Музей Миколи Віталійовича Лисенка

вул. Саксаганського №95, музей Миколи Віталійовича Лисенка

«Українським Парнасом» називають куточок Києва на вулиці Саксаганського за номерами 93-97. Не офіційно, звичайно. Офіційно це Музей видатних діячів української культури - Лесі Українки, Миколи Лисенка, Михайла Старицького і Панаса Саксаганського. Наприкінці ХІХ-початку ХХ століття їхні родини оселилися в цих будинках по вулиці Маріїно-Благовіщенській за старою назвою, гуртуючись у близькому сусідстві. А ще й тому, що ціни тут були порівняно не дуже високі. Тоді серед киян і поширилася ця назва – «Український Парнас».

Нас цікавить будинок №95 у центрі цього меморіального ансамблю, оскільки тут жив Микола Віталійович Лисенко. Музей в його помешканні відкрився у 1980 році через 68 років по смерті композитора. Який то був драматичний час, відомо. Але будинок зберігся.

Вперше ми побували у ньому в 1982 році. Нам казково пощастило. Для нас, радіожурналістів, які започаткували цикл «Музичні адреси Києва», провела екскурсію перший директор музею, його засновниця, збирач цінних експонатів, невгамовний борець за те, щоб цей будинок передали таки музею Юлія Олександрівна Белякова. А з нею визначний український композитор Платон Майборода, постійний член музейної ради. І саме Платон Іларіонович, він також очолював Товариство охорони пам`яток історії та культури України, був тоді ведучим радіопередач циклу «Музичні адреси Києва».

БЕЛЯКОВА:- Саме життя вимагало того, що у Києві повинен бути музей основоположника української професіональної музики Миколи Віталійовича Лисенка. Саме на ньому лежала історична місія створити підвалини української професіональної музики, яка до нього не існувала, і навіть прокласти шляхи тим, хто ще прийде за ним, на рівні світової музичної культури.

Микола Віталійович Лисенко в цьому будинку прожив довгих 18 років. Це був найбільший злет його творчості. Це була надзвичайна людина. Як він міг бути таким послідовним і таким цілеспрямованим в усьому тому, що він намічав? Адже життя було нелегким. Він мав велику сім`ю. Матеріально не забезпечений, він жив лише з того, що давав уроки музики. Ніяких інших доходів у нього не було. Він знімав квартиру у цьому будинку. Він щомісяця платив за цю квартиру 64 карбованця 50 копійок. Це надзвичайно великі гроші були для того часу. Треба було заробити і заробити щомісяця. Як він пише у своїх листах: «Цей щоденний насущник, а для своєї любої роботи то залишається час хіба що вночі».

І от цей будинок. Він жив у ньому з 1894 по 1912 рік. До нього приходили щодня люди, пов`язували їх довге життя і велика віра в те, що свою мету вони однаково досягнуть.

Натисни, щоб прослухати

П.МАЙБОРОДА:- Лисенко був привітним і гостинним господарем. Ось цей дзвоник сповіщав про те, що хтось прийшов. 21 сходинка, і ми у передпокої. Ліворуч двері до кімнати, де жив Рильський Максим Тадейович. Університетський товариш Лисенка Тадей Рильський помер у 1902 році. І Микола Віталійович надав притулок його меншому сину гімназисту у своїй хаті. У листі до іншого університетського товариша писав: «… малий по 8 году, Максим, славненьке хлоп`ятко, прудке, гостре й розумне». Це хлоп`ятко жив у нього 5 років, а через декілька десятиліть написав такі рядки:

… Душі не брався сон,

І я спостерігав неутоленним зором,

Перехилившися з розкритого вікна,

Як дивна твориться на світі дивина.

Він на балконі був, сам чародій Микола

Віталійович. Сидів край мирного стола,

Микола Віталійович любив працювати на просторому дерев`яному балконі їдальні, що виходив у густий сад з боку вулиці Жилянської. А ми завітаємо до його кабінету.

БЕЛЯКОВА:- Невелика затишна кімната. Одне вікно. Коло вікна письмовий стіл. Ми бачимо рукописи, фотографії, дрібниці, які необхідні для того, щоб працювати. Взагалі, треба сказати, якісь розумні і душевні люди протягом кількох років фотографували кабінет Лисенка за його життя. Тому, коли ми організовували музей, то за цими документальними фотографіями і відновили кабінет. Нам хотілося, щоб ті, хто заходить до цього кабінету, відчули, що господар його тільки-но вийшов на хвилиночку. Щоб оце відчуття присутності творця зберігалося і було таким, як за часів Миколи Віталійовича Лисенка.

Коли у 1982 році ми записували наших вельмишановних гідів для радіопрограми «Музичні адреси Києва», то хіба могли уявити собі, що у далекому 2016 році у цьому ж кабінеті будемо записувати Миколу Віталійовича Лисенка – праправнука композитора і вже для книги «Музичні адреси Києва».

Микола Віталійович молодший – диригент, художній керівник Державного естрадно-симфонічного оркестру України, також регент київського Свято-Троїцького Іонинського монастиря, протодиякон Української Православної Церкви. У день народження Лисенка – 22 березня за музейною традицією служив тут молебен. А по тому на нас чекала його цікава розповідь про Лисенків родовід.

М.ЛИСЕНКО-молодший:- На стіні кабінету Миколи Віталійовича висить ікона святого Миколая. Своє ім`я він отримав на честь сорока святих. Адже 22 березня, ми знаємо, що це день сорока мучеників севастійських, і одного з них звали Миколою. А що тут цікавого? А справа в тому, що це воїни – досвідчені, загартовані легіонери, найхоробріші воїни Східно-Римської імперії. Усі вони постраждали за сповідування Христа. Вони відмовились зрікатися своєї віри. І тут є дуже цікаві паралелі. Микола Віталійович був усе своє життя воїном, воїном духу. Він багато страждав у своєму житті за те, що не хотів зрікатися своїх поглядів, своєї свідомої громадської позиції і своєї любові до батьківщини. І я зрозумів, що нічого не буває у світі випадкового. Отже родовід Лисенківський бере свій початок саме як військовий козацький рід. І ми можемо його простежити більш-менш документально з часів Запорозької Січі.

