Вiра Горбатюк - Алла Вишнева
Mузичні Aдреси Kиєва
вул. Григорія Сковороди №2, Києво-Могилянська Академія
Побуваємо на вулиці Григорія Сковороди, №2. Це адреса Києво-Могилянської академії, першого вищого навчального закладу України, а також Росії і Білорусі та інших слов’янських народів православного віросповідання.
Навіть з першого погляду зрозуміло, що споруда ця давня. Про це свідчить строгість ліній прямокутних пілон, відсутність зайвих прикрас і в кінці однокупольна церква. На меморіальній дошці зазначено, що будинок споруджено в 1703 році відомим архітектором Осипом Старцевим, другий поверх надбудовано у 1740 році будівничим лаврської дзвіниці Йоганном Шеделем.
Ця школа в 1632 році об’єдналася з Київською лаврськошколою, яку очолював відомий просвітитель, філософ, митрополит Петро Могила. Відтоді школа почала називатися Києво-Могилянською колегією, а у 1701 році грамотою Петра І узаконюється її звання академії.
Ми не ставимо собі за мету дати вичерпну оцінку діяльності цього закладу. Передусім, він цікавить нас як осередок давньої музичної культури України, який започаткував професіональне навчання з цього фаху на рівні вищої освіти, адже консерваторія, зокрема, в Києві буде заснована лише у 1913 році.
Отже, ми заходимо до старої будівлі разом з кандидатом історичних наук, доцентом Національного Університету "Києво-Могилянська Академія" Зоєю Іванівною Хижняк.
ХИЖНЯК: - Кожного разу, коли я заходжу до залів Києво-Могилянської
Започаткувала Києво-Могилянську академію Київська братська школа, створена у 1615 році на землях, що їх подарувала цій школі з просвітницькою метою заможна киянка-патріотка Галшка Гулевичівна, про що свідчить
меморіальна дошка. А ще ми маємо такий архівний ексклюзив, як її власний автограф, жінки, безумовно, освіченої, яка володіла неабияким мистецтвом каліграфії.
академії, я хвилююсь. Я ніби матеріально відчуваю це ХVIII століття, бачу, як ідуть студенти по цих сходах, поважно проходять професори, а коли калатає срібний дзвінок, все затихає.
І ось ми з вами зараз заходимо до великої прекрасної зали, яка називається – конгрегаційна або зала для диспутів. До речі, слово «конгрегація» походить від латинського «збирати, об’єднувати». Назва цієї зали говорить про те, що тут збиралися професори, студенти та гості. Відбувалися різні урочисті події, такі, як посвята в ректори, вибори ректорів, вибори професорів, вибори або перевибори викладачів та посвята у студенти.
Хорове мистецтво Києво-Могилянської академії було часткою музичного навчання, а це мало свої традиції. Це традиції київських братських шкіл, де обов’язково раз на тиждень, а саме в суботу, вивчали музику, спів.
На сьогоднішній день ми маємо такий пам’ятник літературний 1632 року, який називається «Євхарістіріон». І ось в цьому «Євхарістіріоні» перераховуються ті науки, які вивчаються в академії, і серед них музика.
Автор натхненно говорить, що «музика – світ весілля», що «музика – це джерело думок вдячних», що це «сад утіхи». Музика вивчалася за спеціальними нотними підручниками, і ноти, між іншим, називалися «Київське знамено».
«Київське знамено», власне, і виникло як необхідність точніше фіксувати багатоголосні хори. Бо раніше мелодія записувалася особливими знаками. Вони називалися – крюки. Крюки ставилися над словами, і кожний з них визначав певну інтонацію чи навіть мотив. Відомо понад 70 крюків. Саме крюковий запис характерний для хорового одноголосся.
ХИЖНЯК: - З початку ХVIII століття у цій залі диспутів виступав хор києво-могилянських студентів і грав академічний оркестр. Надзвичайно був великий хор, нараховував 300 чоловік. Керував ним так званий нотний регент, а оркестром керував капельмейстер. Причому над капельмейстером і над регентом був спеціальний ще викладач, який кожної суботи мусив доповідати ректорові, як ідуть заняття хору, скільки студентів поступило до хору. Але, звичайно, залучати нових студентів було дуже легко, бажаючих було дуже багато.
Про це навіть свідчить такий факт, що в кінці ХVII століття Лазар Баранович, який був ректором академії в цей час, ще один засновує хор тут же поряд з академією на базі Київського братського училищного монастиря. Власне, і хором Братського монастиря керували студенти Києво-Могилянської академії. Це ще раз свідчить про те, що вони отримували музичний фах і могли керувати хором.
