Вiра Горбатюк - Алла Вишнева
Mузичні Aдреси Kиєва
вул. Академіка Ромоданова №2
(колишня Багговутівська ) будинок колишньої учительської семінарії, де в 1919 – 1920 рр. працював видатний український композитор М. Д. Леонтович.
«Музичні адреси Києва» - назва цього проекту спонукає до подорожі вулицями міста, переважно старого, дореволюційного. Вулиця Академіка Ромоданова, колишня Багговутівська, ще у 20-х роках минулого століття була глухим передмістям, околицею Києва. Сьогодні цей, сповнений життєвої сили й енергії, район «перемістився» поближче до центру, але зберіг свою назву – Лук`янівка. Вулиця Академіка Ромоданова розташована неподалік від зупинки «Багговутівська» на маршруті 18-го троллейбуса.
Зупинимося біля чотириповерхового будинку №2. Велика й ошатна будівля викликає деякий подив, адже зведена вона була у 1903 році, може, єдина така на території Татарки, де розташовувалися, в основному, приватні садиби. Очевидно, свій проект архітектор Є. Єрмаков розробляв відповідно до того, що тут мала бути церковно-учительська школа (семінарія).
До речі, першим ЇЇ директором був майбутній митрополит УАПЦ В. Липківський. Проте увагу читачів хочемо звернути на інше. На фасаді будинку встановлено меморіальну дошку з написом:
В цьому будинку в 1919 – 1920 рр. працював видатний український композитор Микола Дмитрович Леонтович (1877 р. -1921 р.) Дошку відкрито 15 жовтня 1955 року. Скульптор – В. П. Шевченко.
Чи зацікавить сучасника така музична адреса? Адже наш геніальний Леонтович перебував тут так недовго, неповних два роки. Але якими ж значущими виявилися вони! Яке творче піднесення подарували йому, а потім яку трагедію спричинили цьому інтелігентові, доброзичливій, делікатній людині.
В одному селі хочеться затриматися довше. Це село Тиврів. Тут Микола Дмитрович працював у тиврівському духовному училищі. Але ж яка подія трапилася з ним! До колеги по училищу Ф. І. Наливанського приїхала погостювати сестра його дружини Клавдія Ферапонтівна Жовткевич. Молода вродлива дівчина з села Підлісці, що на Волині. Микола Дмитрович Леонтович, учитель, який надусе кохався в музиці, припав їй до серця. Йому ж розумна, освічена Клавдія Жовткевич сподобалася відразу. Виховувалася вона в інтелігентній сім`ї у Петербурзі. Її брат, відомий на той час скульптор Олександр Жовткевич, емігрував до Франції, але родинний зв`язок із сестрою не поривав. Невдовзі закохані М. Д. Леонтович та К. Ф. Жовткевич побралися. Їхній шлюб виявився щасливим. Молода дружина щиро поділяла захоплення чоловіка, а потім впродовж усього життя делікатно, як могла, допомогала йому. Була зразковою матір`ю і дбайливою господинею.
Виховання Миколи йшло второваним шляхом, як і більшості хлопчиків, які вийшли з духовного середовища. А це – Шаргородська бурса, Кам`янець-Подільська семінарія і, нарешті, духовний сан. Але Леонтович, всупереч родинним традиціям, не прийняв його, а зайнявся вчителюванням. В різних сільських школах Поділля він вчить дітей співу, грі на різних народних інструментах ( до речі, за власний кошт купував їх, якщо не вистачало), організовує хори, оркестри, вивчає та записує народні пісні. Навіть компонує свою «Першу збірку пісень з Поділля».
