вул. Івана Франка №25/40

вул. Івана Франка №25/40, будинок Н.Г. Рахліна

Так історично склалося, що більшість музичних адрес Києва знаходяться на карті старої частини міста. Хоча відносно старої, бо ж вулиці, де пролягатиме наша екскурсія, активно забудовувалися у другій половині ХІХ століття. І, звичайно, мали інші назви. Зокрема, Івана Франка

(в минулому Афанасіївська і Нестерівська) і Богдана Хмельницького (в минулому Кадетська, Фундуклеївська, Леніна). На розі цих вулиць за адресою -№ 25/40 і розташований чотириповерховий будинок, який, на нашу думку, має зацікавити читачів. Типова для київських примітних споруд металева дошка засвідчує, що це пам`ятка архітектури, охороняється законом. Але особливу увагу привертає гранітна меморіальна дошка з написом:

НАТАН РАХЛІН

видатний диригент

народний артист СРСР,

України, Татарстану

професор

жив і працював у цьому будинку

1946 – 1979 рр.

Жив і працював... День у день невисокий на зріст, повновидий, не дуже примітний зовні чоловік виходив з цього будинку і сюди повертався. Після концертів - з оберемками квітів в оточенні близьких і друзів. Ті, хто його добре знав, говорили, що у побуті і спілкуванні він був делікатний, незлобивий (ніколи не ображав музикантів), дещо суперечливий, трохи наївний, не завжди організований, навіть розсіяний. Але, водночас, як творчий геній, мав титанічну волю, легко підкорюючи собі оркестри.

БЛАЖКОВ (диригент):- Яким був Рахлін? Він поєднував у собі актора, драматичного режисера і великого диригента. Його жанр був – музичний театр одного актора. Синтетичний жанр, де неможливо було відокремити одне від одного, де він був присутній як диригент-постановник, як режисер-постановник і як великий актор. Йому потрібна була безпосередність спілкування з публікою, спонтанне спілкування! І тоді народжувалося виконання, яке завжди було виконавським шедевром.

Конче переконливо, з глибоким піететом свідчать про це музиканти оркестру, з яким працював Натан Рахлін і який ми сьогодні знаємо як Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України, а тоді він був у статусі Державного симфонічного оркестру Української РСР.

ЯМПОЛЬСЬКА (скрипка):- … За 31 рік роботи з оркестром мені доводилося спілкуватися з унікальними диригентами і солістами. Такі імена, як Г. Абендрот, В. Ферреро, Д. Енеску, К. Цеккі, Л. Стоковський, М. Малько, К. Гуарніері, Г. Чиж, Я. Ференчик та інші – незабутні! Проте й на цьому фоні Н .Г. Рахлін сяяв зіркою першої величини! Саме спілкування з ним ні з чим не можна було порівняти. … Зустріч з Н. Г. Рахліним ніяким іншим словом, аніж «явище», не назвеш.

Унікальне, неповторне явище в культурі і не тільки музичній – це визначення ми зустрічаємо в усіх майже без винятку висловлюваннях, зібраних у книзі «Диригент Н. Рахлін у спогадах артистів оркестру», що вийшла друком у 1998 році до 90-річчя від дня народження великого маестро. Звідти ці висловлювання ми будемо наводити і далі.

Натан Григорович Рахлін народився на Чернігівщині у невеличкому селищі Сновськ 1906 року в родині шевця. Вчився грі на скрипці, вільно грав на баритоні, потім на трубі. Прихід у Сновськ кінної армії Будьоного змінив звичні захоплення юнака. Він став полковим трубачем. Швидко вивчив усі бойові сигнали і на повному скаку, не зупиняючи коня, сигналив про зміну дислокації. Це викликало захоплення товаришів. Командування вирішило послати Натана вчитися у Київській консерваторії. Це були студії гри на скрипці в класі Д. Бертьє. А коли у юнака остаточно визріла мрія про диригування, він почав студіювати і цей фах у Г. Таранова. Продовжив навчання на диригентському факультеті Музично-драматичного інституту імені Лисенка. Його вчителями були В. Бердяєв та О. Орлов. По закінченні інституту у 1930 році Натан Рахлін працює з оркестрами Київського і Харківського радіо, з Донецьким симфонічним оркестром. У 1937 році як головний диригент очолює Державний симфонічний оркестр Української РСР і працює на цій посаді 25 років.

