"Солов'їна домівка" (народний хор)

Володимирський узвіз №2, "Солов'їна домівка"

На Європейській площі в Києві беруть свій початок і розбігаються у протилежні сторони дві стародавні вулиці. Хрещатик прямує до Бесарабського ринку, Володимирський узвіз поміж високих круч з розкішними садами стрімко спадає до Дніпра. Тут і притулилася, краще сказати, живописно вписалася філармонія. Її адреса: Володимирський узвіз №2. Минаючи головний вхід, завертаємо за лівий кут будівлі і бачимо будинок, що примостився за нею під самою горкою. Цей будинок, адреса та сама – Володимирський узвіз №2, власне, і викликає неабиякий інтерес.

«Солов`їна домівка» - так пестливо назвали у перші повоєнні роки ІІ-ї світової мешканці двоповерхової будови, яка розташувалася у дворі храму Музики, тоді Київської державної, зараз Національної філармонії України. Та домівка з класичного типу портиком, здається, потонула у кучерявих заростях придніпрових пагорбів, над якими, особливо навесні, дзвенить дивовижна симфонія численного птаства. А над усіма домінує витончена колоратура голосистих солов`їв. Чарівна музика вривається у вікна, проходить крізь стіни і наповнює усю домівку дзвінкоголосою хвилею. Наче закликає до мистецького творення.

І. Український народний хор

А творили у цій домівці наші славні художні колективи: Державний Український народний хор під керуванням Григорія Верьовки, Державна капела бандуристів України під орудою Олександра Міньківського та Державний ансамбль танцю, художній керівник Павло Вірський. А якщо точніше, то ці колективи тут набували того мистецького неповторного обличчя і художньої довершеності, які й уславили їх в Україні та й в усьому світі. Тепер важко уявити собі, що до того Україна не мала таких великих колективів державного статусу, які б на найвищому професіональному рівні втілили у собі розмаїте багатство її національного мистецтва і талановитого виконавства.

Ці колективи існують і зараз. Двом присвоєні імена їхніх видатних засновників. Ім`я Григорія Верьовки - Українському народному хору, ім`я Павла Вірського - Ансамблю танцю. Капелі бандуристів надано ім`я композитора Георгія Майбороди. На якій підставі? Автор великих оперних полотен, хорової музики для академічного складу, камерної вокальної лірики Георгій Майборода не писав для капели бандуристів, хіба що зробив деякі обробки народних пісень.

То чому ж не присвоєно їй ім`я Олександра Міньківського, який створив унікальний чоловічий колектив, спираючись на кобзарське мистецтво, існуюче лише в Україні, під чиїм керуванням капела набула надзвичайно високого рівня, зокрема, хорового звучання, а удосконалення бандури як інструмента уніфікованого зробило революцію у професіональному бандурному мистецтві і чий режисерський талант виявився у тонко продуманій драматургії номерів і яскравих сценічних соло музик-виконавців на різних інструментах в традиціях народного театру, що стало єдиною органікою самого існування цього самобутнього ансамблю.

То це рішення інакше, як помилкове, не сприймається. І, хочеться сподіватися, воно буде переглянуто. Адже Україна має пам`ятати й шанувати своїх героїв, тим більше, що це звання останнім часом присвоюють і визначним митцям, а Олександр Захарович Міньківський увічнення свого імені заслуговує великою мірою.

Але повернемося до «Солов`їної домівки», щоб нагадати її історію. Головний вишуканий корпус філармонії (колишній будинок купецького зібрання) збудовано в 1882 році за проектом архітектора В. М. Ніколаєва. Після 1917 року тут містився Пролетарський будинок мистецтв, потім Будинок комуністичної освіти, а в 1934 році у зв`язку з переводом столиці України з Харкова до Києва в цьому елегантному приміщенні оселився Палац піонерів.

Саме тоді у дворі філармонії і виникла дещо романтичного вигляду двоповерхова споруда, у якій розміщалися різноманітні дитячі гуртки. У повоєнні ж роки це приміщення було надане трьом мистецьким колективам: Українському народному хору, який і охрестив його «Солов`їною домівкою», капелі бандуристів України, вони займали перший та другий поверхи правого крила, а ліве крило, обидва поверхи, зайняв Український ансамбль танцю.