Саме тоді з`являється легендарна постать. Це оспіваний у багатьох поезіях і думах козак Вовгура-Лис, хоробрий у бою, як вовк, і обачливий та обережний, як лис. Оскільки ми знаємо, що запорожці завше були в меншості, їм доводилося викручуватись у складних ситуаціях, це було необхідно для виживання. Власне кажучи, його діти стають не просто Лиси, а Лисенки, його нащадки.

Про те, що це правдиво, свідчить доля Лисенків. Адже Лисенки були полковники, отамани, гетьмани, навіть один з них став Наказним гетьманом під час однієї з Кримських кампаній, Іван Якович Лисенко. Він і розпочав нашу гілку Лисенків, був рідним прадідом діда композитора. У кінці життя отримав шляхетське звання з рук гетьмана Івана Мазепи. Як дворянин мав свій родовий герб. Лисенки були серед полковників Богдана Хмельницького. Я можу навести багато імен. Усе це козацька старшина, яка в різні часи розписалася кров`ю на полях наших битв. Переважна більшість Лисенків в історичній проекції були військовими. А Микола Віталійович цю традицію порушив. Батько композитора був полковником Кірасирського полку, в якому він служив разом з відомим російським поетом Афанасієм Фетом. Для мене було одкровенням, коли я потрапив до Севастополя, що один з моїх родичів, Михайло Захарович Лисенко, який командував Дев`ятою дивізією, загинув там як герой Кримської війни, похований у Севастополі. Тобто будь-які інсинуації на тему, що Крим – це російська земля, не витримують ніякої критики. Крим свого часу було полито кров`ю сотен тисяч українців. І Лисенки, які полягли там, це теж засвідчують.

Микола Віталійович помер у 1912 році, йому не довелося зазнати оцього розпачу, який зазнала його родина. Адже найталановитіший молодший його син Тарас у революційне лихоліття 18-21 років помер досить молодий. Вижив Остап Миколайович. Дивно вижив. Коли його хотіли розстріляти, Марія Тимофіївна, його дружина, вибігла із сімейною іконою Миколая чудотворця. Побачивши ікону, оця розстрільна команда схаменулася, і його лишили в живих.

Довгий час радянська влада не могла визначитись, хто такий Микола Віталійович Лисенко – чи він буржуа, націоналіст, чи все ж таки він провісник майбутньої революції. Всі пам`ятали, що Лисенко написав «Вічного революціонера» на слова Івана Франка. І, зрештою, Миколі Віталійовичу пощастило, його творам, зокрема, бо вирішили, що краще мати таку людину у друзях.

А родина вижила, хоча багато було репресованих. А одну з наших прабабусь вбили у Жовтневому палаці, там була катівня. Остап Миколайович вижив і народив двох діток – Раду Остапівну і Романа Остаповича. Від Романа Остаповича народився у 41 році мій батько Віталій Романович Лисенко, народний артист України, професор кафедри хорового диригування в Національній музичній академії. І так вийшло, що після Миколи Віталійовича більшість Лисенків – музиканти.

Микола Віталійович за життя дуже багато зробив, а не встиг зробити ще більше. І ось тепер його продовжувачі намагаються в міру своїх сил це робити. Навіть мені випала висока честь диригувати нещодавно кантатами Лисенка у Львівській філармонії. І я вам скажу, що це не просто данина пам`яті великого композитора і великого поета Тараса Шевченка. Творчість Лисенка актуальна в усі часи, актуальна й сьогодні. Коли ми співаємо в кантаті «Іван Гус»: «Кругом неправда і неволя, народ замучений мовчить» і згадуємо полонених козаків, які сидять бранцями, закуті в мідні ланцюги, то ми одразу проектуємо це на наш час.

Ну, а про родину сказати варто. Рада Остапівна, ви знаєте, видатна українська піаністка. Про Віталія Романовича, свого батька, я вже розповів. Він один з найкращих хормейстерів свого часу, створив велику кількість чудових колективів хорових. Моя мама – професор Національної музичної академії по класу фортепіано, дочка Ради Остапівни Наталія Володимирівна теж викладає фортепіано в Національній музичній академії, дуже талановита людина. Моя дружина Любов Володимирівна Лисенко теж викладач Національної музичної академії кафедри мов, допомагає аналізувати тексти Гейне, Гете, на чиї вірші Микола Віталійович писав музику. У нас троє діток, які навчаються музиці. Побачимо, що з цього вийде.

- Як сталося так, що у вашій особі поєдналися диригент – це світська професія і протодиякон, тобто церковний сан?

- Я думаю, що головне в житті людини - чути ті поклики, які йдуть з гори. Моє навчання випало на завершення поховання Радянського Союзу, кінець 80-х років. Я дізнався, що Микола Віталійович писав і духовну музику, яка була під забороною. Це його чудовий концерт хоровий «Камо пойду от лиця Твоєго, Господи», це його "Молитва за Україну", «Херувимська». Я знаю, що він був щиро віруючою людиною. Мене це все спонукало зайти до храму і пошукати ось цього почуття, послухати хор, поспівати у тому хорі. І через регентство, через спів на кліросі я прийшов до храму.