Народився Микола Дмитрович 13 грудня 1877 року в селі Селевинцях у присілку Монастирьок Брацлавського повіту Подільської губернії в родині священика Дмитра Феофановича Леонтовича. Отець Дмитрій був людиною освіченою, інтелігентною, добре грав на віолончелі, скрипці, фісгармонії, гітарі, керував церковними хорами. Мати Марія Йосипівна мала хороший голос, знала багато народних пісень та романсів. Батько пізніше згадував: «Любив малий Микольця збирати біля солом'яної скирти на подвір`ї сусідніх дітей, молодшого брата Олександра та сестер. З них організовував хор та диригував ним. Виводили дитячі голоси пісню за піснею …»
А він – романтичний, окрилений не полишає своєї праці. Все нові й найвитонченіші звукові мережива підказує йому невгамовна фантазія. Його не задовольняє «Перша збірка пісень з Поділля». Він складає «Другу збірку пісень з Поділля», яку присвячує Миколі Віталійовичу Лисенку. І, не сподіваючись, отримує від нього схвальний відгук! Але … професор Вінницького педагогічного університету імені М. Коцюбинського, фольклорист, кандидат мистецтвознавства Анатолій Федорович Завальнюк наводить такий факт: «Друга збірка пісень з Поділля» вийшла друком 1903 року. … вона, по суті, була першою і єдиною опублікованою працею за його життя, якою сам він не був задоволений. Як згадують сучасники композитора, він скуповував окремі примірники цього видання і знищував їх, «пускав у Дніпро», як сам жартома говорив друзям і знайомим.
З фотографії на нас дивиться Микола Дмитрович Леонтович. «В ньому була якась ніжна задумливість, смуток, елегійний звук, що стиха тремтить і бринить в його душі», - таким бачив Леонтовича один з його сучасників. Таким, мабуть, і ми уявляємо собі цього світлого чоловіка.
Невичерпний творчий ентузіазм Леонтовича вимагає спеціальної музичної освіти. І чим активніше він працює, тим дошкульніше відчуває прогалини у власних знаннях. Мистецький багаж, що його він здобув ще у Кам`янець-Подільській семінарії, коли потайки від керівництва відвідував оперні спектаклі у місцевому театрі, знайомився з музикою Глінки, Чайковського, Верді, Гуно, інших класиків, та й заняття хоровим співом виявилися недостатніми для того, щоб серйозно займатися композицією. За порадою дружини Леонтович їде до Петербурга, бо лише там, переконана Клавдія Ферапонтівна, він отримає бажані професійні консультації.
Під час вакацій Микола Дмитрович здійснює зважений сімейний план – вступає до навчальних класів Петербурзької Придворної капели, яка вважалася тоді взірцем початкової музичної освіти. Тут він засвоює нові знання з теорії музики, сольфеджіо, гармонії, вправляється у диригуванні й читанні партитур. За обсягом навчальної програми Придворної капели 22 квітня 1904 року він успішно складає екзамени і отримує «Свідоцтво регента високого рівня».
Після завершення навчання Леонтович знову шукає роботу і знаходить місце викладача співів у школі залізничників станції Гришино на Донбасі. Тут Микола Дмитрович своєю душевною щирістю, доброзичливістю і особливою відданістю музиці відразу привертає до себе увагу колег-учителів та учнів школи і , як завжди, організовує хор. Одна з колишніх учениць згадує:
«Коли я була в третьому класі, нас сповістили, що зараз буде урок співів і вестиме його новий учитель М. Д. Леонтович. Одягнений він був просто: в темному костюмі, в українській сорочці. Провівши з нами кілька уроків, він запитав: «Хто хоче співати в хорі?» Бажаючих було багато. Проте Микола Дмитрович перевірив голоси і вибрав з нашого класу чотири дівчини. З інших класів відібрав хлопчиків і дівчат, а потім кількох дорослих і утворив хор … З концертами виступали ми не тільки на станції Гришино, але й на інших станціях. Скрізь нас зустрічали дуже добре, успіх був великий. Миколу Дмитровича викликали, дякували. Співали ми безкоштовно. Микола Дмитрович любив свій хор, піклувався про кожного співака. Ми також любили його і ніколи не підводили свого Батька».
Здавалося, що Микола Дмитрович і Клавдія Ферапонтівна нарешті віднайшли своє щастя. З хорошими людьми працювалося легко й охоче. Та сонячне життя тривало недовго. Бурхливі революційні події 1905 року, що вирували в Росії, докотилися і до Гришина. Трагедія зачепила й родину Леонтовича. Пожежа в його домі, а потім смерть новонародженого сина Володимира змусили Леонтовичів повернутися на Поділля до батьківського дому.
