее. Очень расстроенный на шатающихся ногах рояль. Иван Семенович приехал туда во всеоружии. Хотя было очень жарко, он привез с собой черный костюм. Он переоделся для того, чтобы соответственно моменту выглядеть. И в этом тоже был Иван Семенович.
Он стоял у окна, выходящего в сад, и пел «Ой, у полі озерце». Почему именно это? Потому что это была песня из квартета, который впервые он исполнял на профессиональной сцене в спектакле, где играла Заньковецкая. И в память об этом он в ее пустом, гулком доме пел эту песню. Я думаю, что это одна из черт, которая очень-очень характеризует Ивана Семеновича, потому что не было ни телевидения, ни радио. Это, значит, делалось для себя, для своей собственной души.
Про зворушливу подробицю у взаєминах Івана Козловського та Марії Заньковецької розповіла нам науковий співробітник музею Заньковецької Кияна Серафимівна Шевякова.
ШЕВЯКОВА:- Іван Семенович постійно відвідував Марію Костянтинівну в Києві у її будинку, який і є зараз музеєм – відновлений після пожежі. Марія Костянтинівна дуже любила, коли Козловський приїздив і співав їй «Куда, куда, вы удалились», їй надзвичайно подобалось, як він співав цю арію. І завжди просила його проспівати її. В останні роки, коли вона вже погано бачила, то коли Козловський приїздив до неї сюди, то вона тільки руками обличчя його торкалася. Він співав їй тут все, що вона хотіла. Багато співав українських пісень.
У затишному сквері на провулку Козловського в Києві встановлено пам`ятник артистові – погруддя на постаменті, орнаментованому українськими візерунками. Натхненна робота авторів Валентина Зноби та Анатолія Ігнащенка. Бронзове погруддя просто «бринить» піснями, хто які тієї миті «чує» у виконанні співака. А їх так багато: «Засвистали козаченьки», «Їхав козак на війноньку», «Гуляв чумак на риночку», «Стоїть гора високая», «Сусідко», «Гей, на високій полонині» - майже нескінченний список, що, справді, стверджує: «Ми – є, ми – вічні, як саме життя».
Натисни, щоб прослухати
Марію Заньковецьку, Івана Карпенка-Карого, Миколу Садовського, Панаса Саксаганського ми називаємо корифеями. Шанобливо, заслужено. Люди сильних почуттів вони і в житті, не тільки на сцені, були яскравими особистостями. Тож говорити про становлення українського театру і не сказати про велике кохання Марії Заньковецької і Миколи Садовського, значить, позбавити цей театр того ліричного забарвлення, яке, безумовно, впливало на його природу і на його емоціональний ореол.
ШЕВЯКОВА:- Марія Заньковецька разом із своїм чоловіком Хлистовим приїхала до Бендер. Саме в Бендерах тоді знаходилось багато російського війська, яке брало участь у війні з турками. Там був і Микола Карпович Тобілевич. Він брав Шипку, був нагороджений хрестом. І саме в Бендерах було офіцерське зібрання і в цьому офіцерському зібранні відбувалися різні вечори, ставилися п`єси і таке інше. Ну, і був там такий Потапенко, драматург, грав на сцені в різних трупах, так він у спогадах писав, що знайомство Марії Костянтинівни і Миколи Карповича відбулося дуже романтично. Вона грала на фортепіано, співала «Коло млина, коло броду два голуби брали воду», і до відкритого вікна підійшов якийсь чоловік і почав їй підспівувати, а тоді представився. Марія Костянтинівна назвала себе і сказала, що вона з Чернігівщини. А потім, коли вона почала брати участь у виставах в офіцерському зібранні, вони грали в одній п`єсі, у «Наталці Полтавці». Вона грала роль Наталки, а він Петра. Пізніше, вже в опері Лисенка, він буде грати Миколу, а тоді грав Петра.
Ну, а потім їхнє знайомство обірвалося, тому що її чоловіка послали в Фінляндію у Свіаборг. І саме, коли було організовано Український театр під керівництвом Кропивницького, то Микола Карпович почав згадувати, що він з Хлистовою брав участь у виставах, і було б добре цю жіночку, яка може стати актрисою, запросити до цього театру. Він розшукав її через сестру Неліду і написав їй листа. Ну, і тоді вже сам Кропивницький дав їй телеграму, щоб вона приїхала на знайомини.