Програми виступів Рахліна складали здебільшого симфонічні твори світової класики. Колонний зал Київської філармонії завжди був замалий для незліченних бажаючих потрапити на ці концерти. Доречно згадати його публіку. А він мав своїх палких шанувальників – постійних і відданих, які не пропускали цих музичних свят і навіть знали один одного в обличчя. Тож не здавалося чимось незвичайним загальне збудження в антрактах, жваве обговорення найяскравіших моментів виконання. Гарячі дискусії біля вікон фойє, які виходять в сад, були дещо своєрідним продовженням того, що звучало в Колонному залі.

ГРЕЧИШНИКОВ (флейта-пікколо):- У нас, оркестрантів, існувало таке поняття, як Концертний диригент. І, в першу чергу, це стосувалося Н. Г. Рахліна. Під час концерту він заворожував зал, від нього йшла потужна духовна енергетика. …Його пластику, мануальну техніку диригування словами передати неможливо – це треба бачити. Сила його творчого впливу на оркестр була надзвичайна. З Рахліним музиканти грали особливо одухотворено, піднесено, з величезним внутрішнім пафосом.

ЮРЧЕНКО (валторна):- А ще музиканти називали його Вечірнім диригентом. Пригадую, як ми готували до концерту «Шехеразаду» Римського-Корсакова. Тиждень тривали репетиції, а ми так і не знали, як будемо грати. У день концерту на генеральній репетиції Натан Григорович сказав: «Дивіться на мої руки». І ввечері було чудо. Оце була «Шехеразада»!

ЛУКАШЕВСЬКИЙ (скрипка) :- Натан Григорович Рахлін був геніальним імпровізатором …

Коли читаємо спогади тих музикантів, які творили з маестро його незабутні імпровізації, то розуміємо, що це виконання вони чули внутрішнім слухом і через багато років по тому. Тож їхнє точно знайдене слово і в нашій уяві починає звучати оркестровими тембрами, як, зокрема, у талановитому етюді, що його написав з неабияким літературним хистом Володимир Беляков – контрабасист, музикознавець, краєзнавець. Він, до речі, був ініціатором та упорядником книги «Диригент Натан Рахлін у спогадах артистів оркестру», до якої ми звертаємося у цій адресі.

БЕЛЯКОВ:- Мені пригадується виконання «Сумного вальсу» Сібеліуса. Невдовзі до того, як цей твір з`явився в програмі Рахліна, його виконував з нашим оркестром відомий італійський диригент Віллі Ферреро, який повністю змінив нашу уяву про цей твір. Красиву симфонічну мініатюру Ферреро трактував як скорботно-трагічний монолог з виразними паузами, сплесками відчаю і просвітленою надією. Це він робив за допомогою ризикованих, але віртуозно використаних рубато (виконання у вільному темпі і ритмі), що далеко відходять від вальсового ритму; кожна доля акомпанементу виконувалась самостійно, окремо і падала, як важка скупа сльоза. Трактування італійського диригента було таким оригінальним і неповторним, що здавалося, вже нічого нового в «Сумному вальсі» знайти неможливо.

Що ж буде робити Рахлін? Знайде своє рішення чи піде за Ферреро?

На репетиції важко було щось визначити; це були типові робочі спроби, страшенно далекі, як завжди у Рахліна, від того, що він буде робити ввечері.

І ось – концерт. Вальс Сібеліуса. Ми очікували віртуозної імпровізації, несподіваних прискорень, ефектних пауз. Але Рахлін вів Вальс у суто академічній манері, майже в рамках написаного. І все ж таки імпровізація була: вона відчувалась у непередбачених відтінках фраз, найтонших нюансових переходах, що сприймалися лише серцем, а не розумом. Вийшла закінчена лірична новела, зіткана з настроїв світлого суму і непідкупної щирості.