В тяжких несприятливих умовах Микола Дмитрович продовжує творчо працювати. Наважується навіть показати свої опуси відомому композитору, професору Московської консерваторії Сергію Івановичу Танєєву. У 1908 році приїздить до Москви і зустрічається з Танєєвим. Але професор за браком часу не міг дати вичерпну консультацію молодому українському музикантові і порадив йому звернутися до свого учня Болеслава Леопольдовича Яворського.
ЗАВАЛЬНЮК:- Цей поліфонічний стиль у Леонтовича був вироблений ще задовго до консультацій з Б. Яворським, значення яких музикознавцями дещо перебільшене. Одним із доказів можна згадати той факт, що в 1903 році Леонтович, шукаючи фахівців для музичних консультацій, в оголошенні для газети писав: «…Знаю гармонию, простой, двойной и тройной контрапункт строгого стиля». Леонтович володів природженим даром відчувати найхарактерніші, ледь помітні тонкощі народної пісні. Знайдену ідею виношував роками, працював над нею. А потім багато разів удосконалював, переробляв уже створену хорову обробку. Наприклад, пісня «Ой, темная та невидная ніченька» нараховує не менше вісімнадцяти варіантів, «Ой, сів-поїхав» - зазнала семи редакцій. Протягом двадцяти років Леонтович повертався до удосконалення пісень «Ой, з-за гори кам`яної”, «Мала мати одну дочку», «Пряля» та інших. У новому варіанті пісні поглиблювалась характеристика суті її образу. Цей новаторський прийом поліфонізації Леонтовича отримав високу оцінку його сучасників – видатних композиторів і музикознавців. Про пісню «Ой, пряду, пряду» чеський композитор Зденек Неєдла сказав, що у цій колисковій Леонтович виявив такий сильний баладний характер, що підняв її у трагічну атмосферу правдивої балади. Партитуру «Щедрика» теоретики назвали високомайстерним проявом вокального інструментування.
За словами композитора Пилипа Козицького, «Щедрик» - то не розкладка пісні, то самоцільний музичний твір, осяяний променем генія. Цю думку наче підхопив і розвинув Станіслав Людкевич: «…коли б Леонтович не написав нічого більше, як «Щедрика» й «Дударика», його значення в історії української хорової музики було б раз назавжди запевнене", - і далі стосовно творчості Леонтовича Людкевич наводить слова пушкінського Сальєрі, якими той висловлює свій подив щодо музики Моцарта: «Какая глубина! Какая смелость и какая стройность!»
Натисни, щоб прослухати
Для сучасників Леонтовича надзвичайним подивом були ще незнані й несподівані його відкриття у, здавалося б, добре уторованому хоровому письмі. А Леонтович не втомлюється шукати нові барви голосоведення у своїх обробках, хоча термін «обробка» не визначає для нього ні характеру, ні структурних особливостей твору.
АВДІЄВСЬКИЙ: - Живучи в середовищі народному, Микола Дмитрович не обробляв у нашому розумінні цього слова пісню, а прагнув через мелос народний створити поему. Тому для нього мелодія і зміст поезії народної – це був грунт, на якому він міг розкрити всю велич геніальної своєї душі. Не хочеться називати його творіння – «обробки». Ні, це оригінальні, неповторні, геніальні твори Миколи Дмитровича Леонтовича. Так композитор може писати опери , ораторії … На такому рівні Леонтович створював свої поеми-обробки народних пісень.
Тож визначний український хоровий диригент, художній керівник Українського народного хору імені Г. Верьовки Анатолій Авдієвський визначив, на нашу думку, саму суть унікального явища світової музики, ім`я якому – ЛЕОНТОВИЧ.
Леонтовичу тісно в провінційному Тульчині. Він прагне творчого простору, прагне спілкування з музикантами-професіоналами. Тим паче, що Б. Л. Яворський вже переїхав до Києва і розгорнув у місті інтенсивну діяльність. А позаяк у Тульчині панувало повне безладдя, Леонтович із сімейством наважується переїхати в Київ. Спричинилася й нагода. Сестра Клавдії Ферапонтівни, яка жила тоді в Києві, мала поїхати з усією своєю родиною у село, тож кликала Леонтовичів зайняти на той час її квартиру.
