"Солов'їна домівка" (ансамбль танцю)

Володимирський узвіз №2, "Солов'їна домівка"

ІІІ. Укранський ансамбль танцю під керуванням П. Вірського

Ще раз нагадаємо київську музичну адресу, про яку розповідаємо у цій главі: Володимирський узвіз, №2, будинок, що у дворі Національної філармонії України, пойменований «Солов`їною домівкою».

Затримаємося у ньому знову і перейдемо з правого у ліве його крило. Тут «оселився» Український ансамбль танцю під керуванням Павла Вірського і займав він два поверхи.

Павло Вірський був добре знаний у країні танцюрист. Його як соліста балету театрів Одеси, Харкова, Києва, Москви гаряче вітали вдячні глядачі. З роками талановитий соліст балету стає балетмейстером. Очолює танцювальну групу Ансамблю пісні й танцю Київського Військового Округу, потім Ансамблю пісні й танцю Радянської Армії імені Александрова у Москві. З 1955 року Павло Вірський – художній керівник Державного ансамблю танцю УРСР.

Його новаторські хореографічні сцени яскравою мовою танцю перетворювалися у живі картини. Зазвичай, концерт починався захоплюючою композицією під загальною назвою «Гопак». Учасники ансамблю урочистою ходою заповнювали всю сцену. Зупинившись перед рампою, весь гурт дружно скандував: «Ми з Ук-ра-ї-ни !!!» Три дівчини з першого ряду на вишиваних рушниках підносили великі рум`яні паляниці, чемно вклоняючись глядачам. Ця традиця зберіглася до сьогодні. А після такого шляхетного ритуалу починався блискавичний гопак. Його шалений вихор, здавалося, міг підняти зал і глядачі от-от метнуться до танцюючих. Немислимо швидкий темп не давав оговтатися. А на сцені чітко й легко всі як один вистукували відчайдушні дрібушечки. Цього не можна було забути. Диригент Степан Турчак, вражений побаченим, на своїх оркестрових репетиціях просив музикантів: «Заграйте мені шістнадцятки так, як це роблять танцюристи у Вірського».

Ми з України... можна було б назвати і точну адресу, тобто "Солов'їну домівку", де це свято таланту, сили і грації, молодого завзяття, веселкових барв і невтримної радості набувало художньої довершеності. Надамо ж слово тим, хто добре знає кожний шматочок незабутньої «оселі», адже у цих стінах минула, бодай, найкраща частина їхнього творчого життя.

КОРЧЕВСЬКИЙ (солiст ансамблю): -На першому поверсі працював оркестр і розміщалися наші костюмерні. На другому був пречудовий репетиційний зал. Вірський сам слідкував, щоб підлога у ньому була м`яка, рівна, тепла, щоб у безпеці були м`язи на ногах. Рідкісний мав талант адміністратора. А балетмейстер був найвизначніший. Такого більше немає і чи буде коли-небудь?

Віктора Олексійовича Корчевського Павло Вірський цінував за універсалізм – за досконалу майстерність у класиці і в характерних партіях, також народних танцях і дотепних, гротескних образах. Ще й за те, що на репетиціях артист миттєво і точно реагував на всі вимоги балетмейстера.

КОРЧЕВСЬКИЙ:- Репетиції відбувалися двічі на день: зранку з 12-ї до 15-ї і ввечері з 19-ї до 21-ї години. У нас особливий режим був. З 10.00 – сніданок легенький. Не дай, Боже, переїси, одразу дається в знаки у станка. Урок у станка – 45 хвилин, потім перерва, знову 45 хвилин робота, знову перерва і так тричі. Щодня обов`язково. Все тіло, ноги, руки, все потрібно розігріти, з ніг до голови. Це половина репетиційного часу. А потім серйозна робота починалася вже на сцені. Там, розігріті, ми відпрацьовували стрибки наші знамениті.