Затримаємося в репетиційній залі Українського народного хору і згадаємо, коли і в яких умовах він став тут працювати.

Йшла ІІ світова війна. Україна ще палала у вогні. А у щойно звільненому Харкові, у вересні 1943 року, була видана постанова уряду про організацію Українського народного хору. Організатором і художнім керівником призначався Григорій Гурійович Верьовка. Вибір був якнайвдаліший. Мабуть, лише йому, досвідченому фахівцю, фольклористу, композитору, хоровому диригенту було під силу в тих неймовірно складних умовах в короткий термін зібрати співаків, танцюристів, музикантів і об`єднати їх у триєдиний фольклорний колектив, тобто саме хор, танцювальну групу та оркестр народних інструментів. І Григорій Гурійович самовіддано, мужньо, незважаючи на постійні нальоти ворожих літаків, буквально крок за кроком йшов за лінією фронту, щоб у звільнених селах відшукувати майбутніх артистів.

Співаків відбирав найталановитіших, котрі мали великі, сильні голоси. Але ж їх треба було вчити, вчити й вчити, бо ж колектив замислювався не самодіяльний, а високопрофесіональний. Тож Григорій Гурійович уважно й прискіпливо придивлявся до новачків – і чи душа вразлива й поетична, і чи пам`ять багато пісень зберігає, і чи тембр голосу зливатиметься в ансамблі.

Для українського багатоголосся, відомо ж бо, притаманний спів саме у грудному регістрі. Це Григорій Гурійович добре знав змалечку. Бо так співали в його рідному селі Березна, що на Чернігівщині. Такий спів

виник і розвивався на вулиці чи серед степового роздолля, він супроводжувавпрацю людей і їхнє дозвілля на повітрі просто неба. Це спів гучний, широкий, чутний далеко завдяки сильним «виводчикам» та «підголоскам», які підтримували могутні низькі голоси.

Новачків з такими голосами Григорій Гурійович знаходив у різних регіонах. Це були унікальні співачки – Валентина Черкун, Олександра Горова, Параска Симаченко, Катерина Малишевська та багато інших. Вони, звичайно, не мали ніякої музичної підготовки, але вони були носіями високої духовної культури нашого народу, носіями традиційного виконавства. Як фольклорист Григорій Верьовка виходив з того, що характер і особливості цього виконавства надто розмаїті в Україні. Кожне село, навіть більше того, кутки в одному й тому ж селі різнилися манерою співу. Один куток мав своїх заспівувачів і виводчиків, інший куток-своїх. Складався неповторний колорит звучання, який і переймали діти від своїх матерів і бабусь, від тих, кого чули у своєму оточенні. Диригент заздалегідь, внутрішнім слухом чув, як ці барви мають заяскріти в хорі. А власний мистецький досвід, що його він здобув спочатку у церковному хорі, згодом у семінарському та Архієрейському хорі, в музично-драматичному інституті імені Лисенка на заняттях у видатного педагога Болеслава Яворського, був міцним фаховим підґрунтям в успішній роботі з новоствореним колективом.

Нарешті, невелика група майбутніх артистів добралася до Києва. Новий 1944 рік прибулі зустрічали вже у щойно звільненій від фашистів столиці України. Тут їм і надали домівку на високій кручі над Дніпром за філармонією. Як зайшли вони у те приміщення… як глянули довкруж … а всередині ні вікон, ні дверей, ні підлоги … Стіни покриті сажею, усе просякнуто горілим духом. Не розгубилися. Закачали рукави і взялися за роботу. Винесли брухт, витесали й поклали дошки. Вискребли, вимили, що тільки можна було, поприбирали, пофарбували. За роботою не зчулися, як і весна прийшла, а з нею защебетало, задзвеніло численне птаство і над усе – солов`ї. Вони так заливалися, що й самим співати захотілося. Та й їхня «Солов`їна домівка» вже стала придатною до репетицій.