Зал вибухнув оплесками. Рахлінське прочитання, як кажуть, за живе взяло. Слухачі вимагали «біса»! Настійливо вимагали! Довелося погодитися …

Вдруге зазвучав Вальс. Той самий, але … зовсім не той … Так, зовсім не той! Було щось принципово відмінне від того, що тільки-но прозвучало. Ноти, оркестр, диригент ті самі, а музика – висловлювала інше, абсолютно інше; інший настрій, інший емоційний посил – щось відкрите, знайоме, хвилюючо-відверте.

Оплески спочатку були несміливі, а потім розійшлися, перетворилися в гучне скандування.

Знову вимагали «біса»! Ще настійливіше, несамовито! Рахлін стояв на подіумі, зворушений шквалом овацій, і, хитро посміхаючись, дивився на оркестр. Здавалося, запитував: «Хіба можна бісирувати «біс»?» Постояв. І вирішив, що можна. Ентузіазм публіки переміг.

Втретє заграли Вальс. Схоже було на те, що перші два рази були для Рахліна своєрідними репетиціями, пристрілюванням; для того, щоб вивірити нотний текст, встановити ритмові і темпові градації. Тепер він звернувся до самої Музики, до її мелодійних красот, ароматного співзвуччя гармоній. Його незрівняні руки сплітали чарівне звукове плетиво, пропонуючи музикантам відчути і тонко озвучити те, що вже виходило за межі нотних знаків.

І цей Вальс був абсолютно не схожий на два попередні. Добре відома унікальна здатність Рахліна підкоряти своїй творчій волі і оркестр, і публіку. Він, як ніхто інший, вмів довести звучання оркестру до найвищих емоційних злетів у музиці Чайковського або вихорем несамовитого напруження сягнути межі неможливого в музиці Шостаковича. А що сталося тут? Тут був найінтимніший ліризм, найтонша акварель ледве помітних душевних порухів. І цей настрій диригент ось тут, на сцені, вливав у виконавців, розчиняв поміж звуками, і щось трепетно невимовне, душевно бажане наповнило тишу затамувавшого подих залу. Кожний мелодійний зворот, знайомий до останньої ноти, заіскрився новою свіжістю. Однак і це не все. Ось він повернувся до контрабасів і співучими рухами пальців і блиском очей із жорстких басових нот зробив … мелодію. Нову виразну мелодію! Про яку, мабуть, не підозрював і сам композитор.

Не знаю, як публіка (вона аплодувала), але ми, оркестранти, були приголомшені. Навіть нам, професіоналам, важко було уявити собі, що, виконуючи один і той самий нотний текст, можливо створити три ніяк не схожі між собою прочитання, кожне з яких захоплювало би по висхідній!

У ті роки в оркестрі існували п`ятихвилинки, на яких обговорювалися виконані програми. Після «Сумного вальсу» Сібеліуса ледь не всі оркестранти поривалися висловитись. Але бажаючі сказати надто багато лише змогли констатувати: «Було три різних вальси!» А ось у чому була різниця, не вдалося сформулювати нікому.

Та й чи можна передати словами ті невловимі розбіжності у виконанні, які повз словесні визначення назавжди залишаються в душевній та емоційній пам`яті …

Рахлін, як ніхто, відчував природне дихання музики, її живий струм і безпомилково попадав у «золотий перетин» звучання, коли вже всі одностайно дихали з ним – оркестр і публіка, отримуючи від цього надзвичайне естетичне і навіть фізичне задоволення …

БЕЗУГЛИЙ (гобой):- … Ми знаємо, що бувають хороші фортепіанні руки, сприятлива будова кисті й пальців для гри на скрипці, природна придатність губів для гри на трубі, валторні, гобої, кларнеті і таке інше. Так само існує особливий мануальний хист диригування, природжене вміння порухом рук вести за собою оркестр і тримати його в ансамблі. Тож у Н.Г.Рахліна були такі владні жести й погляд, які чітко виражали його волю, думку й почуття; і оркестр відповідав на всі ці вимоги.