Приходив Павло Павлович, переодягався. Спеціальний костюмчик для нього зробили репетиційний, красивий. Очі палають у нього. Значить, життя не буде, поганяє без перерви до чортиків в очах. Бачити цей феєрверк на сцені – захоплення, але ж працювати …

Праця не припинялася і поза репетиційного залу - на природі під час відпочинку і у відпустці, як про те свідчать фантастичні стрибки Віктора Корчевського на пляжі. Бо ж тільки так можно було підтримувати форму, щоб на сцені щоразу заворожувати глядачів віртуозністю чоловічого танцю.

КОРЧЕВСЬКИЙ:- А як нам було важко по три рази виконувати цей гопак на біс ! Не було ж сил … А «Моряки»? У кожному танці був свій задум, смисл. А «Чумацькі радощі», де в кінці кидали черевики? Та не так аби як, а по-справжньому. «Подоляночка» … Та всі танцювальні малюнки дивовижні. Я сам, коли дивився по телевізору, дивувався цьому мистецтву. Видатний балетмейстер Павло Вірський був і режисер водночас, художній керівник від слова «художник». Малював на сцені, людьми вимальовував цілі сюжети. Створив такий пам`ятник, як «Пам`ятаймо». Кров холонула у жилах. В залі плакали.

Хореографічна картина «Пам`ятаймо» присвячена героям-патріотам, які нелюдським зусиллям, не шкодуючи життя, виборювали перемогу. Вони закам`яніли у пам`ятнику, до підніжжя якого жінка у скорботному чорному вбранні покладає білі троянди. Мовою танцю потрясаюче передана трагедія, що її пережив наш народ у ІІ світовій війні.

А якщо згадати «Новорічну метелицю» або «Українське весілля», напоєні пульсуючою енергією. На очах зачудованих глядачів виникали найрізноманітніші картини – дотепні, задиркуваті, часом, задумливо-ліричні, сповнені туги й жалю. Кожна переконувала, бо в кожній вирувало життя, втілене у художній ідеї.

КОРЧЕВСЬКИЙ:- У Вірського свій почерк був танцювальний. В кожному артисті він бачив образ. Адже у артистів балету є не лише руки та ноги, а ще є очі, душа. І якщо обличчя нічого не виражає, то й нема нічого. Для нього важливою була міміка. Танцюєш чорта, мають повірити, що ти чорт. Або танцюєш закоханого, глядач повинен повірити у щирість твоїх почуттів. Вимагав від тебе смислу в усьому, що ти робиш, всієї гами переживань твого героя. Труд вкладав колосальний. Але жорсткий був. Диктатор. У стінах цієї «Солов`їної домівки» кипіли такі пристрасті …

Балетмейстер втручався в усі сторони роботи. Сам все перевіряв: і щоб матеріал, з якого шився костюм, був легкий, щоб у ньому легко, зручно було танцювати, особливо тим, хто високо стрибає, і щоб це виглядало красиво, пишно – підскочив, то наче з парашутом, як на крилах. В усьому так. І в музиці домагався, щоб вона в тому образі задуманому була, а не просто супроводжувала танець. Шукав найкращий варіант, і допомагав йому у цьому наш баяніст Георгій Тадейович Завгородній, народний артист України.

ЗАВГОРОДНІЙ:- 20 років мав щастя творчо спілкуватися з Павлом Павловичем Вірським. У нього готового матеріалу не було, мабуть, лише в уяві. І він вигадував, творив спонтанно. Він звертався до мене: «Жорже, грайте!» Я намагався відчути, якого характеру мала бути музика. Тихесенько пропоную певний ритм. Бачу – попав! Він заохочує мене ще поімпровізувати. Зосереджується. Сам починає ногами відбивати танцювальні візерунки. Вхопити його оцей запал, ось що було головним. Коли він ставив танці, а я підбирав, за власним розумінням, музику, в основному, це були народні награвання, то не було для мене більшого щастя й нагороди.

Для Павла Павловича музика – невід`ємна частина композиції. В ній чітко повинна визначатися драматургія всієї сцени, драматургія цілого твору. І щоб відчутні були контрасти у настрої, музичні характеристики персонажів і навіть їхній душевний стан. Павло Павлович, звичайно, не задовольнявся моїми скромними прикладами. Він активно заохочував наших українських композиторів, особливо молодих тоді, таких, як Антон Муха, Яків Лапинський, Левко Колодуб, Борис Яровинський, Вадим Гомоляка. Разом з диригентом Ігорем Іващенком визначав головну ідею, характер постановки. А диригентові він повністю довіряв.