З ентузіазмом, весело взялися за роботу. Проте важкувато давалася наука. Та досвідчені й терплячі вчителі – сам Григорій Гурійович і його творча соратниця й дружина Елеонора Павлівна Верьовка-Скрипчинська щоденно і невтомно допомагали своїм вихованцям опановувати музичну грамоту. І ось призначено перший прилюдний виступ колективу. Елеонора Павлівна часто згадувала про цю незабутню подію:

СКРИПЧИНСЬКА:- Наш концерт відбувся 13 вересня 1944 року в редакції газети "Радянська Україна", на вулиці Тимофіївській, зараз Коцюбинського, №7. Пам`ятаю той радісний сонячний день. Ми виступали в залі редакції на ІІ поверсі. Посходилися послухати нас співробітники усіх газет і журналів, письменники, композитори.

Григорій Гурійович для цього виступу попросив усіх хористів одягнутись у найкраще своє вбрання. І посходилися наші виконавці хто в платтячку, а в кого були, у вишиваних сорочках. Дівчата ділилися одна з одною намистечком, так, щоб у кожної була хоч одна низка його.

Прийом був надзвичайно теплий. Аудиторія жваво, безпосередньо реагувала на кожну пісню та на її слова і оплесками, і сміхом, і вигуками, а часом ми бачили й сльози на очах. Як, наприклад, тоді, коли Паша Симаченко заспівувала створену нею самою пісню про дівчат у фашистській неволі: «усі радості діждалися …».

Був виконаний «Український козачок», але тільки однією танцювальною парою. Танцюристка Муся Гришина ходила тоді у військових бутсах і для цього виступу Григорій Гурійович дістав їй якісь туфлі. В них вона й танцювала з Миколою Музикою.

Після виступу було багато збуджених, схвильованих розмов, порад, потисків рук та обіймів. Ми довго не могли розлучитися з нашими слухачами. А через два місяці, 6 листопада, ми вже брали участь в урядовому концерті на оперній сцені нашого театру, де ми виконали 13 номерів!

Почався довгий концертний шлях Українського народного хору, шлях повний хвилювань, великих труднощів, постійних шукань і незмірної, ні з чим незрівняної творчої радості від щасливих зустрічей зі слухачами. І, як справжній мистецький колектив, нас почали запрошувати на гастролі.

Про одну з найперших подорожей молодого колективу пізніше згадував народний артист України, вихованець Е.П.Верьовки-Скрипчинської, художній керівник і головний диригент Закарпатського народного хору, а згодом художній керівник капели «Думка» Михайло Михайлович Кречко.

КРЕЧКО:- У 1945 році Український народний хор приїжджає у концертну мандрівку по звільненому Закарпаттю. І зачаровані мешканці з подивом слухають закарпатські народні пісні «Ходила я по садочку» і «Ой, піду я до Ясиня». Виявляється, саме ці пісні записав нещодавно, перебуваючи в Закарпатті, Павло Григорович Тичина і, повернувшись до Києва, передав їх своєму давньому другові Григорію Гурійовичу Верьовці. А той обробив їх для хору та оркестру народних інструментів і на вдивовижу усім виконав їх для закарпатців.

З висоти років, що минули, важко переоцінити той величезний внесок, який зробив Григорій Гурійович Верьовка у справу організації першого професіонального хору в Україні. Під впливом його діяльності один за одним виникали у нас такі цікаві колективи, як Черкаський народний хор, Буковинський ансамбль пісні й танцю, Дрогобицька «Верховина», Поліський ансамбль «Льонок» і серед них можу назвати Закарпатський народний хор, яким я керував з 1954-го по 1969-й рік.

Старанно добираючи майбутніх артистів-співаків, Григорій Гурійович Верьовка велику увагу приділяв і підбору музик-виконавців на народних інструментах. У створеному оркестрі розкрився неабиякий віртуозний хист сопілкарів, цимбалістів, бандуристів, неперевершених виконавців на бубнах, басолях і баянах. І не лише музичний, а й яскравий артистичний, коли невичерпна фантазія оркестрантів тішила публіку дотепними забавками і жартами на своїх інструментах . Навіть звичайні предмети побуту загули, задзвеніли, затьохкали … Защебетав чудовий сопілкар-штукар Євген Бобровников. В його вмілих руках березова кора або маленький листочок бузку, а то й просто шматочок поліетиленової плівки заливався справжнісіньким соловейком. А оркестр під орудою талановитого музиканта Якова Орлова дружно й бадьоро підтримував соліста.