А жила вона на околиці Києва в районі Лук'янівки на вулиці колишній Багговутівській № 2. Отак, нарешті, ми знову опинилися біля будинку, відзначеного меморіальною дошкою, на місці однієї з маловідомих музичних адрес Києва – вулиця Пугачова № 2.
Родина Миколи Дмитровича приїхала до Києва наприкінці 1918 року, дружина і дві доньки, і оселилася в тому самому будинку, у якому розміщалась Київська учительська семінарія. Прибувши до столиці, Микола Дмитрович, передусім, відвідав Б. Л. Яворського та К. Г. Стеценка, показав їм свої нові твори, від яких обидва були у захваті. Кирило Григорович пропонує Леонтовичу зайнятися ще й викладацькою діяльністю і почати саме з Київської учительської семінарії.
Серед колишніх вихованців семінарії був і майбутній художній керівник та головний диригент уславленої Капели бандуристів України Олександр Захарович Міньківський.
МІНЬКІВСЬКИЙ: - 1918 – 1920 роки в Україні були дуже суворі … голод, холод, жорстока громадянська війна. Не зважаючи на скруту, учительська семінарія працювала. І я був юним учнем в ній. Після зимових канікул, мабуть, це було в березні 1919 року, коли я повернувся до семінарії, то дізнався, що всі музичні дисципліни у нас буде викладати не Стеценко Кирило Григорович, як завжди, а незнайомий нам Леонтович Микола Дмитрович. Почувши цю новину, я негайно побіг до великої їдальні, у якій завжди юрмилися семінаристи. Хто пив чай, а хто просто гарячу воду, щоб зігрітися. Підійшов і я до крану з кухлем в руках. Аж бачу, неподалік стоїть незнайомий чоловік теж з кухлем і ніяково поглядає довкруж. Вочевидь, теж хоче погрітися окропчиком, мабуть, і цукру не має. Мені захотілося з ним поділитися, тож я й запропонував йому грудочку свого. Він так нестямки глянув на мене, якось несміливо посміхнувся, взяв той цукор, потім, щиро подякувавши, відійшов у куточок. А хлопці мені на вухо пошепки: «Це ж Леонтович!» Я й отетерів …
Микола Дмитрович виявився простою, щирою й доброю людиною. Він спілкувався з нами, його учнями, як зі своїми товаришами. Та, найголовніше, надусе любив українську народну пісню і цю любов прищеплював нам. На заняття щоразу приносив нові й нові пісні у своїй захоплюючій обробці. З величезним задоволенням ми їх співали. Переспівали їх безліч. Неможливо було налюбуватися новизною звучання пісень, свіжістю гармонії, вдало вплетених у неї елементів поліфонії … Він нам говорив: «Я не можу поставити біля кожного куплету знаки динаміки. А ви зважайте на зміст пісні, дбайте про образ її і в залежності від того, з яким змістом зустрічаєтесь, змінюйте й темп, щоб була темпова різноманітність, щоб на певних словах були акценти. Треба пісню одухотворити!» Наш учитель такий скромний, такий одержимий ще й радився з нами, молодими безусими учнями: «А як вам здається? Чи хвилює це вас? Чи красиво, на ваш погляд, це звучить?»
Коли ми відповідали йому щирим захопленням, він радів, світився доброю посмішкою. Ми бачили, як йому приємно чути від нас схвалення! Музичну культуру він намагався для нас зробити найдорогоціннішим духовним скарбом. Під час репетицій ми спостерігали, як глибоко переймався він співом, як уболівав за кожне слово в пісні. Нам здавалося, що найдивовижніші мелодії рояться в його голові і готові будь-якої миті заполонити все довкруж неповторною красою.
Мені пригадується такий випадок. Відбувалося засідання педагогічної ради. До неї входили усі педагоги та представники учнівського колективу. Під час обговорення і обмірковування різних питань Микола Дмитрович сидів на краю столу і щось писав, час від часу тихесенько мугикуючи щось про себе. Після закінчення педради він вийшов, зібрав швиденько тих, хто трапився поблизу, ми стали в гурт і заспівали з листа його нову, створену на засіданні педради, чудову пісню.