А потім в храмі виникла ідея створення україномовних радіопрограм щоденних про життя святих, про якісь євангельські події. Потрібен був україномовний диктор, і мене запросили як ведучого. Я лишився в храмі і співати, і займатися радіопрограмами. А потім запропонували поглибити свої знання, прийнявши сан диякона. Це не священик, у нього трошки більше свободи, він може поєднувати громадську роботу, професійну діяльність і своє духовне покликання. Я не бачу великих протиріч у цьому і поки будуть сили, намагатимусь тримати це все.

Спілкуючись з Миколою Віталійовичем Лисенком молодшим, до речі, дуже схожим на свого пращура, ми гостро відчули реальний часовий перетин минулого і сучасного. І його думка, що нічого не буває у світі випадкового, сприймається не безпідставною. Наші перші відвідини музею вже не здаються такими, що канули в нікуди. Адже без тієї далекої зустрічі з Юлією Олександрівною Беляковою і Платоном Іларіоновичем Майбородою не було б продовження обраної теми. Тож варто повернутися до тієї незабутньої екскурсії.

П.МАЙБОРОДА:- Подивіться на цю фотографію, надзвичайно дорогу для Миколи Віталійовича. Вона зроблена 10 квітня 1888 року в домі Васильчикова на Прорізній 14 під час репетиції Лисенківського хору. Фотографія унікальна. Відомі прізвища всіх учасників цього хору. У центрі бачимо Марка Кропивницького, Миколу Лисенка і Миколу Садовського.

Діяльність Лисенка – організатора і диригента хорових колективів фантастична за розмахом і цілеспрямованістю. Для нього конче важливо було, щоб українська народна пісня звучала якомога ширше в Україні. Звучала попри жорсткий спротив імперської влади і постійні відмови на дозвіл публічних виступів. Часто у такій цинічній формі, як це робив київський генерал-губернатор Дрентельн, коли казав: « Я знаю, что Шевченко пісал, что українская песня нє памрет, нє загінєт; нєт, она памрет, загінєт». І не дозволяв співати пісень українською мовою. Доходило до парадоксів, коли артисти співали французькою, на зразок, «Льє плюй, льє плюй …» замість «Дощик, дощик...», за що отримували гарячі овації у присутності здивованої поліції.

Не покладав Лисенко рук, хоча й був , і він це знав, під постійним наглядом поліції. А у 1907 році навіть був заарештований.

БЕЛЯКОВА:- Лисенко заснував перший професіональний колектив в Україні. Він повсякчасно організовує колективи хорові. Для них він пише твори. Пише обробки народних пісень. Ми маємо ці обробки ось у цих збірках. Це десятки хорових пісень у кожній збірці. Таких десятків у Лисенка 13. Для різних складів хору: для чоловічого, для мішаного, для жіночого. Він вирішує зі своїм хором здійснити поїздку по Україні. Перша спроба 1893 року була вдалою. Лисенко вводить новий тип концерту. Він виступає не лише як диригент, він виступає і як соліст-піаніст. Причому його виступи мають характер імпровізаційний. Відомо, що коли він виконував свою фортепіанну фантазію «Гей, не дивуйте», це завжди викликало величезний ентузіазм і захоплення, особливо молоді.

Надзвичайно прискіпливо Микола Віталійович ставився до своїх програм: що він буде виконувати, як він буде виконувати. Обов`язково дає уривки з опер Римського-Корсакова, Даргомижського, його опери він дуже любив, Глінки, виконує твори Генделя. Зерна, посіяні Лисенком в галузі хорового мистецтва, щедро зійшли. До Лисенкової справи приєднуються нові керівники, які спочатку були учасниками його хорів. Це Порфирій Демуцький, ось його хор в селі Охматове – понад 250 учасників. Ось інша фотографія – хор студентів університету, керує Олександр Кошиць. Ось Бережанецький «Боян», яким керує Остап Нижанківський, і в Західній Україні розповсюджувалася хорова справа за прикладом Лисенка.

П.МАЙБОРОДА:- У нього в кабінеті біля груби завжди стояла велика скриня з українським вбранням для тих хористів, які не мали можливості придбати для виступу такий костюм. Взагалі, численні експонати і документи музею красномовно говорять про кипучу творчу, виконавську, наукову, громадську діяльність Лисенка.

БЕЛЯКОВА:- Микола Віталійович – перший вчений фольклорист в Україні. Ось перед нами видання 1874 року «Про особливості народних пісень і дум, виконуваних Остапом Вересаєм». Остап Вересай – це надзвичайно яскрава фігура в історії культури України. Недарма ж у Петербурзі говорили, що це сучасний Гомер. Остапа Вересая слухають на засіданні Академії наук. Його слухають вчені із світовим ім`ям. І вчені у захопленні. В захопленні, взагалі, вся культурна громадськість Петербурга. А Миколи Віталійовича навіть і не видно. А це ж він витяг Остапа Вересая, він привіз до Петербурга, це ж він зробив все, щоб прослухали цього співця.

Лисенко перший записує музику народних дум. Видавалися тексти народних дум ще на початку ХІХ століття, але тільки тексти. Записати думу в імпровізаційній манері – це було майже неможливо, і тому до Лисенка ніхто цього не зробив. Лисенко записує, і вони дійшли до нас як зразки, як перлини невмирущої творчості народу.

П.МАЙБОРОДА:- Він серцем відчув суть імпровізаційного кобзарського мистецтва. І нас, майбутніх композиторів, буквально заворожив невичерпними можливостями використання цього унікального народного доробку у професіональній музиці.

БЕЛЯКОВА:- Лисенко пише музику до «Кобзаря» Шевченка. Кінець 70-х, 80-ті роки – народжуються кантати «Б`ють пороги» і «Радуйся, ниво неполитая!». Це надзвичайний твір, який не може не хвилювати кожного, хто його слухає. Адже треба собі уявити ті обставини, в яких жив Лисенко. Було заборонено друкувати музичні твори з українським текстом. А ми можемо послухати, як звучить фінал кантати «Оживуть степи, озера». Це народна веснянка з її життєствердженням, з її вірою в глибокий, непереможний дух народу, в його сили.