В Києві хорове мистецтво було дуже популярним. Хор ще був при Київському магістраті. І збиралися вони на площі біля академії, час від часу відбувалось змагання хорів. І, безперечно, що завжди першим незмінно був хор Київської академії.
Про неабияке захоплення хоровим співом у Києві того часу і про те, що першим, так би мовити, заспівувачем був хор Києво-Могилянської академії, свідчить такий своєрідний твір, як партесний концерт невідомого автора, рукопис якого був знайдений в архівах академії. І не лише цей твір. Залишилися старовинні рукописи, і навіть якщо й не доведена їхня належність саме академії, то всеодно вони дають нам уявлення про справжній розквіт партесного концерту в Києві, мистецтво якого, безумовно, шліфувалося, головним чином, в Києво-Могилянській академії. Про це розповідають доктор мистецтвознавства, професор Ніна Олександрівна Герасимова-Персидська і кандидат мистецтвознавства Микола Костянтинович Боровик.
ГЕРАСИМОВА-ПЕРСИДСЬКА: - Безумовно, ми можемо про це судити не стільки по тих рукописах, які були в самій академії, через те, що вони загинули, але ми маємо досить значний корпус рукописів творів, які виконувалися і в Україні, і за її межами.
Партесний концерт є формою багатоголосного співу, який прийшов на зміну довготривалому домінуванню одноголосся. Він був підготовлений, зокрема, новітніми змінами в народній пісні, яка також в той час переживала спалах розвитку багатоголосся. Чому партесний? Це походить від латинського слова «партес», тобто – партія, голос. Партесний – це значить 8-12-тиголосний хор. Це значить, окремих партій 8 або 12, а співаків, звичайно, могло бути й більше. Хорові партії в концерті відзначалися величезною майстерністю. Можна говорити про справжню віртуозність співаків, які виконували ці твори. Маємо чотири типи голосів. Це два типи чоловічих голосів – тенори і баси, причому баси російсько-українського типу, дуже низькі, дуже рухливі, віртуозні, а дві партії вели хлопчачі голоси. Можна сказати, що партесний концерт заклав основи подальшого бурхливого розвитку хорової культури в Україні, а також в Росії.
БОРОВИК: - Партесний спів зародився в Україні десь наприкаінці ХVI століття. Виник під впливом потреби протистояння проти релігійної експансії польсько-шляхетської Речі Посполитої. Для того, щоб зробити більш привабливу службу, переконливу, більш захоплюючу, було введене оце багатоголосся. Причому на відміну від католицької церкви у нас такий спів був виключно а-капельний, орган вважався інструментом бісівським, його не можна було використовувати у православних церквах. Зокрема, і виник такий жанр, як партесний концерт. Це одночастинний твір, в якому чергуються, ніби борються, протиставляються або співставляються між собою хорові повнозвучні тутті, коли співає весь хор, і окремі ансамблі, сольні епізоди. Крім того, поліфонічні форми використовувалися, такі, як імітація, коли одна й та сама тема проводиться у різних голосах, своєрідний перегук відбувається. Оці моменти і визначають концертування, тому і назва – концерт, тобто змагання. Хто ж писав таку музику? Творцями були вчителі музики, співаки, регенти, композитори, які самі брали участь у такому співі, викладали музику у братських школах.
Те, що ми сьогодні можемо слухати цю музику, є заслугою людей, які провели велику дослідницьку роботу, щоб повернути нам ці шедеври. Особлива подяка Ніні Олександрівні Герасимовій-Персидській, яка доклала багато зусиль до цього. Нею знайдено, відкрито і досліджено цілий ряд рукописних концертів, які звучали в Києво-Могилянській академії, Софійському соборі, Михайлівському монастирі, Києво-Печерській лаврі. Ніна Олександрівна дослідила і стилістичні риси, і історію, і художнє достоїнство цього жанру. Є тут і твори цілком світські як за музикою, так і за текстами, це ХVII – ХVIII сторіччя, коли в концертах з’явилася мирська тематика. Ми маємо навіть концерти дотепного, гумористичного плану. А це свідчить про дуже високий професіоналізм цих творів, тому що пародія виникає тоді, коли є такий професіональний грунт. Я маю на увазі 12-ти голосний концерт «Сначала днесь поутру рано».