Як виглядав сам Майстер? Для нас це був ідеал і в творчості, і зовні. Це була неперевершена елегантність, вишуканість, достоїнство. Він був вище середнього зросту, худорлявий, стрункий. Справжній аристократ. Людина культурна, освічена. А як знав музику! Він міг взяти фортепіанний клавір і безпосередньо з нотного аркуша награвати. Коли він виходив на поклон (зрідка, це вже був третій відділ концерту), ну, просто ГРАФ! А здебільшого не виходив на поклон, хоча зал довго й дружно скандував. Стоїть, бувало, за лаштунками стомлений, про щось думає … Але зал не вщухає. Хвилина, друга, і раптом він помолоділий, натхненний красень виходить! Як!!! Не поспішаючи, поважно. Справжній великий актор!

Ймовірно, кожний, хто працював тут, в Ансамблі танцю у «Солов`їній домівці» на Володимирському узвозі, №2, міг би нескінченно додавати до ланцюжку цікавих, незабутніх вражень і свої спогади. Бо ж творчий вогник, що його запалив Майстер, жевріє в душі й досьогодні , хоча минули десятиліття і колектив давно поміняв адресу, так само, як і його славні сусіди – Український народний хор та капела бандуристів України. Люди згадують ті роки як найщасливіші ще й тому, що були не співпрацівниками, а співучасниками у творчому процесі. Мабуть, всі, кого не запитай. Пригадує скрипаль Сергій Віхарєв:

ВІХАРЄВ:- Наш оркестр – малий симфонічний склад, а це повна скрипкова група, дерев`яні духові і мідні духові, неповний склад, також баяни як штрих народної музики. Перед оркестром вимоги ставилися завжди дуже високі. Насамперед, це емоційний градус, відповідний темпераменту танцюючих. Недарма Вірський вважав репетицію з оркестром головним моментом у підготовці нового номеру. Він добре знав , що нехай найкращий, але інший оркестр не зможе передати потрібні йому нюанси так, як це робить наш оркестр під керуванням Іващенка. І вимагав, постійно підкреслюючи, що принципи, задіяні у балетних постановках, а це програмність і сюжетність, мають відбиватися і в музиці.

Як працював Вірський? По-різному. Наприклад, працює вдома, обмірковує якусь ідею, створює якісь па, потім епізоди. Але приходить на репетицію, показує придумане, потім незадоволений собою повторює: « не те, все це не те!» І тут же, в репетиційному залі починає творити знову. З`являлися якісь елементи, па - блискучі. Найчастіше він це робив сидячи. А потім як сам покаже, всі в захопленні і танцюристи, і оркестранти, всі гаряче йому аплодують.

Він сам був надзвичайно артистичний. І досконало витанцьовував те, що хотів показати. Потім давав завдання своїм помічникам-репетиторам, а ті вже працювали з колективом. Для Вірського важливим був і зовнішній вигляд. Всі жіночки одного зросту, однієї статури, як і чоловіки, повинні бути. А ще велику увагу надавав костюмам. Тут він в усьому покладався на видатного художника і сценографа Анатолія Петрицького.

Костюмерні ансамблю Вірського, що були на І поверсі «Солов`їної домівки», постійно поповнювалися чудовими витворами декоративного мистецтва. Публіка на це реагувала захоплено, тільки-но танцюристи з`являлися на сцені. Передчуття надзвичайного свята охоплювало зал одразу. А побачене значно перебільшувало будь-які сподівання.

Постійні аншлаги, несамовиті «браво», «бравісимо», незмовкаючі оплески, біси, що, як правило, складали третій відділ концерту, висока оцінка преси і навперебій запрошення на гастролі – все це кувалося у творчій кузні на Володимирському узвозі, №2. Прикрашає і сьогодні програми Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України ім. П. Вірського, який с 1980 року очолює Мирослав Вантух. Кувалося виснажливим трудом. Віддякою були нечуваний успіх і світове визнання.