З кожним роком зростав професіональний рівень новоствореного колективу. Він успішно гастролював не лише в Україні. Йому аплодували жителі всіх республік колишнього Радянського Союзу. Гастрольна карта Українського народного хору розширювалася надзвичайно швидко. Вже перше знайомство з ним слухачів країн Європи, а це Румунія, Польща, Югославія, Німеччина, Бельгія, Чехословаччина, Фінляндія, було справжнім відкриттям музичної культури українського народу, його пісенного багатства, танцювального мистецтва, інструментальної музики, краси національного декору в яскравих, барвистих костюмах. Зарубіжна преса одностайно друкувала найпохвальніші рецензії, не шкодуючи високих визначень, адресованих «незвичайному, незнаному досі, нечуваному й невиданому унікальному феномену української народної творчості».

Прекрасну традицію започаткувала Елеонора Павлівна Верьовка-Скрипчинська – виконувати пісні тих народів, до яких колектив їде на гастролі і обов`язково мовою оригіналу. Елеонора Павлівна, вільно володіючи кількома мовами, була кваліфікованим лінгвістом, тож домагалася правильної орфоепічної вимови іноземних слів. А слухачі сприймали захоплено і вдячно такий красивий знак поваги до них. Контакт між артистами і залом встановлювався одразу і до кінця концерту.

А повертаючись до Києва, до своєї «Солов`їної домівки», що затишно пригорнулася до філармонічної будівлі у дворі, маючи ту саму адресу, співаки відчували це рідне гніздо як колиску свого мистецького життя, з якої так стрімко і щасливо вилетіли у широкий світ. Саме тут після успішних гастролей тверезо й об`єктивно усвідомлювалося, над чим особливо треба працювати, щоб закріпити і розвинути щасливо знайдене. Але потрібні були й нові ідеї. І тоді ця домівка перетворювалася у своєрідну лабораторію їхнього пошуку і втілення у концертні програми. Тут завжди панував творчий ентузіазм.

АВДІЄВСЬКИЙ:- Закінчивши Одеську консерваторію (клас професора К. К. Пігрова), я був зорієнтований на академічний спів. Однак несподівано полонився нашими народними піснями, відчув, який безмежний творчий простір для диригента-хормейстера може відкрити українське народне багатоголосся. Я дуже зрадів, коли мене запросили такі високі майстри народного співу, як Г. Г. Верьовка та Е. П. Верьовка-Скрипчинська. Це було у 1962 році. Зустріли вони мене в кабінеті Григорія Гурійовича в будинку на Володимирському узвозі №2, що у дворі так званої "Солов'їної домівки".

Наша розмова велася навколо актуального для мене питання, яким повинен бути народний хор? Я почув, що діапазон народного хору має бути надзвичайно широким – від аутентичного фольклору до обробок народних пісень та орігінальних творів класиків української музики Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка, а також сучасних композиторів, навіть композиторів-модерністів. Не обмежуватися лише аутентичним фольклором. Наявність стилізації на народно-пісенній основі в поєднанні з високою виконавською культурою – ось той грунт, на якому повинен зростати хор.

Але настав час, коли керівники-ветерани почали замислюватися про майбутню долю колективу, який вони випестили. Потрібен новий свіжий подих молодого фахівця, достойного продовжувача їхньої святої справи.

Г. Г. Верьовка і Е. П. Верьовка-Скрипчинська зупинили свій погляд на молодому запальному керівникові Поліського ансамблю «Льонок» Анатолії Авдієвському.

І вже у цьому новому статусі відбулося тріумфальне турне колективу містами й селами нашої батьківщини, а потім країнами Західної Європи під орудою Елеонори Павлівни Верьовки-Скрипчинської. І знову надзвичайний успіх, спалах величезного інтересу до українського народного мистецтва. Вражаюче діяло на зарубіжних слухачів, адже вперше бачили, що диригує жінка! Преса захлиналася від комплиментів. Тож популярність Українського народного хору невпинно зростала у світі.

Настав 1964 рік, трагічний рік для всіх артистів Українського народного хору. 21 жовтня славний Григорій Гурійович Верьовка навіки відійшов від них. Зі скорботою і невимовним болем прощався колектив із своїм названим Батьком по суті, адже Григорій Гурійович був для них більше, ніж вчитель і художній керівник. Тепер залишилося його ім`я як символ найвищої планки у майбутніх творчих досягненнях. У 1964 році Українському народному хору було присвоєне почесне ім`я Григорія Верьовки.