І вона приїхала. Але ж вона була заміжня, вона не мала права сама нікуди їхати без чоловіка, без його дозволу. Вона попросила дозволу у чоловіка, він дав їй на три місяці дозвіл. Вона приїхала в Київ на знайомство з театром. Але театр вже поїхав далі. Вона наздогнала його у Єлисаветграді. Микола Карпович зустрів її на вокзалі, повів до Кропивницького. А Кропивницький подивився на неї і каже: «Господи, ви ж панночка, а в нас мужицький театр». А вона у відповідь: «Але я хочу у вашому театрі працювати». Він тоді наче іспит їй вчинив, запитав, чи володіє вона українською мовою? Володіла, бо знала «Кобзаря» напам`ять. А чи уміє співати? Вміла, адже з дозволу чоловіка у Свіаборзі займалася співом у філіалі Петербурзької консерваторії.
- А танцюєте?
- Так.( Із Садовським зтанцювала якийсь танок.)
- А можете витягати горщики з печі?
- Можу.
- А прясти вмієте?
- Вмію.
- Ну, добре, я беру вас, будете грати бабку Зачепиху у моїй драмі «Дай серцю волю, заведе в неволю».
- То ви ж казали , що я панночка!
- Ну, якщо не хочете, можете повертатися до чоловіка.
Але, знаєте, от буває так, що люди познайомилися і щось відкрилося одне до одного, розумієте, їх потягнуло якби. Тепер нам про секс говорять, але я не думаю, що це був тільки секс. Бог так з`єднав їх. І вона вирішила залишити родину. А родина … батько був проти того, вона ж дворянка, як то можна порушити шлюб, сімейні традиції, позбутися дворянських привілеїв. Навіть коли вона закінчила пансіонат, а у неї чудовий голос був - меццо-сопрано, і вона хотіла вчитися співу в консерваторії, так батько заборонив їй навіть думати про це. Видали її заміж за Хлистова.
Ну, і отак вийшло … Почали вони працювати разом в театрі. Вони грали не тільки на сцені, але у них почалися романтичні взаємини у житті. Навіть у пресі писали, що коли вони грали у виставі «Назар Стодоля» дует Галі і Назара, то це можна було порівняти з коханням Ромео і Джульєтти.
Довгі роки чоловік не давав їй згоди на розлучення, тому що вона була вінчана. І тільки брат домігся того, що через синод її розлучили з чоловіком, але було написано: «заборонити другий раз вступати у шлюб». І вони із Садовським жили у громадянському шлюбі. Хоча, ви знаєте, дві творчі натури працюють в одному театрі, сьогодні тобі вклоняється весь зал, а завтра йому, то на цій підставі виникали якісь ревнощі, ну, може, більше з боку Садовського…
Садовський був дуже гарний зовні, дуже гарно грав на сцені. Але, знаєте, як буває, от, у тебе сьогодні стан піднесений, ти вийшов на сцену, всі у твоїх ніг, а завтра у тебе щось не спрацьовує. Це дуже велике нервове напруження, треба мати неабияку витримку.
Ну, і Садовський дуже любив "скакати в гречку". А вона йому прощала, знала, що це для нього як для поета муза якась нова. А одного разу не простила. Сталося це якраз після того, як у театрі Садовського у 1908 році відсвяткували 25-річчя сценічної діяльності Заньковецької. Людей зібралося багато, гучно вітали велику українську актрису. А потім, це вже у 1909 році було, він почав, не ховаючись, залицятися до молодої актриси, яку, до речі, як свою ученицю саме Заньковецька привела в театр Садовського. Мало того, він образив її перед усім колективом. І вона пішла від нього і пішла з його театру.
Але не залишила своєї театральної справи. Вона працювала, створювала самодіяльні колективи, давала благодійні концерти під час війни 1914 року, у нас в музеї є ці документи з подякою, брала активну участь в роботі школи Лисенка, хоча й не викладала там. Колись вона писала, що я ніколи не любила матеріальних благ. Я любила тільки душу і серце людини – найблагородніше в ній. От, для цього вона й працювала.