ГЕРАСИМОВА-ПЕРСИДСЬКА: - Отже, партесний концерт – пародійний, рукопис якого був знайдений в архівах Києво-Могилянської академії. З одного боку, він дуже яскраво втілює риси, типові для партесного концерту як такого, з другого боку, він унікальний є тим, що вибивається з типових рис жанру. Бо характерний для цього жанру твір був дуже монументальний, велика композиція, яку можна було б визначити за висловом Ломоносова як «високий стиль». А тут перед нами «стиль низький».
Про що ж тут ідеться? Перед нами розгортається невелика сценка з життя бурсаків, з життя дорослих і малих співаків, про те, як після похмілля у них голова болить. З того й починається. І далі йде нарада, що ж його робить? І починається сценка збирання грошей, складчина, так звана. Це і хлопчаки додають десь копійку, а десь полтину, і старші бурсаки. Вони збирають гроші і вирішують, що ж його робити з тими грішми? І тут починаються різні поради.
Натисни, щоб прослухати
Дуже цікаво, що у такому творі начебто урочистому ми маємо такі слова, як, наприклад, «черт знает, кого слушать» або «нічого робят слушать». Хлопчаки, вони просять «медку стакан, узюмной ягодки, яблочки да прянички ...». І після того пропонують: «Попляшем, поиграем, поскачем, попоем» - всі в один голос. І далі хор співає: «Скажуть люди – чудеса, що пошли, як рознії колеса». І на тих словах починає хор справді розходитись. І закінчується все дисонуючим звучанням, тобто є якісь намагання передати музичними засобами гумористичний стиль цього твору.
Тут поєдналися творчий хист автора, оригінальна й самобутня форма співу партесного концерту та ще й пародійного і майстерність виконавців. «О, виконавська практика на той час – це було явище, яке мало назвати унікальним, - зазначає хоровий диригент і дослідник історії хорового мистецтва України, зокрема, духовної музики Мстислав Юрченко. - Факти свідчать про такий надзвичайно високий рівень освіченості в Україні, коли поняття співу було настільки природним, що не було чоловіка, я маю на увазі мужчину, який би не вмів співати, такого просто не існувало».
То було, як ми сьогодні кажемо, соціальне замовлення. Адже ХVІІ сторіччя: епоха бароко в Україні, позначена величезним спалахом духовної енергії, збіглася з епохою страшної руїни. Саме на перехресті цих історичних потоків і виник феномен Києво-Могилянської академії, призначеної, передусім, захищати і розвивати національну культуру. Музика там була обов’язковою дисципліною для всіх учнів. Цей принцип запрограмований і започаткований ще Петром Могилою. Тож очевидно, що такий предмет серйозно опановували і ті студенти академії, які згодом стали фундаторами різних галузей вітчизняної науки, просвітницької і державної діяльності.
ХИЖНЯК: - Всі ці стіни, як ми знаємо з репродукцій, були в портретах найвизначніших випускників академії. Зараз ми бачимо тільки деякі з них: портрет Максимовича - Амводика, це відомий засновник акушерства і гінекології в нашій країні, портрет Безбородька, князя, який заснував Ніжинський ліцей, зараз педагогічний інститут імені Гоголя, а довгий час він носив ім’я Безбородька. Далі ви бачите портрет державного діяча, гетьмана України Івана Самойловича, поряд ви бачите портрет Кониського Георгія – професора, ректора колегії в Білорусі, про нього говорив Пушкін Олександр Сергійович, що його ім’я належить вже нащадкам. Ми також маємо портрет Дмитра Туптала, це один з надзвичайно гуманних людей ХVІІ століття, поет відомий і письменник, автор псальмів і кантів. Ну, і ось відомий нам портрет Феофана Прокоповича, не тільки чудового поета, вченого, а й державного діяча, який був запрошений Петром І, був його правою рукою по проведенню державних і культурних реформ. А до цього він здобув також освіту у Римській католицькій академії і працював деякий час у Ватиканській бібліотеці. Тут цікаво згадати, хоча їхніх портретів у конгрегаційному залі немає, що вихованцями Києво-Могилянської академії були відомі медики, зокрема, Іван Полетика – професор Кельнської академії, головний лікар Петербурзького генерального госпіталю, Данило Самойлович – почесний член 12-ти зарубіжних академій, який довів можливість протичумового щеплення.