У цей період крім викладацької діяльності Микола Дмитрович постійно заглиблювався в композиторську роботу і результат був неабиякий. Але він будь що прагнув довершеного професіоналізму і наполегливо вдосконалював техніку хорового письма, а відтак – живого звучання, яке в ньому вирувало. Багато працював у державному апараті в галузі музичного мистецтва: був інспектором Українського державного симфонічного оркестру, комісаром першої Державної української хорової капели, читав лекції на різних курсах. Обсяг його діяльності на той час був величезний і досить виснажливий, особливо для людини, яку не полишали матеріальні нестатки. Такий був час. Однак він ніколи не зривав уроків співу чи хорових репетицій. Дисциплінованість і відповідальність для нього були понад усе.
Щоб не зривати репетицій, Леонтович часто проводив їх в позаурочний час. Заняття починалися о 9 годині ранку, а Микола Дмитрович приходив о 6-тій або 7-мій. Невдовзі починалися репетиції, а вже о 8.00 на всіх чекав традиційний чай. Чергові завчасно гріли великий куб, біля якого збиралася чимала юрба за окропчиком. Тут же строївся хор і лунала пісня. Микола Дмитрович і снідав разом із семінаристами. А ми намагалися якось мимохіть, наче незумисно підсунути йому найкращі сухарі або грудочку цукру, шматочок сала – що у кого було на той час. Ми всі, його учні, дуже любили свого вчителя, а він, надзвичайно увічливий, ні на кого не сердився, не підвищував голосу. Не було такого випадку, щоб його в чомусь не послухали. Микола Дмитрович говорив прискорено, з прицмокуванням. Був рухливий і завжди захоплений.
Небагато мені пощастило навчатися у Миколи Дмитровича Леонтовича, проте місяці нашої зустрічі з ним в Київській учительській семінарії за своїм значенням можна вимірювати роками.
Перебуваючи в Києві, не помічаючи ні голоду, ні холоду, Леонтович переживав потужний злет своїх творчих сил. Він не знав утоми! Щодня пішки міряв кілометри від учительської семінарії до центру міста і знову на далеку Багговутівську. А ніякий же транспорт туди не ходив. Його запрошують ще й викладачем хорової справи до щойно відкритого музично-драматичного інституту імені М.Лисенка. Колишній учень цього інституту, пізніше диригент Київського, а потім Львівського оперного театру Макар Григорович Гончаров згадував:
ГОНЧАРОВ:- Моя зустріч з видатним Миколою Дмитровичем Леонтовичем відбулася в Києві в 1919 році. Це одна з найщасливіших сторінок у моєму житті. Співаючи з малих років у хорі мого брата Петра Григоровича Гончарова, я мріяв вчитися музиці, але матеріальні злидні в сім`ї моїх батьків не давали мені можливості здійснити це бажання. Працюючи пізніше помічником механіка на приватній гільзовій фабриці Каракоза, я довідався, що при музично-драматичному інституті на вулиці Володимирській №45 відкриваються вечірні диригентські курси по підготовці керівників клубних хорів художньої самодіяльності. Я негайно подав заяву і був прийнятий!
Безмежна радість охоплювала мене, коли на уроках музичної грамоти, сольфеджіо, гармонії я зустрічався з видатним композитором М. Д. Леонтовичем, який викладав нам, курсантам, ці дисципліни. Ось як, наприклад, Микола Дмитрович вчив нас запам`ятовувати інтервали. Для кожного інтервалу він підбирав відповідну пісню і на цій основі давав нам вправи, переважно з народних пісень. Ми по декілька разів співали ці пісні і таким чином практично засвоювали той чи інший інтервал.
Наприклад, щоб засвоїти інтервал малої сексти згори до низу, ми співали таку простеньку веселеньку пісеньку, у якій по декілька разів повторюється цей інтервал, а пісня не має кінця, її можна співати скільки завгодно, хоч цілий день:
Був собі журавель та журавочка,
Накосили сінця повні ясенця!