РАХЛІНА :- Натан Григорович захоплювався мистецтвом, і вся та частина бібліотеки, яка присвячена образотворчому мистецтву,- це його парафія, його шафи. Між іншим, кожна бібліотека індивідуальна, крім загальнодоступних. А сімейна, родинна бібліотека, то вона обов`язково має відбиток індивідуальності. Оце батькові книжки, а це мої. Мої – це київська полиця, Пушкін і поезія. Батькова – це образотворче мистецтво, музика і російська класика, проза. Мама захоплювалася мовами. Ось тут англійська, французька, італійська, німецька література, усі підписні видання.

ЛУКУАШЕВСЬКИЙ (скрипка):- У нього були дивовижні, надзвичайно виразні руки. Ні в кого з диригентів таких рук не було. Іноді здавалося, що звуки ллються із цих пальців. Він міг, не говорячи а ні слова, добиватися всього, чого хотів.

Оце рідкісне мануальне обдаровання Натана Рахліна, вочевидь, і прагнув передати автор меморіальної дошки: на гранітній площині лише обличчя і кисті рук з диригентською паличкою. Строго й оригінально втілив свій задум скульптор Григорій Лисенко – онук Натана Григоровича Рахліна.

Отже, ми знову підійшли до будинку №25/40, що стоїть на розі вулиць Івана Франка і Богдана Хмельницького. Квартира, де жив Натан Григорович, була на четвертому поверсі, вхід з вулиці Івана Франка. Тут мешкала і його дочка Елеонора Натанівна – відомий історик києвознавець, яка була свого часу найпопулярнішим у Києві екскурсоводом. Від батька Елеонора Натанівна успадкувала магнетичний артистизм і лідерство. Була також цікавим оповідачем. І саме в цьому помешканні, велику частину якого займали книги, розповідала нам про свого батька.

Як батько готувався до концерту? Він готувався заздалегідь завжди. За місяць він починав готуватися до того, що буде грати – Скрябіна твори чи «Манфреда» Чайковського. Перед «Манфредом» він завжди гортав Рембранта. Він шукав величні почуття, широкий задум, де мали б місце сила, розмах, міць, динаміка. Оце його надихало – Рембрант, Гойя, скажімо, Мікельанджело, Леонардо да Вінчі.

Чайковський у нього пов`язувався з Врубелем, Реріхом, Богаєвським і, знаєте, з імпрессіоністами французькими.

У нашому домі двері завжди були відчинені кожного дня, тільки не після концерту. Натан Григорович після концерту був завжди такий виснажений. Це страшна напруга! Напруга емоційна і чисто фізична. Під час антракту треба було змінити білизну цілком, сорочку, жилетку, навіть метелика, бо він був наскрізь мокрий. Мама моя носила з собою на кожний концерт валізочку і там було щонайменше дві сорочки, бо одну треба було змінити в антракті, а другу після концерту. По закінченні виступу треба було відпочити не менше, як годину-дві. Хоча одразу протягом півгодини хто хотів, міг зайти привітати, подякувати. А потім двері зачинялися і вже просили до них навіть не підходити.

Я пам`ятаю, що перед концертом він відпочивав обов`язково. В домі панувала тиша, ніхто не приходив, виключався телефон. Він казав, що у такий момент, наодинці, має відчути велетенську силу, відчути, що може перевернути світ. Казав: «махну рукою – красуня вийде, махну другою – лебеді пливуть».

Він, взагалі, був людиною доброю і дуже любив людей. Йому цікаво було з людьми. Він в кожному знаходив таку рису, яка робила цю людину чарівником. Казав: «Немає і не може бути людини, яка не створила жодного чуда за своє життя». В нашому домі і бували такі люди. Батько приятелював з родиною Білецьких. Академіка Олександра Івановича Білецького батько обожнював і це було взаємно. Вони обидва були філософами, обидва були мудрецями. Дуже частим гостем у нас був Максим Тадейович Рильський. А Микола Бажан писав, що згадує багато щасливих моментів спілкування з Натаном Григоровичем.