Із Садовським вона зустрілася, коли у 18-му році вже був український уряд на чолі з Грушевським і було свято. Тільки тоді вони зустрілися в театрі. Вона виконувала якусь невеличку роль у виставі, а він теж брав участь у цій виставі. А потім він поїхав за кордон. І в Ужгороді, тоді це була Чехія, створив Український театр, сам грав у цьому театрі, навіть знімався у кіно, є у нашому музеї кадри з фільму, де він знімався. Ну, і коли був ювілей Заньковецької у 1922 році, він кошти від тих вистав надіслав їй разом з афішею, на якій було написано, що ці вистави відбулися на честь Марії Заньковецької.
Ну, і що ще можу сказати? Коли він повернувся в Україну, це вже розповідали її внучаті племінниці і розповідала актриса Таня Садовська, а це вже я дізналася з газети, що Таня Садовська – дочка Саксаганського. Таня Садовська жила в цьому будинку в одній кімнаті, а в другій її сестра Марія, вони жили тут, я навіть до них приходила. Так Таня Садовська розповідала, що коли він повернувся з-за кордону, він прийшов до неї. Вона його довго не впускала до себе, а тоді пустила, і вони сиділи розмовляли, а потім почали сваритися. І вона його виставила за двері. Він приходив майже кожного дня, стукав, дзвонив до неї, а вона з того боку стояла … то вже її племінниці внучаті розповідали, казали їй:
- Бабо Маня, може, ми його впустимо? Може, ми його нагодуємо вашим борщем?
- Ні-ні-ні-ні!
- Може, ми йому чаю дамо, а, може, ми йому дамо кави?
- Ні-ні-ні-ні!
І тільки тоді, у 32-му чи 31-му році він одружився. А в 33-му помер. Для неї це був страшенний стрес, як розповідала її племінниця Ірина Толочко. А племінник, який був присутній, коли повз її будинку провозили труну, написав, що Марію Костянтинівну підвели до вікна і вона щось довго там шепотіла, а потім сказала: «Нехай земля тобі буде пухом, Миколо, моє велике кохання». І попросила рідних поховати її поруч. Так і трапилось, їх поховали поруч. І ще що цікаво, вона передала йому ладанку. Вже ж їй був 81-й рік. І вона через рік померла, у 34-му році. А в молоді роки вона йому писала: «Мы две песни с тобой о великом одном, только песни, что розно поются».
Отже, над обраною адресою колишнього Троїцького народного будинку по вулиці Великій Васильківській №53/3, можно сказати, проведено щось на кшталт розкопок культурних прошарків. І, сподіваємось, у читачів не виникало сумніву, чому цю сторінку з біографії першого українського стаціонарного театру ми розглянули як одну з музичних адрес Києва. Адже театр Садовського був сповнений музики. Цілий ряд українських опер на ту пору міг побачити світло рампи лише тут, в Троїцькому народному будинку. Ми багато про що дізналися і, мабуть, зацікавилися. Проте, на жаль, повернути нікого й нічого не можемо. Сумно. Але це добре, що сумно, бо ж цей сум іде від того, що ми вклоняємося перед людьми, яких постійно згадували у цій адресі, і не хочемо з ними розлучатися.
Життя невблаганне, прямує тільки вперед. Однак дедалі накопичує в собі цінності, що визначають рівень культури народу, ідентичність нації, її державність і, загалом, перспективу у світі. Думка про те, що ті люди не повинні піти в небуття, бо на їхніх плечах стоїть наше сучасне, точнісінько так, як на наших плечах стоятиме майбутнє, вона, ця думка, справедлива. Тож, образно кажучи, наша адреса розрослася уширшки київськими вулицями імені Марії Заньковецької, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, присвоєнням Київському національному університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. І ми ходимо по тих вулицях, пишемо їх назви на поштових конвертах або якихось бланках, не задумуючись про їхнє походження, просто живемо з ними.
У міському саду над Дніпром біля літньої естради милуємося тендітною скульптурою Заньковецької роботи скульптора Галини Кальченко. Здається, що у своїй бронзовій пластиці вона дивовижно «звучить» чарівною мелодією, адже час від часу хтось непомітно, від себе, кладе на її долоні свіжу квітку. А було б добре встановити поруч бронзову постать Миколи Садовського, бо вони вже нерозлучні.
Може бути безліч різних задумів, як увічнити вдячну пам`ять про наших славних співвітчизників. Разом з тим дуже важливо, щоб ми, нащадки, відчували себе гідними їхнього життєвого подвижництва.