КОРЧЕВСЬКИЙ:- Гастролі наші завжди проходили тріумфально. Не зважаючи на те, що квитки були дуже дорогі, ми завжди виступали при аншлагах. Пам`ятними залишилися наші виступи в Америці і Канаді. Зустрічав нас сам знаменитий Сол Юрок, всесвітньовідомий імпресаріо походженням з Росії. Це був знак особливої уваги і шани. Банкети нам влаштовував. Квитки там були не дешеві – по 100$, 200$.

І всеодно – аншлаги, аншлаги … Зручні дуже зали, чистенькі, прекрасно освітлені. Приємно згадувати. Проте стався нещасний випадок. В Канаді це було. В Торонто ми виступали у величезному спортивному залі, де грають в хокей. Після цього концерту ми переїжджали в інше місто. Мороз був дуже сильний, градусів, напевно, 45. І раптом наша величезна машина з костюмами і всім нашим реквізитом спалахнула вогнем. Підклали під неї щось таке, не знаю, що саме. Машина закрита: костюми горять, метал плавиться, а це наші саблі, а ми стоїмо і дивимось, не знаємо, що робити. У Вірського сльози на очах. Стоїть, плаче. Як нам бути далі? Костюмів немає, нічого немає. Довелося дати оголошення по радіо, по телебаченню, в газетах, що такий випадок стався. А квитки ж продали. Що робити? Нам купили спортивні костюми замість вишиванок і шароварів. І ми в спортивних костюмах танцювали. Приймали нас на «ура». Це був терористичний акт. Слава Богові, жертв не було.

Звідси поїхали до Америки з тими самими спортивними костюмами, у яких важко було танцювати. А тим часом в Києві цілодобово працювали на нас театральні майстерні: взуття шили, сорочки, шаровари – костюми повністю. І літаками перевозили. Цілодобово працювали!

Ну, ми ж не лише в Америці виступали. У багатьох країнах. Глядачі, бувало, не відпускали й після концерту, люб`язно запрошували до себе на гостину. Особливо в Іспанії. І так щиро та сердечно, що незручно було відмовитись. Як могли ми відвідували їхні щедрі дома, не засиджуючись одначе.

Мене іноді запитують: «Що потрібно для того, щоб відродити такий колектив, який був у Вірського?» Ясна річ, потрібна особистість такого таланту і такого масштабу. Вірський створив танцювальний ансамбль раніше за Ігоря Моїсеєва і, зокрема, на відміну від Моїсеєва, який ставив танці народів світу, створював оригінальні танцювальні композиції лише на українські сюжети. Він прославив Україну у світі.

Авторські постановки Вірського, згадаймо їх, - «Гопак», «Запорожці», «Чумацькі радощі», «Повзунець», «Подоляночка», «Моряки», «Метелиця» краще було б назвати його танцювальними творами. Вони є унікальною спадщиною українського балетного мистецтва, так само, як хореографія Маріуса Петіпа балетів Чайковського або хореографічна мініатюра Михайла Фокіна "Умирающий Лебедь".

«Солов`їна домівка» на високих дніпрових кручах була доленосною колискою для трьох першорядних художніх колективів України. Хто пам`ятає, яким це місце було у перші післявоєнні десятиліття, то пригадає, що ліворуч цього затишного будинку працювали атракціони для розваг і був танцювальний майданчик. Гуляючи алеями парку вздовж філармонічного комплексу, кияни чули тут хоровий спів, вправну гру музикантів, а то й вистукування закаблуків, які зранку до вечора відбивали замислуваті ритмові візерунки.

Напевно, таким великим колективам, як Український народний хор, Капела бандуристів та Ансамбль танцю тут було тіснувато, але затишно, як у себе вдома. А творчий клімат і неабиякий талант одержимих художніх керівників – артистичний і організаторський були запорукою визначних мистецьких результатів. Тож нехай на цьому надійному підґрунті всі три колективи і надалі залишаються на високому небосхилі українського виконавського мистецтва.

M узичні Aдреси Kиєва