У центрі ви бачите портрет Михайла Васильовича Ломоносова. Перебування оце коротке в академії дало надзвичайно багато Ломоносову. Власне, він удосконалив латинь, риторику удосконалив, складання вірша руського, засновником якого був Прокопович, познайомився з київськими мозаїками, скарбами духовними в бібліотеці Києво-Могилянської академії. Далі ми бачимо тут портрет одного з випускників Києво-Могилянської академії, славетного нашого філософа, вченого Григорія Савича Сковороди. Цікавий факт: цариця Єлизавета Петрівна, яка була надзвичайною шанувальницею української музики, в 1742 році видає спеціальний указ про набір співаків до придворної капели, за яким, власне, і попадає до придворної капели Григорій Савич Сковорода. Голос у нього був чудовий, грав він, як відомо, на різних інструментах. Душа у нього була музикальна, поетична. Але він знову рвався до академії продовжити науки. І коли Єлизавета Петрівна приїздить сюди до Києва і її урочисто зустрічають ось у цьому диспутному залі, то Сковорода наважується скористатися цією нагодою і слізно просити, щоб відпустила його Єлизавета знову продовжити навчання в Києво-Могилянській академії. І він повертається і продовжує тут навчання до 1752 року.
БОРОВИК:- Григорій Савич Сковорода був музикантом широкого профілю. Він був співаком і був композитором. Ще з дитинства захоплювався співом у хорі. Коли вчився в Київській академії, то за кілька років став уставником. Цілком вірогідно, що він вчився грі на різних інструментах в академії. Про це не збереглося конкретних відомостей, але очевидно, що так. Як свідчать біографи, він грав на скрипці, на флейті, на бандурі, на гуслях, лірі, органі або фізгармонії. Ці інструменти названі у його листах. Він просить, скажімо, свого друга Ковалинського купити йому флейту і прислати.
Він постійно поєднував творчість словесну з музикою. Свої пісні, зокрема, із «Саду божественных песней», він розспівував на власну мелодію, бо не мислив своїх пісень без мелодії. Співав їх сам. На жаль, всі пісні дійшли до нас в записах лише тексту, що стосується музики, то музика побутувала довгий час усно, лише пізніше була записана від кобзарів, лірників і так дійшла до нас. Тому питання про те, чи це дійсно творив сам Сковорода, чи музика ця належить кобзарям – питання відкрите, дискусійне. Але якщо порівняти мелодії деяких пісень між собою, то ми почуємо, що в них спільна мелодична канва, спільна будова і є спільний фактично стиль. Отже, можна гадати, що це творила одна людина. Одна з таких мелодій – це відома пісня «Стоїть явір над горою».
ХИЖНЯК: - З Києво-Могилянської академії вийшли, можна сказати, найвизначніші українські композитори XVIII століття. Серед них широко відомі імена Веделя і Березовського. Максим Березовський, до речі, вчився також у Болонській академії, отримав звання капельмейстера і, власне, академіка. Там його ім’я вибито золотом на мармуровій дошці поруч з ім’ям Моцарта. Він також був обраний почесним членом багатьох музичних академій Італії. На превеликий жаль, тут немає портретів Веделя і Березовського, тому що вони не збереглися на сьогоднішній день.
БОРОВИК: - Як і в його знаменитого земляка Максима Березовського, життя Веделя трагічно обірвалося у розквіті творчих сил. На 41-му році він помер, замучений у психіатричній лікарні, куди був кинутий за наказом царя за якісь приписані йому крамольні політичні записи на чистому аркуші книги про святих угодників. Недовгі роки розквіту його творчості були надзвичайно плідними. Створено понад двадцяти хорових концертів, Літургію, Всенощну, декілька ансамблів, серед яких відомий кант "Покаянія отверзі мі двері". Існує рідкісний запис його виконання за участю Федора Шаляпіна.
Натисни, щоб прослухати
Для музики Веделя характерна аріозність. І ця аріозність зливається з романсовою пісенністю такої пристрасності і потрясаючої глибини, що, як свідчать сучасники, вони не могли слухати його музику без сліз. Розчулені шанувальники навіть дарували Веделеві дуже коштовні речі.
Значення творчості Артемія Веделя і Максима Березовського у тому, що вони започаткували класичний період у розвитку вітчизняної музики. На відміну від партесного концерту тут стабілізувався чотириголосний склад. Хори, в основному, були чоловічі: баси, тенори, а з дитячих голосів – дисканти і альти.
Музична частина хорових концертів фактично світська за характером. Багато є впливів народної пісні, зокрема, української пісні. Треба сказати, що в самому змісті відчувається емоційна безпосередність, розкутість, глибокохвилююча проникливість почуття.
Конгрегаційна або диспутна зала Києво-Могилянської академії – приміщення легендарне і, водночас, воно реально існує таким, яким було побудовано у XVІІІ столітті. А тому настроює на особливо урочистий лад, бо живить уяву силою таланту, знань і значимістю діянь видатних вихованців старої академії, викликає почуття пошани, подяки і ... навіть особистої відповідальності за охорону і збереження цієї безцінної пам’ятки. Виникає логічне запитання, а що у цій залі зараз?