Він створює хорову поему «Іван Гус», ліричні твори. На цьому стенді ви бачите видання прижиттєві Лисенка з музики до «Кобзаря» Шевченка. Він буде писати всі роки, всі до останнього, твори на слова Шевченка. Понад 88 творів ми знаємо. Сім серій цієї музики. Кожна серія ним задумана і доведена до кінця. В історії світової музики немає такого прикладу, щоб один композитор на вірші одного поета написав би таку епопею, я б сказала, народного життя, як Лисенко у своїй музиці до «Кобзаря» Шевченка.

У Лисенка зав`язується велика дружба з геніальним українським поетом, письменником, публіцистом, вченим – Іваном Франком. Їхнє перше знайомство заочне, 1881 рік, коли в журналі львівському «Світ» Іван Франко друкує автобіографію Лисенка і подає до неї вступне слово. Адже ще невідомо, як буде йти розвиток Лисенкової творчості. А Франко, він вже говорить про те, що Лисенко це та людина, яка уславить українську музику, надасть їй всесвітнє історичне значення.

1905 рік. Бурхливе революційне піднесення. «Треба писати нових пісень, які б разом з червоним знаменом творили би дива». І таку пісню створив вже немолодий композитор, але той, хто відчував пульс тогочасного життя - Лисенко. І от він створює на слова Івана Франка гімн «Вічний революціонер». Текст Франком написаний у 1880 році. Через 25 років Лисенко дає цьому творові нові крила. Лисенко цим твором наче космодром проклав у майбутнє. Він започаткував новий, невідомий, але тепер для нас такий славний жанр, як українська масова пісня.

Натисни, щоб прослухати

П.МАЙБОРОДА:- Микола Віталійович Лисенко викликав захоплення у своїх сучасників і не тільки як музикант, модний вчитель фортепіанної гри. Для багатьох він був величезним авторитетом як громадський діяч, адже виявляв неабиякий хист в усьому, що працювало на українську ідею і мало просвітницьку мету.

БЕЛЯКОВА:- 1903 року відбулося велике свято. Відзначалося 35-річчя творчої діяльності Миколи Віталійовича Лисенка. Відзначали в Києві, Москві, в Петербурзі, в Харкові, у Львові, Чернівцях. І виникло таке питання, чим допомогти матеріально митцеві, адже він хто – приватний викладач музики. Зібрали близько 4000 карбованців. А він в цей час, виявляється, поки збирали йому гроші, то він вже вирішив, що відкриє на ці гроші школу, музично-драматичну школу. На Великій Підвальній вулиці 15 орендує ось цей одноповерховий будинок, який ми з вами бачимо на фотографії. Бере напрокат інструменти, ще не маючи грошей, більше того, він домовляється з викладачами і запрошує до Києва таких визначних педагогів та акторів, як Лановська-Буцька, як Муравйова, як Мишуга. Коли побачили ім`я Мишуги, то вся чорносотенна преса Києва піднялася: «Як це так, до Києва, у провінцію, щоб приїхав один із видатних виконавців світу Мишуга, який зараз дає концерти в Америці з таким великим успіхом!» А він таки приїхав, він таки викладав у школі Лисенка. Це був той заклад, який дав нашому мистецтву прекрасних майстрів. Ось серед учнів ми бачимо Стеценка Кирила Григоровича … Левко Миколайович Ревуцький – майбутній фундатор української композиторської школи нового часу.

Юлія Олександрівна не згадала тут імені Олександра Кошиця, учня школи Лисенка, людини творчо та ідейно дуже близької йому. Ім`я цього видатного хормейстера, фольклориста і композитора десятиліттями старанно замовчувалось. Звинувачували його в українському націоналізмі і не прощали еміграцію. Лише у 1995 році вийшло друком перевидання в Україні «Спогадів» Олександра Кошиця. Окрема глава книги присвячена Лисенку. І нам здалося доречним звернутися до неї.

КОШИЦЬ:- В жовтні (1893 рік) годині о 5-6 вечора, я зібрав свої нотки і пішов на Рейтерську вулицю. Я не можу навіть передати, з яким страхом підходив до цього дому. А коли довелось подзвонити, почував себе так, ніби я в холодну воду кинувся. Мені відчинила дівчина і пустила в невеличкий передпокій. Хвилин через п`ять до мене вийшов кремезний, середнього зросту чоловік у візитці. Під одкладним коміром спускалася вниз м`якенька краватка.

Поздоровкалися. Рука була дуже м`яка й пухка з короткими пальцями і широкою долонею. Вуса мав невеличкі, на манір Шевченка, і темного кольору. Волосся почало на голові рідіти, а сам був чисто голений і робив вражіння справжнього пана. Він запросив мене до кабінету і почав розпитувати, звідкіля я, з якої родини, що у мене за сім`я, як балакають. Почав розпитувати, як в селі співають, проводив мелодії, які я позаписував, а я співав підголоски; тут ми скоро порозумілись. Тоді мене особливо вразило, що Микола Віталійович говорив чистою українською мовою.

Ходив я до нього не дуже часто, але все ж ходив, особливо як прибували пісні од брата або як сам привозив нові пісні. Тоді Лисенко переїхав в помешкання Гвоздика на Маріїно-Благовіщенській вулиці, число 95, де жив до своєї смерті.