У 1966 році директором і художнім керівником Державного Українського народного хору імені Григорія Верьовки було призначено молодого і завзятого Анатолія Тимофійовича Авдієвського.

АВДІЄВСЬКИЙ:- Зайнявши високу посаду керівника Народного хору, я часто користувався порадами, заувагами Елеонори Павлівни. Я прагнув зробити те, про що мріяли колись Елеонора Павлівна і Григорій Гурійович: в плані творчого діапазону зробити наш хор організмом багатотембрових вокальних можливостей, високого мистецького виконавства. Вони мріяли, наприклад, звернутися до геніального Миколи Дмитровича Леонтовича, якого французи під час відвідин України президентом Шарлем де Голлем нарекли українським Бахом. Хор Верьовки на той час не мав у своєму репертуарі його творів. Коли ж під час проведення семінарів якось запитали Григорія Гурійовича, а чому його колектив не співає обробок Леонтовича, він чесно відповів, що на даний час хор не має таких

виконавських можливостей, щоб підняти творчість Леонтовича, але, сказав, це моя мрія і я впевнений, що згодом наш хор досягне таких виконавських висот, які б дали йому можливість співати все, що пов`язано з пісенною культурою нашого народу.

Мудрий Григорій Гурійович давно запрогнозував мою подальшу діяльність з цим унікальним колективом. Зараз хору, який носить тепер славне ім`я Григорія Верьовки, підвладне все – і народні пісні, а їх понад 300 тисяч, зафіксованих фольклорними експедиціями Академії Наук України, і будь які твори, написані композиторами.

В нашому репертуарі, звичайно, чільне місце належить Миколі Дмитровичу Леонтовичу. Він підняв рівень, престиж нашої пісні, створеної талантом народу. Він підкреслював, що пісня таїть у собі елементи гармонії й поліфонії. А я б додав ще – народна пісня таїть у собі і особливості тембрового забарвлення, тембрової інтонації.

Кожна із співачок прикрашає мелодію, притрушуючи своїм особливим "пилком". Як от, буває весняна квіточка, вона сама по собі прекрасна, а ще до того ранком, коли побачиш той незбитий "пилок", замилуєшся. Оцей "пилок" дуже цінний для виконання народних пісень. Тому ми маємо свій особистий тембровий "пилок" хору імені Верьовки, якщо можна так сказати, і опилюємо виконання тієї чи іншої народної пісні отакою своєрідною нашою верьовкінською манерою.

У 1966 році разом з Анатолієм Авдієвським в Український народний хор прийшов Анатолій Сафронов – бас-профундо, тобто особливо низький бас, Народний артист України. Прийшов працювати й у буквальному смислі жити у «Солов`їній домівці». Тож його спогади безпосередньо переносять нас у той вже віддалений від нашого час.

САФРОНОВ:- 22 роки ми були у тому приміщенні. Там було надзвичайно цікаво. Авдієвський прийшов, нічого не було у нього – ні квартири, нічого. Так само у мене й більшості артистів. Але ми закупили матраци і на першому поверсі розмістилися. А на другому поверсі Авдієвський мешкав у своєму кабінеті з жінкою і дитиною, а я напроти - у балетній роздягальні також із жінкою і дитиною. Ми майже однолітки всі були. Собака, песик жив з нами. Ввечері ходили до Дніпра ловити рибу - я, Авдієвський і ще чоловік 30 з хору. Наловимо рибу, то моя жінка і жінка Авдієвського на електроплитках смажили.

Але, що цікаво, туди приходили всі знаменитості, такі велетні, як Білаш, Турчак, Козловський приходив, фотографувався з нами, композитори, письменники, музиканти… Там і зал наш був, хоровий зал, танцювальний. От, у мене є перша афіша, я її на смітнику знайшов, перша афіша виступу хору Верьовки у Києві 24 травня 1945 року. Там весь склад хору, який був тоді.