Наша пісня гарна, нова,
Починаймо її знову:
Був собі журавель та журавочка …
Натисни, щоб прослухати
Цей інтервал малої сексти згори до низу дуже запам`ятовувався після того, як ми співали цю пісню по декілька разів. На уроках гармонії Микола Дмитрович, показавши нам декілька нескладних акордів, говорив: «А тепер, коли ви вже знаєте ці акорди, я спробую показати вам, яку музику можна створити лише на цих акордах». Добре граючи на фортепіано, він починав імпровізувати. Чарівна музика хвилями котилася по аудиторії. Заплющивши очі, творив уже не педагог, а великий композитор. Як заворожені ми сиділи і, затамувавши подих, слухали досі невідому нам чудову музику, яка виливалася від самого серця композитора і глибоко зворушувала нас.
У Києві, Леонтович разом з композитором і хоровим диригентом Григорієм Гуровичем Верьовкою працює в організованій Б. Л. Яворським народній консерваторії, що ставила собі за мету поширення музичної освіти серед трудящих. Вони здійснювали гасло: «Музику – масам!».
Микола Дмитрович не відмовляється і від адміністративної діяльності. У 1919 році він посідає місце заступника голови музичного відділу Української народної республіки К. Г. Стеценка. І обидва вони разом намагаються виконати наказ С. В. Петлюри про організацію Української хорової капели для майбутніх гастролей країнами Європи. Очолити її має відомий хоровий диригент і композитор Олександр Кошиць. Мета прекрасна – нехай через народну пісню європейська спільнота познайомиться з країною, що зветься Україна.
Обсяг роботи Леонтовича у ті київські роки колосальний: «Курси нотної грамоти» на Подолі, Печерську і Шулявці, робота з хоровими колективами Першої гімназії, жіночої семінарії, Української учительської семінарії. Водночас, працюючи з дитячими хорами, він пише музику до дитячої сцени Б. Грінченка «На Русалчин Великдень». Дітям сцена дуже подобається, а у композитора визріває ідея написати оперу під цією назвою. І потроху, бо вкрай бракує часу, Леонтович саме в стінах учительської семінарії на Багговутівській №2 (зараз Пугачова) починає цей задум здійснювати.
Звертається й до духовної музики. Це було для нього природно, адже чув і добре знав її змалечку, як і народну пісню. А з другого боку, поштовхом були і поширені тоді настрої, що вилилися в активний рух за автономію української православної церкви, який завершився Всеукраїнським Православним Церковним Собором. Духовні твори Леонтовича – «Літургія», « Поддячий молебен», «На воскресіння Христа» та інші також були новим словом у традиційних піснеспівах.
Можна сказати, одна ідея випереджала іншу. От, якби вдалося розсунути добу … Та він щасливий у такому робочому вирії. Про себе зовсім не думає, часом і забуває, що його родина потребує хліба. Про дні напруженої діяльності Леонтовича в Києві згадує його донька Галина, у свідомості якої міцно закарбувалося перебування їхньої родини в учительській семінарії на Багговутівській №2.
ГАЛИНА ЛЕОНТОВИЧ:- Батько ніколи, жодної хвилини не був удень вдома, приходив лише пізніми вечорами , а його повернення додому назавжди лишилося у мене в пам`яті. Ми з мамою не спали. Прислуховувалися до знайомих кроків на темній порожній вулиці. Лише зачувши його швидку ходу, мама примушувала нас лягати, сама ж намагалася не видати своєї тривоги. Батько, захоплений своїми музичними задумами, не боявся пустельних нічних вулиць у ті неспокійні часи. Батько весь віддавався своїм музичним справам. Це був бурхливий час. Нестатки виснажували нашу сім`ю, ясно було, що треба повертатись до Тульчина. Та всі ми відчували, як йому буде тяжко поривати з Києвом. Тепер, коли його талант входив у розквіт, коли він працював з близькими йому музикантами, мав з ними спільні інтереси, відчував їхню підтримку у своїй творчій роботі, повернення до Тульчина було б найдраматичнішою подією в його житті.