Завжди пам`ятаю його бадьорим і веселим. Він дуже любив жартувати і дуже потішався, як я йому розказував про семінарію, про семінарських півчих, про сільських попів. Раз в час такої візити попросив його, щоб він мені заграв, бо я ніколи не чув його гри. Перейшли ми в залу, де стояв великий концертовий фортеп`ян. Пам`ятаю, він мені грав свою рапсодію, потім сюїту на українські пісні і недавно написаний «Обозний марш». Вразило мене те, що він грав з якимсь особливим завзяттям.

Я не пам`ятаю публічних Шевченківских свят тодішнього часу. Був страшенний шал чорної реакції. Але в 1897-1898 рр. уже видно було якісь полегшення. В Літературно-Артистичному товаристві траплялись українські вечори для святкування пам`яти Шевченка. Тут можна було побачити тоді Миколу Віталійовича і як диригента і як піаніста. Од таких вечорів у мене завше лишалося таке враження, наче я побув не у Києві, а в якомусь фантастичному краєві, де моя душа колись була, але не могла там зоставатись, - так ті вечори дисгармонізували з тодішньою дійсністю.

1904 року я уже мав посаду в Києві і зараз же записався в новоодкриту школу Лисенка на композицію до професора Любомирського. При школі існував аматорський хорик, в котрому я почав провадити музичну працю, готуючи репертуар для концертів. На концертах половину програми диригування Микола Віталійович віддавав мені.

Від моменту цієї роботи у мене почалася дружба з Лисенком. Я знайшов у ньому людину надзвичайно чулу, з ніжною душею й найшляхетнішої вдачі. Його український гумор і найсердечніша веселість були для мене великою втіхою. Школі своїй Микола Віталійович віддавав увесь свій час і останні свої сили. Крім драми та її історії, решту викладів було поставлено на масштаб загальної музичної школи. Якихось окремих українських музичних викладів не було та й не могло бути.

Але вертаюсь до шкільного хору. Складався він з найрізноманітніших елементів. Були тут і пані, і різнобарвні панночки, гімназистки й студенти, урядовці й люди невідомого соціального стану, учні робітничих шкіл, але всіх переважали семінаристи ( був навіть один шпигун від поліції). Крім цих останніх, хор читав ноти досить погано. Склад цей постійно мінявся, голоси були сорокаті – і з цією ордою доводилось битись до останнього поту, щоб утворити щось подібне до правдивого хору. Вилазило це боком і мені, і Миколі Віталійовичу. Цікаво було дуже на співанках спостерігати Миколу Віталійовича, як він пояснював музичні твори: двома-трьома словами умів яскраво виявити саму суть чи то фрази, чи то всього твору. Наприклад, в «Ісус Навін» Мусоргського слова: «гай-га! гай-га!» у вступі, що малює битву. Хор ніяк не міг дати потрібного виразу. Микола Віталійович крикнув: «Бийте шаблею!» - і хор враз дав штрих дикого удару. Або «Утро в горах» Гречанінова, фінал, органний пункт чисто фортеп`янового складу, дуже трудний для вокального виконання. Хор не міг зрозуміти, як зробити, аж поки Лисенко не показав йому - як бите шкло (на п`яно). І хорові це місце вдалося зразу (дзвін і стакато).

Хоча всю чорнову працю провадив я, але під час білової роботи Микола Віталійович витрачав стільки енергії, іноді без усяких наслідків, що серце боліло за нього. Бували випадки, коли на концертах він кидав палицю й казав мені: «Йдіть, диригуйте ними, бо вони мене зневажають». Зате були й незабутні хвилини музичної радости, особливо, як розучували нові речі Лисенка. Пам`ятаю «Рано вранці я вставала», «Тихий сон по горах ходить», а особливо «Вічний революціонер». Або коли розучували «Великі колядки» на ювілей Нечуя –Левицького. Фінал зробив на мене потрясаюче враження. Там сумовані всі настрої останньої стихири «Діва Днесь», і хор після гучного кінцевого акорду ніби провалюється під землю, лишаючи в повітрі тільки одні відголоски (луну) цієї божественної стихири. Це надзвичайно удавалося Миколі Віталійовичу.

Скажем одно, що коли великі наші поети оперували вже готовим українським словом, то Микола Віталійович одкрив новий національний світ в широкій світовій музичній справі, і що той прекрасний, так би мовити, ідейно-романтичний настрій суспільства на протязі більш півстоліття виховувався його духом … Він є великий воістину, навіть більший, ніж його талант, як це не буде парадоксально.

Ми «зупинили» екскурсію в Музеї Миколи Віталійовича Лисенка, щоб «надати слово» Олександру Кошицю. Тож повертаємось у 1982 рік.

П.МАЙБОРОДА:- Причетним так чи інакше до школи Лисенка вважає себе й видатний співак Іван Козловський. Адже його єдиною вчителькою в Київській консерваторії була досвідчений педагог, соратниця Лисенка Олена Олександрівна Муравйова. Іван Семенович, до речі, був одним з перших відвідувачів музею і залишив нам свої спогади.

КОЗЛОВСЬКИЙ:- Микола Витальевич Лысенко обладал тем качеством, которое необходимо, думается, каждому человеку, трудящемуся в искусстве: учил и сам учился. И так жизнь устроила, что его рука гладила мою голову. Это было, примерно, в 9-м году или 10-м под Киевом. Нас, мальчиков, несколько человек было учащихся. Мы в лесу пели, как сейчас помню, «Ой, ходила дівчина бережком». Фонетика хромала у нас, т.е. не все одинаково произносили слова. Видимо, это и привлекло его внимание. Это был господин, одетый очень просто, и в то же время в нем чувствовалось необыкновенное достоинство. Подошел он к нам и попросил; «Спойте еще». Мы спели. Он долго слушал. А потом сделал нам замечание, что так можно, а так нельзя, так говорить можно, а петь нельзя. «А ты, мальчик, береги голос, чтобы мог петь долго-долго, - сказал он мне. – И старайся петь так, чтобы и сам понимал и все понимали, о чем ты поешь, чтобы понимали каждое слово».