Тут бібліотека Національного Університету "Києво-Могилянська Академія", де, в основному, зібрана література наукового характеру. Є такі раритетні видання, як книги, датовані 1502 роком, декілька першодруків. Багато літератури, написаної латиною, грецькою та іншими європейськими мовами – прекрасна колекція. Всіх фондів понад двох мільйонів примірників. Музичний фонд дуже багатий. У Києві такого більше немає та й в Україні також.
Це основне сховище скарбів української старовини. Тут зберігаються величезні фонди – багата бібліотека Розумовських, яка містить твори і світової класики, і вітчизняної музики. Тут зберігаються унікальні перші видання творів українських композиторів. Вивчаючи ці пам‘ятки, ми дізнаємося, якою була музична атмосфера далекої від нас доби, яка музика звучала, зокрема, в побуті учнів братських шкіл, колегіумів чи спудеїв академії. Це, насамперед, мистецтво канта, найбільш популярної форми побутового хорового чи ансамблевого співу.
БОРОВИК: - Саме слово «кант» - латинське, означає «спів». Попередниками кантів були духовні гімни, які звучали ще в епоху Київської Русі. Це був переважно позацерковний спів. Канти, спочатку одноголосні, сформувалися на межі ХVІ – ХVІІ століть, триголосні – вже у другій половині ХVІІІ сторіччя. Два верхні голоси, тенори, паралельними терціями вели мелодію, а басовий голос мав свою лінію, підкреслював функцію баса, опори триголосся. Так оці канти відтворювали не тільки духовну тематику, а й філософську, і морально-повчальну, про сирітське життя були канти, різного змісту – ліричні, сатиричні, прославні, величальні, навіть любовні. Кант, звичайно, взаємодіяв з народною піснею, з народним танцем. Є такі канти, які навіть звучали на весіллі. Часто їх виконували студенти Києво-Могилянської академії.
Кант настільки поширився в побуті, що виконувався і в ляльковому театрі, який називався «Вертеп». У другій дії там звучав у триголосному викладенні кант «Ой, під вишнею, під черешнею». Ми його, як правило, знаємо у тій формі, в якій він звучить в опері Лисенка за Котляревським «Наталка Полтавка», тобто як сольну пісню для характеристики в устах Виборного підстаркуватого Возного. Жартівливий характер має. Трошки інша мелодія звучала у «Вертепі». Котляревський також використав кант Сковороди «Всякому городу нрав і права». Це дуже цікавий приклад, бо в опері «Наталка Полтавка» цей кант стилістично випадає з музичної сфери Лисенка, якась в ньому є архаїка. І це свідчить про те, що, мабуть, він належить саме Сковороді.
Натисни, щоб прослухати
Здебільшого канти писалися на тексти псалмів Давида і тоді називалися псальмами. Писали Петро Могила, відомі його канти, Памво Беринда, Дмитро Туптало, Феофан Прокопович, Григорій Сковорода. Канти виникли саме в місті, це міський, звичайно, жанр. І Києво-Могилянська академія відіграла велику роль у його розвитку і розповсюдженні.
Старовинний кант, справді, переносить нас у минуле, про музичний побут якого ми знаємо небагато. Але ж музика здатна окрилювати фантазію, і ми краще уявляємо собі зал диспутів, яким він був більш як два століття тому і де проводить свою розповідь –екскурсію історик Зоя Іванівна Хижняк.
ХИЖНЯК: - Я вже говорила, що відбувались тут різноманітні урочисті події, і особливо хотілося б зупинитися на тому, як відбувалися диспути в цій академії, тому що безпосередньо участь у цих диспутах брав хор.
Уявіть собі святково прикрашений зал. Причому прикрашали його задовго до початку диспута. На воротях Києво-Могилянської академії вивішувались конклюзії або афіші, які сповіщали, який саме диспут відбудеться в академії, на яку тему, щоб могли взяти участь у цьому диспуті бажаючі. В кареті, запряженій шістьма кіньми, виїзжав митрополит з Києво-Печерської лаври, а це свідчило про те, що буде якась надзвичайно урочиста подія, і за ним вже тягнулися всі поважні гості, за митрополитом, і до самої академії. Сам будинок академії прикрашався значками київських цехів. Все це говорило про те, що відбувається свято всієї громадськості Києва.