Я прийшов пізніше. І зараз співаю, хоч вже старий, у мене голос називається бас-профундо, тому мене й тримають, тому я тут і працюю, скоро буде півстоліття. (Анатолій Сафронов пішов на пенсію у 2014 році - ред.). Ну, а фотографом я був як любитель, потім почав привозити фотографії з-за кордону, то мене взяли до Національної спілки фотохудожників. У мене і майстерня є на Хрещатику 25.

Коли прийшов Авдієвський, то через три місяці ми поїхали на гастролі, нас запросили в Корею. А вже у 67 році запросила Мексика, потім виступали на ЕКСПО-67 в Монреалі. Подивилися ми на Корею, на це страхіття, не хочу про Корею навіть і згадувати, тяжко. А от у Канаду поїхали … костюми нам пошили, сорочки купили вишивані. Ну, і обов`язково ми підписували формуляри з правилами, що не будемо розказувати про те, що там бачили. З нами їздили від КГБ люди, слідкували за кожним.

Прилетіли ми в Монреаль, вийшли в костюмах, сорочках. Стоїмо на літовищі. До нас українці канадські підходять, дивляться, що ми такі чепурні й офіційні. А спека ж 30 градусів. Їхні дівчата в трусиках ходять, хлопці в шортах. А в нас такого ще не було, нас це все дивує. А вони дивуються, що ми такі запаковані – в краватках, піджаках.

Ну, а потім дуже цікаво було. Перед першим концертом нас зустріли люди з плакатами « Не ходіть на Український народний хор. Це провокація проти українців, які живуть в Канаді». Я стою й бачу: дядько знімає цей плакат з себе і каже: «У мене є два квитки, я обов`язково піду. Але мені за це дають гроші, оце, що я постояв, заробив 100 доларів, то я постою, що мені …» І людей на концерті було наче б то мало. А вже на другий день і на третій забито. Потім нас багато разів запрошували до Канади. Одного разу, у 81 році, ми приїхали і оселилися в готелі, який вони спеціально для нас закупили, повністю, тільки для нас. На другому поверсі буфет працював день і ніч – заходь, вибирай, замовляй, їж, все безкоштовно. Отак поважали нас. Це був Вінніпег – столиця українців в Канаді. У мене є фотографії.

Ну, і Латинська Америка – 20 країн. Можете собі уявити, в кожній країні виступали, в кожній! А Франція, а Італія, а Португалія! Скрізь приходили, роздивлялися, в яких костюмах ми були, шалені гроші давали за них, якби ми продавали. Був такий один, каже: «За ту свитку я даю от зараз 1000 доларів». Потрапили ми в Португалію, коли там революція була - «Червоні гвоздики». Били готелі, машини і таке інше, а ввечері повний зал людей. В Нікарагуа приїхали після землетрусу, нема де розміститися, то нас поселили у бамбукові хатинки і ми там жили. Варани залазили, бо ми ж економили на доларах, брали з собою сніданок туриста, сухарі, ще щось, і вони це нанюхали. Я йому шматочок хліба дав, так він: «хі-хі-хі» і миттю схопив. А дівчата вночі, як побачили варанів, то такий знявся крик, ледь заспокоїли. В Бразилії ошаленіли від кукарачі, це такі чорні таргани 25 сантиметрів завдовшки. У ванну залазять, а вилізти не можуть. Після концерту приходимо, включаємо світло і … не дай, Господь!

Я в той час вчився у Вінницькому медичному інституті, і щоб не брати лікаря … а був такий закон, якщо колектив їде на гастролі, то з ним їде лікар, бо ці послуги за кордоном надзвичайно коштовні. У Вірського постійно лікар був. А Авдієвський до мене:

- Сафронов, знаєш, що таке аспірин?

- Знаю.

- А пірамідон?

- Знаю.

- От, будеш лікарем у нас. Закупи, що тобі треба.