Это была моя первая встреча с живым Миколою Витальевичем Лысенко. Уже позже, где-то в конце того лета, нам, детям, стало известно, кто был этот господин: тот самый Микола Лысенко, чье имя олицетворяет духовную суть культуры Украины до нас и будет олицетворять еще долго после нас.

Я пользуюсь случаем, чтобы сказать доброе слово тем, кто оберегает, кто создает, возрождает дома, квартиры и мемориальные доски, а тем паче, когда собирает оматериализованную духовную культуру. Это выражается в нотах, в воспоминаниях, в фотографиях и т. д. Это особые люди, которые, прежде всего, сознают необходимость вот этой работы, которая принесет пользу и сегодня, и завтра еще больше. Это директор музея Лысенко Юлия Александровна Белякова.

Натисни, щоб прослухати

Натисни, щоб прослухати

П.МАЙБОРОДА:- Шановна Юлія Олександрівна запрошує вас до вітальні Миколи Віталійовича Лисенка. Її стараннями ця кімната відроджена якомога достовірно. Збережено, що тільки було можливо й неможливо. Я маю на увазі уперту її позицію щодо відстоювання реставрації саме цього будинку, а не забудови нового на місці знесеного, на чому наполягали інженери-будівельники. Це було принципово – зберегти самий дух Лисенківського дому. Та й про деталі варто сказати: оці фігурні мідні ручки на дверях, шпалери, відновлені за зразком маленького клаптика, що зберігся під кількома шарами штукатурки, кахлі на грубі, які Юлія Олександрівна своїми руками забирала, щоб після реставрації відновити ту грубу такою, якою вона була раніше, ну, і особисті речі. Самі стіни вітальні є музейним експонатом. Скільки музики вони чули, зокрема, такі шедеври, як дует «Коли розлучаються двоє», солоспіви «Безмежнеє поле», «Не забудь юних днів», фортепіанні Рапсодію на українські теми і баркаролу «Пливе човен» Лисенка та багато інших його творів.

Натисни, щоб прослухати

БЕЛЯКОВА:- Ця кімната славна. Хто тільки тут не бував. Тут був Римський-Корсаков, тут був Глазунов, тут був Шаляпін, тут були письменники, такі, як Коцюбинський, Панас Мирний, Нечуй-Левицький, Старицький, Олена Пчілка. Тут, у цій кімнаті стоїть той його рояль, який він так любив.

П.МАЙБОРОДА:- Нас найбільше тішить, коли за цей інструмент сідає онука Лисенка Рада Остапівна. А її спогад, зафіксований на магнітофонній плівці, є також цінним документом музею.

Р.ЛИСЕНКО:- Інструмент цей мені знайомий з дитинства. Він дуже м`який, приємний за туше своїм , і на ньому не можна грати голосно, на ньому треба грати м`яко й ніжно, тоді він має добру віддачу. Микола Віталійович його дуже любив і більшість творів фортепіанних він написав за цим інструментом.

Свою фортепіанну творчість він почав з того, що обробляв українські народні пісні. І такі обробки спонукали оригінальну творчість Миколи Віталійовича. Цілком природно, що в цих творах прослуховувалося звучання народної пісні. Причому не просто цитати, а всі звороти інтонаційні, всі гармонійні, навіть фактурні прийоми фортепіанні, вони вже мали якийсь специфічний колорит українського фортепіанного мистецтва.

Натисни, щоб прослухати

БЕЛЯКОВА:- 1909 року за цим інструментом Лисенко разом із співачкою Оленою Петляш готує до запису українські пісні, які пізніше будуть видані пластинками. Нам пощастило. Один з відомих філофоністів у Києві Желєзний Анатолій Іванович знайшов ті унікальні пластинки з єдиним записом Лисенка піаніста і нам з тих чотирьох, які були видані, подарував дві.

Тут, у цій кімнаті ансамблі влаштовувалися. Лисенко – глибокий музикант, прекрасний педагог, радить всім своїм учням: «Грайте ансамблі, вони так розвивають музикальність».

У цій кімнаті відбувалися прослуховування творів Лисенка. Ось Максим Рильський пише про те, як він навшпинячки підходив до дверей цієї кімнати і дивився, як тут витинав свого гопака на Олімпі Микола Садовський, коли в цій кімнаті прослуховували «Енеїду». Як пише Максим Рильський: «Вітальня Лисенка – це прекрасна кімната, в центрі цієї кімнати був великий портрет господаря, яким він так пишався». А цей портрет, про нього пише сам Микола Віталійович, пише він редактору «Русской музыкальной газеты», що у Львові мене вшанували великим портретом у різьбленій художній рамі гуцульської роботи, це символ, вона зроблена у формі ліри. Ми бачимо там дві дівчини, які подають одна одній руку, це символ єднання України, мрія одвічна народу про возз`єднання українських земель.

Чимало часу спливло відтоді, як нас, авторів і упорядників книги «Музичні адреси Києва», гостинно зустрічали в цій оселі перший директор Музею Миколи Віталійовича Лисенка і його засновниця Юлія Олександрівна Белякова і визначний український композитор, постійний член музейної ради Платон Іларіонович Майборода. Вони сприймали Лисинкове помешкання як своєрідний епіцентр українства, осяяний Музикою. Юлія Олександрівна ініціювала заснування щорічної мистецької Премії імені Миколи Лисенка, яку традиційно вручають в музеї в день народження композитора 22 березня.