Студенти, які брали участь у хорі, одягалися надзвичайно урочисто. В залежності від того, який був репертуар, якщо можна так сказати по-сучасному, вони одягались або у традиційне українське вбрання, тобто це жупани, на жупани одягались різнокольорові киреї з відльотами, на ногах були сап’янці різнокольорові. Виступали без головних уборів і в найурочистіших випадках прикрашали голову лавровими вінками, а в руках тримали пальмову віть. А якщо виконувалась іншого характеру музика, одягали довге біле вбрання, по традиції класичне вбрання ще древньої Греції. Обов’язково теж були пальмова віть і лавровий вінок. Виходив студент, оголошував тему диспуту, проректор, як правило, роздавав тези і диспут починався.
Музиці надавалося надзвичайно велике значення. Треба сказати, що в якійсь мірі, поскільки могли, дбали про здоров’я студентів, і час від часу оголошувалися так звані рекреації, тобто короткі перепочинки для поповнення сил. Вибирались погожі дні у травні, в червні, і студенти виїздили з усією академією, з ректором на природу, як ми зараз говоримо. Це була Хоревиця, урочище Кожум’яки, іноді на Борщагівку навіть забиралися. Виїздили туди з театром, із своїми вертепами, з кеглями, з м’ячами. І, звичайно, що виїжджали хор і оркестр. Це було свято не тільки для академії, а й для всіх киян, які разом із студентами святкували ці погожі травневі дні.
Що цікаво, студенти часто використовували своє мистецтво, вміння співати з утилітарною метою. Адже студенти академії були у більшості своїй надзвичайно бідними, велика частина їх походила з незаможних сімей. Але така була жадоба до знань, що не кидали академії, не шукали якогось випадкового заробітку, а все-таки навчалися. А щоб зібрати якісь мізерні кошти, вони вимушені були їх просто випрошувати. А втім, студент академії високо тримав своє ім’я – це студент Києво-Могилянської академії! Тому він не міг, звичайно, ходити з протягнутою рукою просити милостиню. Вони ходили невеличкими групами. Особливо використовували святкові
дні і виконували канти, пісні, елегії. І ось коли кияни чули, що вже тонкі хлопчачі голоси починали виводити «Мир з Богом та ввійде в серця ваші», звідки пішла назва «миркачі», то вони швиденько виходили на вулицю, із задоволенням слухали співи студентів, звичайно, дарували їм, хто чим був багатий.
Треба сказати, що багато пісень, кантів, дум було створено саме в академії. І студенти розповсюджували їх не лише в Києві і навколишніх поселеннях, а виходили гуртом в різні полки України. А там збирали народні мелодії, які потім використовували у нових своїх композиціях або виконували такими, якими їх почули. Тобто йшло взаємне збагачення – упорядкованої класичної академічної культури і народної музичної творчості.
Активний був час. А ми, далекі нащадки тих завзятих і винахідливих спудеїв, наче прилучаємося до бурхливого й цікавого життя, що колись вирувало у мовчазних стінах старої будівлі Києво-Могилянської академії. Унікальне місце. Воно овіяне потужним ореолом, що його створили культ розуму, культ наук і мистецтва, піетет і шаноба, з якими ставилися до них професори і студенти Києво-Могилянської академії. Десь підспудно той дух тут жеврів завжди і спричинився до того, що нам, принаймні, киянам, є чим пишатися і є чому наслідувати. Хоча навіть у ві сні примаритися не могло, що мине зовсім небагато років і легендарний заклад переживе своє друге народження. Але цей день настав – 24 серпня 1992 року! Рівно через рік після оголошення незалежності України. І відтоді щороку 1 вересня академія зустрічає своїх вихованців мудрим словом, з яким звертається до них ректор або один з професорів. А в 1999 році з лекцією «Гуманітарна аура нації» перед студентами виступила визначна українська поетеса Ліна Костенко.
КОСТЕНКО:- Отже, гуманітарна аура нації. Чи не правда, якесь приємне для слуху поєднання слів? Справді, кожна нація повинна мати свою гуманітарну ауру. Тобто потужно емануючий комплекс наук, що охоплюють всі сфери суспільного життя, включно з освітою, літературою, мистецтвом, - в їхній інтегральній причетності до світової культури і, звичайно ж, у своєму неповторно національному варіанті.
... Ще в античному світі знали силу мистецтва й науки. І найрозумніші з тодішніх державних мужів дбали не лише про свій політичний авторитет, а й про своє, так би мовити культурно-політичне реноме. Вони знали, що саме література й мистецтво дарують безсмертя, бо тривають у часі. Гуманісти розробили ідею історичного безсмертя. Де вже ті давні греки, де римляни, а історичне безсмертя їм гарантоване на віки.