Найдраматичніша подія уперто й непохитно наближалася. Микола Дмитрович був змушений спочатку відправити до Тульчина сім`ю, а згодом і сам залишив Київ. Він постійно відчував, що за ним стежать. З тяжким серцем обхідними дорогами пробирався Леонтович до Тульчина. Його односелець згадує: «Восени 1919 року Микола Дмитрович у благенькому пальтичку на плечах та неоковирній шапочці, геть змарнілий, застуджений пішки прийшов з Києва до Тульчина і знову оселився тут».
Нелегко було Леонтовичу після Києва знову повертатися до рутинної праці у Тульчині. Знову вчителювання заради хоч будь-якого харчу для родини та й житла для неї. Працює він в трудовій школі, керує самодіяльними хорами. Ці роки виявилися найбільш злиденними. Не вистачало їжі, одягу. Дочка Галина згадувала: «Батьки часто на різні релігійні свята відправляли мене до дідуся в Марківку з надією, що вертаючись, принесу сяких-таких харчів».
Тепер Леонтович повністю заглибився в роботу над оперою «На Русалчин Великдень». Його не полишала думка написати великий твір – народно-фантастичну оперу у трьох діях. Він звернувся до колишньої своєї учениці Надії Танашевич, яка мала неабиякий поетичний хист і кохалася в народних піснях. Поетичного тексту Б. Грінченка вистачило лише на один акт, який Танашевич на прохання Леонтовича розширила. Пізніше вона згадувала:
Натисни, щоб прослухати
ТАНАШЕВИЧ:- Я не хотіла братися за створення лібретто, не почуваючи себе ні драматургом, ні поетесою. Микола Дмитрович мені відповідав на те, що ні, ти можеш створити, бо маєш поетичний нахил, а що не знаєш театру, то будеш дотримуватися правдивості, а правда – це головне.
Робота йшла складно. Леонтович не мав практичного досвіду в інструментуванні. А без знання оркестру робити це було дуже важко, хіба що покладатися на свій внутрішній слух та інтуіцію. Він думає про лібретто для ІІ та ІІІ актів. Збирається в подорож до Надії Танашевич, яка жила далеко від Тульчина в селі Стражгороді. По дорозі до Стражгорода Леонтович з дочкою завітав до свого батька у село Марківку.
І тут трапилася трагедія. До батьківської хати попросився на ніч стомлений подорожній (за такого себе видав запеклий чекіст, який таки вистежив Миколу Дмитровича). Гостя запросили до вечері, пригостили чим було, а, як згадує дочка Галина, саме жінки – вона і бабуня звернули увагу на його руки. Вони були білі й чисті, не схожі на те, що ця людина заробляє собі на життя важким трудом. Поклали його в одній кімнаті з Миколою Дмитровичем. І той підступний гість єдиним пострілом в живіт позбавив Леонтовича життя. Непоправне сталося в ніч з 22 на 23 січня 1921 року. В Марківці композитора й поховали. На 44 році життя «Чисті будівничі» соціалістичного устрою знищили одного з найяскравіших музичних світочів українського народу. Довгий час правда приховувалася. Офіційно розповсюджувалася брехня, що цей злочин вчинив невідомий бандит, якого так і не вдалося спіймати.
ЗАВАЛЬНЮК: - Коротке і трагічне життя; смерть, довгі роки овіяна таємницею; творчість, що перевершила всі попередні досягнення у галузі хорової музики; всесвітня відомість і, водночас, складна доля відродження у людській пам`яті – це лише короткий пунктир в обрисі постаті композитора Миколи Леонтовича.
Автор цих рядків – фольклорист, кандидат мистецтвознавства, професор Вінницького педагогічного університету імені М. Коцюбинського Анатолій Федорович Завальнюк на прохання жителів села Марківка збирав матеріали, і серед них рідкісні фотографії виступів Миколи Дмитровича, працював над експозицією і, можна сказати, власноручно брав участь у створенні музею Леонтовича. Адже саме Марківка стала останньою з багатьох адрес в Україні, пов`язаних з діяльністю Миколи Дмитровича Леонтовича. Але нас надто зацікавила київська адреса – церковно-учительська, а за радянські часи просто учительська семінарія на Лук`янівці.