На календарі маємо 2016 рік. Більше 30 років Музей очолює його завідуюча, лауреат Премії імені Миколи Віталійовича Лисенка Роксана Микитівна Скорульська. Ми побували тут саме 22 березня, в день народження Миколи Віталійовича. І у легендарній вітальні композитора поспілкувалися з Роксаною Микитівною, поцікавилися, чим поповнився музей за цей час і чим живе сьогодні.

СКОРУЛЬСЬКА:- Сказати, що музей поповнився великою кількістю документів, нових унікальних експонатів, дуже важко. Але от, наприкінці минулого року принесли лібрето другої постановки опери «Тарас Бульба» у Києві (сезон 1929-1930 р.). Відкривається воно харківською фотографією Лисенка, яка не введена в обіг. Отже, це фото, очевидно, піде на титульний аркуш другої частини Лисенкового «Літопису». Також фото Лисенка, знову ж таки в Харкові зроблене, з автографом композитора художникові Василю Кричевському принесла була і просто дарувала старенька людина. Хотілося її підтримати, але наш музей не зміг це фото купити і тепер воно у Каневі – у Шевченківському музеї.

Натисни, щоб прослухати

Минулого тижня співак і композитор Олег Марцинківський приніс теж дуже цікавий подарунок. Він відновив молитву «Боже, Великий, Єдиний» за Лисенковим оригіналом для триголосного дитячого хору, оркестрував її і зробив запис з дитячим хором Українського радіо. А самий запис і партитуру подарував музею.

Діяльність музею має ще два основних напрямки. Перший – дослідження та популяризація життя, творчості і громадської діяльності Миколи Віталійовича Лисенка.

За цей час в роботі музею відбувся колосальний прорив у дослідженні творчості Лисенка в усіх жанрах. І не лише в Україні. Зараз приїхала з Німеччини аспірантка. Приїздили з Чехії, з Польщі. Ми консультуємо їх і надаємо можливість користуватися нашими фондами. Звичайно, і самі з цими фондами працюємо. А що мені надзвичайно приємно, це те, що на базі музею видаються книги. Ви бачите ось на столику видання 2002 року - «М. Лисенко у спогадах сучасників» - це перша частина, упорядник Ростислав Ярославович Пилипчук. 2003 року вийшов друком лисенкознавчий доробок Дмитра Ревуцького «М. Лисенко. Повернення першоджерел», упорядник Валентина Кузик. Зокрема, тут вміщено і недруковані записки з окремими коментарями старшого науковця Музею Миколи Лисенка Марини Чуєвої. У 2004 році я упорядкувала видання «М. Лисенко. Листи», куди увійшло 550 листів без купюр з докладними коментарями. І останнє, що вже видано у цій серії, це перша частина літопису –«М. Лисенко. Дні і роки», робота моя і покійної Марини Чуєвої. Зупинилися ми у першому томі на 1902 році. Практично вже зараз готова до верстки і друга частина літопису, яка матиме назву «М. Лисенко. Десять років до вічності». Чому я торкнулася наших наукових видань, бо ми, власне, є одним з основних центрів лисенкознавства зараз.

Другий напрямок – дуже вагомий і яскравий в житті музею. Це виховання молодого покоління українських музикантів. Адже музика жива лише тоді, коли вона звучить. Я говорю про багаторічну співпрацю з Київським інститутом музики імені Глієра.

Причому це не просто концертні програми, а це музейні постановки опер Лисенка. В основному, ми працюємо з класом Тамари Омелянівни Коваль і тепер вже Миколи Олексійовича Коваля, також Катерини Іванівни Мамчур, завідуючої вокальним відділом. Ще у 2000-му році ми поставили оперу-хвилинку Лисенка «Ноктюрн». Це костюмована постановка, навіть за участю двох пар хореографічного училища ( є в «Ноктюрні» сцена «Рожеві і блакитні сни», суто балетний фрагмент). На осінь 2016 року ми вводимо вже п`ятий склад виконавців цієї опери. Другою оперою, яку ми поставили у 2009 році з нагоди 120-річчя Лисенкового клавіру, була «Наталка-Полтавка». Деякі учасники тих постановок тепер вже відомі оперні співаки в Україні та за кордоном.

І остання наша постановка - це презентація призабутої опери Лисенка «Енеїда». Здійснили ми її 2015 року, тому що виповнилося 105 років постановки «Енеїди» на сцені театру Садовського. І другим стимулом для нас було 90-річчя Дмитра Михайловича Гнатюка – чудового Енея в спектаклі Київського театру опери та балету 1959 року. Ми взяли декілька фрагментів з 2-ї дії (сцена на Олімпі) та 4-ї дії, зробили це як концертний варіант. Діти наші в ролях богів-олімпійців вийшли всі у фраках і вишиванках, а у фіналі зняли фраки і «перетворилися» у троянців. Ми не могли залучити до проекту хор. Але наші талановиті хлопці – чотири баритони і бас самі аранжували для себе коду . І коли співали у фіналі «Чекає нас в світі нев`януча слава», то наче хор звучав. Виконували «Енеїду» під фортепіано, звичайно. У нас блискучий концертмейстер Людмила Найдьонова. Як вона грає гопак на Олімпі – це просто чудо!

Тут, де ми з вами записуємо інтерв`ю, - у Лисенківській меморіальній вітальні – не просто експозиційна кімната. Ми тут проводимо цикл камерних концертів «Під звуки старого роялю». Оцей Лисенківський концертний «Bluthner», придбаний у 1895 році, він живий, він обігрується за порадою Ради Остапівни Лисенко, яка сказала колись, що якщо обігруються колекційні скрипки, то чому не можна обігрувати меморіальний рояль. Він у прекрасному робочому стані; це інструмент з розкішним звуком. І він у нас працює концертів 15 на рік, зокрема, у день пам`яті свого господаря, 6 листопада.