Дали мені аптечку, я все закупив, а тоді ж ліки коштували копійки. Спирт я взяв, тільки не такий, бо не можна такий везти, а мурав`їний -3 копійки за пляшку, 100 пляшечок взяв. Коли в медінституті був , то вже першокурсників залучали до роботи на швидкій допомозі, щоб вчилися. У мене хоч нерви були молоді, але не завжди витримували. А спирту було багато у тій швидкій допомозі, то я трошки навчився ним «користуватися». Так от, в Мексиці ми жили в готелі, а поряд була «Формація», аптека. Хлопці з балету стоять, хочуть випити і не знають, як бути. Ми отримували 300 песо в день. А пляшка спирту коштувала 3 песо. Їм треба після концерту трохи розслабитися, бо то страшенна напруга, я розумів. А Авдієвський був невблаганний, коли бачив п`яного, одразу виганяв. Якось мене у Франції маркіз, Мішель звали, запросив до ресторану. Ми з Василем Завгороднім пішли ну, і випили з ним. Авдієвський почув і вигнав з концерту. Хоча я завжди був потрібний як бас-профундо. Але цей концерт влаштували на вулиці, так що обійшлося. Виганяв одразу. Сам ніколи не дозволяв собі і нас тримав на гачку. Дисципліна була найсуворіша.

Так от, хлопці просять: «Толя, треба пляшечку на всіх після концерту». І не знають, як сказать, кажуть: спірітус, спірітус … А латиною чистий спирт буде «алкохол пюр». Я іспанською: «Сіньйор, прошу алкохол пюр». Він дістає. Я відкручую пробку і випиваю. Хороший спирт. А у пляшці було 190 грам чистого спирту. Ну, то й що, для мене нормально, молодий був. Я взяв 10 пляшечок людям, і вони пішли. А аптекар, ще коли я почав пить, замахав рукою: no,no,no! А потім запитав: " Звідки ви?" Я кажу: « Ukraine, - а він не розуміє, - Русія, Русія, ансамбль Верьовки». Тоді не знали, що таке Україна, знали тільки Росію.

І що вийшло? В хорі завжди були люди, які стукають, стукачі, то вони про цей епізод розповіли Авдієвському. Розумієте, Мексика, 50 градусів вище нуля! Авдієвський посміявся, бо я на роботі ніколи не був напідпитку, нормальний. Невдовзі приїхали до Києва. А після кожної поїздки міністр збирав всіх – партійний, комсомольський актив і обговорювали, що і як було. А міністром культури тоді був Бабійчук, меліоратор за фахом, до музики не мав ніякого стосунку, але цікавий був чоловік, ніколи не виставляв себе спеціалістом, знав тільки , що треба виконувати пісні про Леніна, а решту… запитував Авдієвського, Вірського, ще музикантів: «Як вам це діло? Нормально? Ну, добре, добре …» Тож поговорили, щось випили. І тут Авдієвський раптом: «Та що там чарка, от у мене Сафронов одразу випив у Мексиці півлітра чистого спирту і нічого», хоча, насправді, то було не півлітра, а 190 грам. Одначе ця репліка справила враження.

А був 67 рік, 50 років Радянської влади. Ми беремо участь в урядовому концерті у Жовтневому палаці. За кулісами ходить міністр Бабійчук, як завжди, елегантний, підтягнутий і рукою дає мені знак підійти до нього. Я підійшов.

- Так це ви, усатий, в Мексиці півлітра спирту за один прийом випили?

Ну, все, думаю, пропав, виженуть з хору. І тоді зухвало:

- А що ж тут такого?

- Так це правда?

- Правда. Ото поставте півлітра спирту і побачите.

Це я так міністру кажу, а у самого руки трусяться.

- Ага, значить, Авдієвський правду мені казав. Ну, і як ти живеш?

- Та нічого. Живу у гуртожитку.

- Сьогодні ми святкуємо 50 років Радянської влади, а коли День конституції, знаєш?

- А як же? 5 грудня.

- Отже, 2-го отримаєш документ.

2-го грудня приносять мені ордер на трикімнатну квартиру – отакий подарунок за той мексиканський спирт.

А тепер про головне розкажу. Починали ми концерт піснею «Реве та стогне Дніпр широкий». Плакали люди. Істерики були прямо в залі, там, де проживали українці, українська діаспора. Вставали і, стоячи, слухали. Потім ліричні пісні співали - «Ой, чий то кінь стоїть», « Цвіте терен», дівчата виходили і жіночі пісні виконували, такі, як «Тихо над річкою». Реагували надзвичайно захоплено, не відпускали. Концерти тривали по 3 години, тобто втричі довше за встановлений у світовій практиці регламент. Витримували. По два-три рази кожний номер виконували. А був такий закон за радянські часи: 50% програми – українські пісні, 35% - російські, обов`язково, пісня і танець або два танці російські. Так було. І пісні народів країн, де виступали, теж виконували, за цим слідкували. До речі, щоразу цензор візував програму, без його підпису нічого дозволити собі навіть художній керівник не мав права.