У цьому будинку на колишній Багговутівській № 2 (зараз вулиця Пугачова ) Леонтович перебував хоч і недовго, проте саме тут вирішилася його доля щаслива й трагічна. Тут він зробив остаточну редакцію «Щедрика», а їх до того було три, звідти й «вилетів» легендарний «Щедрик» у світ разом з капелою Олександра Кошиця, в організації гастролей якої Європою Микола Дмитрович брав безпосередню участь.
За межами України «Щедрик» зазвучав вперше і відкрив різним народам нечувано-оригінальне і досконало-прекрасне в обробці невибагливої української мелодії з трьох, по суті, звуків. І сталося несподіване: «Щедрик» назавжди залишився у кожній країні – своїм, рідним, справді, інтернаціональним. Без нього просто немислимо різдвяне свято, принаймні, в Німеччині, Голландії, Франції, Іспанії, Англії, Бельгії … Кому довелося бути на Різдво у цих країнах, неодмінно чув «Щедрика» у якому хочеш виконанні – хоровому та інструментальному у найрізноманітніших варіантах, навіть дзвони на ратуші у Брюселі вибивають «Щедрика».
І вже за океаном, у Нью-Йорку, ми як очевидці почули «Щедрика» на Бродвеї. Він легко «ширяв» поміж хмарочосів, на повну силу звучав у великих магазинах, виставках, тощо, і ніякої іншої мелодії окрім «Щедрика» чути не було. Так само у Канаді та, мабуть, скрізь, де тільки святкують Різдво.
А той, хто створив це чудо, ніякого такого тріумфу й не очікував. Капела не повернулася в Україну, бо помінялась влада, Українська республіка перестала існувати. Стало страшно. Почалися арешти і просто вуличні розправи. Саме на Багговутівській неподалік від будинку № 2, де працював і жив Леонтович, пострілом в потилицю було вбито відомого художника Олександра Мурашка. За що? З якої причини? Відповідь читаємо в публікації Віктора Петрова-Домонтовича «Українські культурні діячі УРСР - жертви більшовицького терору». Людина легендарна – вчений, талановитий письменник, до того ж радянський розвідник він залишив цю невеличку брошуру на столі своєї мюнхенської квартири перед тим, як залишив цю оселю. Загадкова доля. Вперше ця брошура була надрукована в Мюнхені у 1955-56 році. Прочитане потрясає: « … Терор на Україні носив суцільний характер. Од найвидатніших учених, митців і письменників із світовим ім`ям і визнаною європейською славою і до найнепомітніших сільських учителів і кооператорів уся українська інтелігенція була приречена на згубу».
Натисни, щоб прослухати
Здавалося б, випадково пригадалася почута нещодавно репліка однієї літньої жінки, яка дуже сумує за Радянським Союзом і не хоче визнавати Україну незалежною державою. «Во всем виноват Шевченко», - сказала вона, звичайно, російською мовою. Ми сторопіли. Та чомусь цей дикий примітивізм встряв у мозку. Очевидно, невипадково.
Коли Ліна Костенко говорить про історичне безсмертя народу, то підкреслює, що «ще в античному світі знали силу мистецтва й науки … знали, що саме література й мистецтво дарують безсмертя, бо тривають у часі». Відтак, кожний народ через своїх геніїв усвідомлює власну гідність і самобутність серед інших народів. А якщо для когось це вкрай небажано, то й виходить, що «винний» Шевченко, уславивший свій народ, «винний» Мурашко, «винний» Леонтович, який подарував світові «Щедрика» та й не тільки цей твір і тим зазначив , що є такий не схожий ні на який інший український народ. Йому злочинна радянська влада цього не простила. Він був приречений.
Нелюди вбили Людину – красиву, порядну, щиру, дуже скромну. Не дали народитися майбутнім шедеврам Генія. Та не влучили злодії в «Щедрика». Проти нього найпотужніша зброя безсила. А в ньому, як і в багатьох своїх унікальних обробках українських народних пісень Леонтович залишився живий на віки, стверджуючи історичне безсмертя свого народу.