... А чому б у таких самих діоптріях не подивитися на Україну? Якщо десь у світі чують – Україна, українці, які це асоціації викликає там? Хіба це не правомірне запитання? Ми вже держава. Тож чи не час замислитись, хто ми в очах світу і яку маємо ауру, а якщо не маємо, то чому?
І тут я маю нагадати підзаголовок цієї лекції. Повністю, з підзаголовком її назва виглядає так: ГУМАНІТАРНА АУРА НАЦІЇ або ДЕФЕКТ ГОЛОВНОГО ДЗЕРКАЛА.
Річ у тім, що коли американці свого часу запускали з мису Канаверел дослідну станцію з якимсь особливо потужним телескопом, що мав прецизійно точну систему дзеркал, то, виявивши в останній момент дефект головного дзеркала, призупинили запуск, усунули дефект і лише тоді запустили цей телескоп на орбіту.
У переносному значенні таким телескопом, з такою системою дзеркал у кожній нації, в кожному суспільстві повинен бути весь комплекс гуманітарних наук, з літературою, освітою, мистецтвом, – і в складному спектрі цих дзеркал і віддзеркалень суспільство може мати об’єктивну картину самого себе і давати на світ невикривлену інформацію про себе, сфокусовану в головному дзеркалі. Ефект головного дзеркала, точність його оптики грають вирішальну роль.
У нас же цей телескоп давно застарів, його обслуга часом не дуже грамотна, а часом ... й упереджена, так що нація відбивається не в системі розумно встановлених дзеркал, фокусується не в головному дзеркалі, а в шкельцях некоректно поставлених лінз і призм, що заломлюють її до невпізнання. Маємо не ефект, а дефект головного дзеркала, ... та й взагалі цей телескоп встановлений не нами. ... Відтак і живемо в постійному відчутті негараздів, психологічного дискомфорту, викривленої істини. В той час, коли справжня дослідна станція з потужним нашим телескопом давно вже повинна пролітати над світом, вивчати світ об’єктивно і об’єктивно ж віддзеркалювати світові нас.
Раніше це було неможливо. Ми були у складі імперії, вона робила свій імідж на експорт, ... створювала ілюзію своєї, а відтак і нашої присутності у світі. Насправді ж ми були на світовій сцені лише по цей бік залізної завіси.
... Коли з гуркотом упала залізна завіса, виявилося, що по той бік завіси нас нема.
... Що повинна була відразу зробити Україна? Насамперед, об’єктивно оцінити ситуацію. Поставити свою оптику, свою систему дзеркал. Розробити свою гуманітарну політику, її стратегію та пріоритети. Зафіксувати себе у свідомості людства парадоксом молодої держави з тисячолітньою культурою, що була досі заблокована в силу історичних причин.
...Тільки не треба чекати, щоб хтось вам зробив ваше власне індивідуальне дзеркало і вмонтував його в систему суспільних дзеркал. Кожен має зробити це сам.
Демократія тим і добра, що при демократії не держава руйнує людину, а людина будує державу. І саму себе, і своє гідне життя, і гуманітарну ауру своєї нації.
Тож Україна є для світу молодою державою з тисячолітньою культурою. У цьому парадоксі – суть напуття великої поетеси тим, хто обрав у Києво-Могилянській академії своє майбутнє фахівців і громадян України. Їм, зокрема, доля доручає виправити дефект головного дзеркала держави і відновити її ауру незатьмареною, саме такою, якою блискуче творили цю ауру видатні діячі минулого, імена яких тісно зв’язані з Києво-Могилянською академією.
Сьогодні це Національний університет «Києво-Могилянська академія». Відроджена! Але світ змінився, і відновлений навчальний заклад не може бути точним повторенням свого попередника. Однак ймовірно, тісний зв’язок існує.
В чому ж сучасна Києво-Могилянська академія наслідує свою Альма-матер, зокрема, щодо традицій музичного виховання? З цим запитанням ми звернулися до В`ячеслава Степановича Брюховецького – доктора філологічних наук, Почесного президента Національного університету «Києво-Могилянська академія», людини, якій українці і не тільки вони, адже давня Києво-Могилянська академія була першим закладом вищої освіти серед усіх східних слов`ян, великою мірою зобов`язані її відродженням.