Якщо приїздив хтось з відомих композиторів, музикантів, теж не минав дому Рахліна. Я пам`ятаю бесіди з Шостаковичем. І Гаук у нас зупинявся. Приятелював Натан Григорович з Тольбою, Лятошинським, братами Майбородами. Дуже любив Натан Григорович Клебанова, друга юності.

Іраклій Андроников бував у нашому домі і дуже цікавився Натаном Григоровичем. Багато розпитував, записував, збирався зробити оповідання, присвячене Натану Григоровичу. Близький друг юності Ігор Белза бував у нас.

Ну, звичайно, рояль і багато інструментів у нас вдома було. І вони завжди звучали …

ПОТОК (валторна): Про великого диригента Натана Григоровича Рахліна багато написано і сказано. Тож мені хочеться поділитися спогадами про інші його обдаровання, відомі небагатьом, а, може, навіть одиницям. Наприклад, про його віртуозну гру на двогрифній гітарі, що її подарував йому Ленінградський музей.

Мені пощастило слухати на цій гітарі різні класичні твори у блискучому виконанні Натана Григоровича. А сталося це так: мені як секретареві партійної організації оркестру райком партії доручив консультувати Натана Григоровича у вивченні історії партії за першоджерелами (був такий період у нашому житті, коли всі члени партії зобов`язані були вивчати цей предмет). З Натаном Григоровичем ми домовились, що будемо займатися раз на тиждень у нього вдома. У перші ж відвідини я переконався, що ці заняття його мало цікавлять … Тоді я став писати конспекти для Натана Григоровича сам, а він віддячував тим, що грав мені на гітарі. Таке «навчання» влаштовувало нас обох, бо для міні-концертів залишалася година, а то й півтори. Зустріч тривала понад трьох місяців. От тоді я й дістав насолоду від незабутнього виконання Натана Григоровича на гітарі.

Якось Рахліна запитали, який з концертів він вважає найщасливішим, найпам`ятнішим для себе? Рахлін подумав кілька секунд, потім заговорив …

РАХЛІН:- Концертів було багато і чимало радісних, але була мить у моєму житті, мить щастя, яке словами не перекажеш. Доля подарувала мені зустріч з генієм. Дмитро Дмитрович Шостакович прийшов до мого дому і приніс партитуру своєї Одинадцятої симфонії. Соромлячись і хвилюючись, він попросив мене про диригувати нею вперше. Кілька хвилин я від щастя не міг вимовити ні слова. Мої руки мимоволі потягнулися до партитури. Я почав жадібно гортати сторінки Великої музики. Ми мовчки очима програли всю симфонію, я вже чув музику, відчував велич твору. Це і був мій найпам`ятніший концерт. Він звучав без оркестру, лише в моїй уяві.

БЕЛЯКОВ:-Знімок зроблений 19 грудня 1957 року в день київської прем`єри 11-ї симфонії Д. Шостаковича «1905-й рік», за чотири місяці після того, як вона була створена.

11-та симфонія вперше прозвучала 30 жовтня 1957 року в Москві у виконанні Державного симфонічного оркестру СРСР під керуванням Натана Рахліна. Невдовзі відбулась Ленінградська прем`єра, диригував Є. Мравинський, а у грудні київська, приурочена до авторського концерту Д. Шостаковича

На той час Шостакович вже був визнаним класиком, найавторитетнішим серед композиторів. Запам`яталася його поява у філармонії під час однієї з оркестрових репетицій. До залу стрімко увійшов щупленький, в окулярах, нічим не примітний, з першого погляду, інтелігент. Швидко пройшов поміж рядами, підійшов до сцени, мовчки потиснув руку диригенту, сором`язливо і трохи незграбно вклонився оркестру, відійшов у глибину залу, сів. Ця надто скромна поведінка «живого класика» здивувала музикантів.

Концерт розпочався «Святковою увертюрою», а потім сам автор грав свій Другий фортепіанний концерт, грав натхненно, щедро даруючи слухачам вічну молодість своєї музики.