Кульмінацією концерту завжди була купальська «Марена», яку спочатку обробив для хору Верьовка, а вже Авдієвський зробив таке поліфонічне чудо, що без неї і сьогодні жоден концерт обійтися не може. Фантастична зорова картина оживає, коли групами виходять дівчата і ці хори накладаються один на одний, утворюючи вишукану поліфонію, найскладніше і наймилозвучніше звукове мереживо. То ми завжди відчуваємо, що слухачі у залі просто німіють під враженням цього дива. Геніальна «Марена». У Вашингтоні в залі «Кеннеді» виконували, 1000 місць у цьому залі, 12 концертів дали у вщерть забитому залі. Щербак тоді був послом, письменник, то він сказав: «Ви робите в десять разів більше, як ми тут, бо ж скільки людей дивляться і слухають вас».

Ще про такий випадок розповім. Прибули ми у французьке місто Орлі, на честь нашого Григорія Орлика назване. Можливо, це лише припущення. Але, справді, цей син гетьмана Пилипа Орлика служив у королівській гвардії Людовіка ХV, відзначився хоробрістю і кмітливістю, навіть заслужив особливу королівську нагороду, купив собі тут землю, ну, так і пішло... На березі океану звели фортецю Орлика, як її там називають. Туди нас і повезли на концерт.

Виходить міністр культури Франції, молодий хлопець, здається, і 30 ще не було, каже: «Пані і панове, перед вами зараз виступить колектив з України. Це така нація - українці, що її 1000 років пригнічували, позбавляли власної історії, державності, культури. Єдине, що залишилось і що не можна було вбити, це пісня». Очевидно, дядько грамотний був, адже навів слова когось з росіян, що на російско-українському дереві мистецтва найзапашнішою гілкою є українська пісня. І сказав: «Сьогодні ви ці пісні почуєте». Тож концерт перетворився на суцільні біси. Гопак «Запорожці» виконували шість разів. Хлопці просто падали. А глядачі вставали і не пускали їх зі сцени, що хоч, те й роби. Але витримали, звідки той ентузіазм брався!

Український народний хор, безумовно, колектив самобутній. Таким його задумав Григорій Верьовка, таким його зберігає, піднявши, може, на найвищий мистецький щабель, Анатолій Авдієвський. Дуже музикальна людина, видатний керівник-художник з глибоко українською душею він має такий самий відгомін і в наших, артистів, душах. І, що найголовніше, його видатний талант, мабуть, я вважаю, втілений у колориті звучання, неповторному тембровому звучанні хору.

На нову виконавську висоту сміливо й талановито вивів колектив його художній керівник і головний диригент, народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, академік, Герой України Анатолій Тимофійович Авдієвський. До високого звання Народного хору «заслужений» додалося ще одне – «академічний». А це означає, що при Народному хорі є школа-студія, яка готує майбутніх співаків вже на професіональній основі. Молодь призвичаюється і до концертного життя, бере участь в окремих номерах програми, цікаво урізноманітнюючи звукову і зорову палітру хору. Перші випускники хорового птаства дорослішали і набували мистецького досвіду також у «Солов`їній домівці» на Володимирському узвозі №2, де відшліфовувалися майстерність і творчий почерк уславленого колективу.

Отож, ми сьогодні оголошуємо: виступає НАЦІОНАЛЬНИЙ ЗАСЛУЖЕНИЙ АКАДЕМІЧНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОДНИЙ ХОР імені ГРИГОРІЯ ВЕРЬОВКИ. Колектив досяг високої виконавської культури. Він і зовні обновив свій образ. Замість свиток, шароварів та смушкових шапок, замість корсеток, плахт і віночків часом хор постає у вишуканому вбранні козацької старшини часів гетьмана Івана Мазепи. Але так він почав одягатися, вже маючи нову адресу.

Натисни, щоб прослухати

M узичні Aдреси Kиєва