БРЮХОВЕЦЬКИЙ:- Якщо говорити про давню Києво-Могилянську академію, то, справді, це був заклад, де фактично вперше з`явилася українська професійна музика. Партесний спів á капела, власне кажучи, тут творився, існував великий хор, знаний не тільки в стінах академії, і що важливо, що саме студенти, спудеї співали в цьому хорі, хоча далеко не всі з них ставали професійними музикантами. Сьогодні ми говоримо про найвидатніші імена – це Ведель, Березовський, Бортнянський, який теж був причетний до академії, - величини світового рівня. Але не забуваємо, що кожен випускник Києво-Могилянської академії, згодом, до речі, духовної академії, яка потім діяла у цих самих стінах, він був дуже прив`язаний до музики. Я наведу приклад видатного філософа Сковороди, він постійно грав на флейті, і це було одним з улюблених його занять. Я от, скажімо, працюючи в архівах у Санкт-Петербурзі щодо одного з випускників, власне, вже духовної академії Платона Петрова, знайшов у його листах спогади про те, що й пізніше, в кінці ХІХ століття, студенти цікавилися музикою, а сам він щодень грав на скрипці. Тобто тут питання навіть не в тому, що великі композитори вийшли зі стін Києво-Могилянської академії, хоча, звичайно, і в тому, а, головне, що це було широко розповсюджене явище серед спудеїв. Очевидно, що не кожний, але більшість, принаймні, віддавали музиці добру частину свого часу.
Якщо говорити про сьогоднішню Києво-Могилянську академію, то, я сподіваюсь, що колись, може, вийде великий композитор з наших лав, але зараз є професійна освіта у спеціалізованих закладах на відміну від того часу, і навряд чи хто з молодих музикантів на це не зважує. Проте, що важливо, у нас створений наш хор «Почайна», який, між іншим, вже дуже відомий і не тільки в межах України, у нас створений ансамбль старовинної музики, у нас є серед молоді їхні такі джазові ансамблі, тобто музика панує і далі в стінах і душах цієї академії. І це надзвичайно важливо, тому що музика є суттєвою гранню освіти. Я для себе давно визначив, що людство створило три мови: це мова, якою ми говоримо, вона найнедосконаліша, я вважаю, ця мова, бо ми не завжди розуміємо навіть один одного, коли говоримо, це мова математики, яка є абсолютно досконала й витончена, і мова музики - найглибша мова, вона просто напряму звертається до тебе. Може, прийде час, коли люди будуть музикою розмовляти замість слів.
Очевидно, що в сучасних умовах не можна копіювати ХVІІ – ХVІІІ століття, було б смішно, як би ми це робили. Але ті традиції музичні, які закладалися в давній Києво-Могилянській академії, я б навіть сказав, які пронизували все життя Києво-Могилянської академії, вони сьогодні так само живі тут. І, я думаю, коли не було б тих традицій, хто його знає, чи мала б сьогодні Києво-Могилянська академія ту ауру, яку вона має. Ну, от, коли заходиш до Конгрегаційної зали і розумієш, що тут співав хор Києво-Могилянської академії і що ці стіни… знаєте, стіни вони теж живі, вони вбирають навколишні звуки, і якась пам`ять у них є, пам`ять про Березовського і про Веделя , і про Сковороду, і про той спів, який тут лунав. І тому це вже певним чином настроює. Я, наприклад, не можу собі уявити, щоб хтось зайшов у Києво-
Могилянську академію і якісь вульгарні слова говорив. Цього не може буть! Навіть низька за своїм рівнем людина на це не наважиться, а я ж бачу, різні люди приходять, і всі вони якось виструнчуються і замовкають у цих стінах. І це не тільки тому, що так діє зоровий ефект, а тому, що існує якась таїна … Ми ж багато чого не знаємо. Хто з нас у нашій юності міг подумати, що буде телебачення, інтернет, мобільні телефони? І тому все закарбоване у цих стінах, воно впливає безперечно, і ми йому підкоряємось психологічно, бо ця гармонія тут панує всевладно.
Наша розповідь-екскурсія добігає кінця. А шкода, бо тема Києво-Могилянської академії, навіть лише музичного її аспекту невичерпна. Невичерпна , як саме життя, що вирує у цьому святому місці, історично обраному невипадково.
Вірогідно, що наше минуле настійливо промовляє до нас сьогоднішніх. Про це свідчить дивовижний факт відродження Києво-Могилянської академії якраз напередодні тяжких і трагічних випробувань для України вже у 21 столітті. Тож знову ж таки провідну роль у боротьбі за національну гідність і незалежність держави на інтелектуальному і культурному фронті доля, вочевидь, призначає Києво-Могилянській академії.