Взагалі, в музеї відбувається близько 100 концертів на рік. Але, в основному, в другому залі, внизу, де стоїть рояль фірми «Weinbach». З 1980 року він несе величезне навантаження: окрім концертів тут відбуваються і репетиції більшості музейних програм, відкриті уроки, навіть Державні іспити Київського інституту музики імені Глієра.

Ще один рояль стоїть у меморіальній їдальні в куточку, ліворуч від балконних дверей. Це інструмент фірми «Tresselt». Це єдина в світі ліцензія Блютнера, дуже красивий, можливо, виставочний інструмент, з хорошим звуком, ще не реставрований, всі струни свої. Є підстави думати, що і він меморіальний. Я розповім цікаву історію цього роялю.

Дзвонить нам такий собі Ісак Маркович Печений:

- Скажіть, будь ласка, а ви не хочете придбати кабінетний

рояль?

- Чому ви саме нам пропонуєте?

- Коли я прийшов до своєї майбутньої дружини, у вас там, на

другому поверсі, кімната з балконом, то цей інструмент, що я вам пропоную, стояв ліворуч від балкона.

Виявляється, що ота майбутня дружина Ісака Марковича була дочкою Юхима Родіоновича Чернявського. Коли Лисенко помер, то діти не могли утримувати цю квартиру, роз`їхалися. А весь цей поверх найняв член Ради старійшин клубу «Родина» Юхим Родіонович Чернявський, дочка якого займалася по фортепіано з Лисенком. Рояль «Bluthner» з вітальні «доїхав» до школи Лисенка, пізніше – до консерваторії, а цей залишився тут і «переїхав» в інше помешкання вже після 1945 року з дочкою Чернявського.

А на кресленні Остапа Миколайовича в цьому місці намальований рояль і записано: « другий». І ми саме шукали інструмент, бо якраз створювали експозицію третьої меморіальної кімнати – їдальні.

Одне слово, ми у нього купили цей інструмент за 300 карбованців. Ісаку Марковичу (він жив на Печерську, на 5 поверсі) ці гроші були потрібні для того, щоб цей рояль винесли і привезли сюди, фактично – у подарунок музею. Я пригадую, як кілька років тому у День музеїв, 18 травня, ми зі студентами та друзями музею сиділи на веранді цієї їдальні. А за верандою на старій акації було солов`їне гніздо. Тамара Коваль почала пробувати цей рояль і заспівала «Солов`я» Аляб`єва. І їй почав підспівувати живий соловейко. Взагалі, в цьому домі бувають дуже цікаві ситуації, коли ми кажемо: «Як хоче Бог і Микола Віталійович».

- У Лисенка була велика сім`я. Його невінчана дружина, Ольга Липська, померла у 1908 році, народивши сина Тараса. І Микола Віталійович усі непрості сімейні проблеми цілком узяв на себе. А дітей було п`ятеро. Як склалася їхня подальша доля?

СКОРУЛЬСЬКА:- По-перше, дітей було семеро. Старша дитинка дуже швидко померла . Потім була друга дочка Катерина, а потім народився Богданчик, про якого Лисенко з колосальним болем пише, що він захворів і помер. Ну, і далі – Галина, Остап, Мар`яна і Тарас.

Всі займалися музикою. Катерина Миколаївна не була концертуючою піаністкою, але грала прекрасно на фортепіано. Була співзасновницею нотного відділу Наукової бібліотеки Академії наук (тепер імені Вернадського). Тарас, до речі, теж там працював. Галина Миколаївна мала прекрасний голос, але Микола Віталійович бідкався, що вона боїться виходити на люди. Вона закінчила музично-драматичну школу Лисенка і викладала фортепіано, так би мовити, по людях. В основному, працювала друкаркою. Я її пам`ятаю, вона була елегантна, дуже красива навіть в старості. Мар`яна Миколаївна закінчила Московську консерваторію по класу фортепіано у професора Ігумнова. Працювала у Києві і Львові концертмейстером в опері. Видала три фортепіанні збірки Лисенкових обробок народних пісень у перекладенні для дітей.

Остап Миколайович був шанований педагог в консерваторії Київській. Його дочка Рада Остапівна – піаністка, заслужена артистка України, професор, у 88 років ( це було у 2012 році) блискуче виступила в Малому залі Національної академії у супроводі естрадно-симфонічного оркестру під керуванням її внучатого племінника Миколи Віталійовича Лисенка молодшого. Отже, енергетика Лисенкового роду колосальна – люди, які живуть зараз і працюють на майбутнє.

Ми покидали Музей Миколи Віталійовича Лисенка з радісно-піднесеним почуттям від того, що ця оселя живе активною пам`яттю про свого господаря. Вона сповнена музики, цікавих задумів і гарячого бажання зберігати у цьому домі творчий дух великого українського композитора. "Як хоче Бог і Микола Віталійович" - ці слова Роксани Микитівни Скорульської запали в душу. І подумалося, а хіба не є підтвердженням такого бажання безоглядна відданість музею самої Роксани Микитівни, яка в своїй роботі завідуючої дивовижно поєднує відповідальність і сердечність. За це їй велика подяка.

А на останок, ми запитали Миколу Віталійовича молодшого, які головні слова він неодмінно мав сказати під час молитви в день народження композитора, 22 березня?

М.ЛИСЕНКО молодший:- Кожного разу, звертаючись до творчості Лисенка, я відчуваю, що вона постійно воскресає. Його музика невмируща, його дух невмирущий. Я б дуже хотів, щоб Україна як народ, як держава і як нація, як свідомо досвідчена нація воскресла в повноті своєї досконалості. І щоб музика Лисенка також прислужилася до цього.

Натисни, щоб прослухати

M узичні Aдреси Kиєва