… Перша частина симфонії одразу огортала присутніх гнилою холоднечою безлюдної площі перед царським палацем. Крижане, вихолощене звучання оркестру викликало зловісне передчуття непоправної біди. Здавалося , тягучими звуками засурдинених труб переповнений зал сковує поморозь. Виникала зорова картина у похмурих, «тюремних» тонах, озвучена бездушним клацанням кроків караульних вночі…

Той, хто пише ці рядки, грав у ті хвилини в групі контрабасів оркестру. Група розташовувалась у заднього краю сцени, звідки добре було видно її залаштункову частину. І ось, коли флейти у сиплому низькому регістрі безсловесно заспівали: «Как дело измены, как совести рана …», якийсь ледь вловимий порух змусив мене глянути за лаштунки. У напівтемряві, невидимий з оркестру і залу, стояв Шостакович і напружено слухав свою музику.

Зазвучала друга частина симфонії – «9-те січня». Тривожні, повзучі теми спресовувалися і закручувалися у тугі вузли поліфонії. Вибухали окликами міді. Наближався апофеоз диригентської майстерності Рахліна. Музика заповнила його, загострила увагу, інтуіцію, чаклунство диригентської техніки. Предивні руки Рахліна вибудовували і доводили до звукової довершеності занотовану у партитурі думку великого композитора.

А самий автор? Автор був … на сцені! Боком, піднявши фалди фрака, примостився на якомусь стільці за величезним барабаном, у центрі оглушливого гуркоту оркестру.

Два титани потрясали того вечора Київську філармонію. Один – шаленів за диригентським пультом. Другий – сидів на сцені, затаєний за великим барабаном, не маючи жодної можливості, жодної, будь-що змінити або виправити!..

Після концерту артистів запросили до диригентської кімнати. У просторій залі дрібними кроками бігав втомлений, але збуджено-радісний Рахлін. Не поспішаючи, з почуттям полегшеної розкутості після напруженої гри, сходились оркестранти. Серед однакових фраків, блискучих очей і схвильованих облич вирізнялась аскетична постать Шостаковича. Він стояв, немов натягнута струна, блідий, змучений, зціпивши пальці, дивився вниз. Не змінюючи пози, заговорив. Тихо, ніяковіючи …

За кілька хвилин клацнув фотозатвор і була зафіксована фотографія, яку я і спробував прокоментувати. На звороті Дмитро Дмитрович власноручно написав: «На добрую память от горячо благодарного Д. Шостаковича. 19.ХІІ.1957. Киев».

А ще одне зображення свідчить про неймовірний резонанс і популярність цієї події і, мабуть, не лише в мистецьких колах Києва. Отже, добросерду посмішку і почуття подяки, але з відтінком гумору, передає дружній шарж художника А.Мазаєва з підписом: «Натан Рахлін диригує Одинадцятою симфонією Д. Шостаковича»

Кияни-старожили запевняють, що Київ у роки найвищої популярності Натана Рахліна був другим Парижем. Ферреро, Абендрот, Джоржеску, Себастьян, Цеккі – це далеко не всі світові зірки, які диригували тоді в Києві. Гастролювали найвизначніші музиканти, такі, як Стерн, Менухін, Кассадо, Анні Фішер, Ростропович, Ойстрах, Ріхтер … Державний симфонічний оркестр був гордістю Києва. Рахлін – визнаним кумиром.

Але й на сонці є плями, як кажуть. Уразливим місцем маестро була наче б то деяка неорганізованість репетиційної роботи. Це досить суперечлива думка, якої ми торкаємось дуже обережно. Однак це дало підставу для закидів диригентові з боку чиновників міністерства культури, які того часу взялися активно проводити сумнозвісну політику «національних кадрів». Це призвело до тяжкої моральної травми і спричинило нічим не виправдану драму в житті великого артиста. В 1962 році Натан Рахлін змушений був залишити посаду диригента Державного симфонічного оркестру Української РСР, оркестру, який, по суті, викохав за 25 щасливих років співтворчості. Впродовж декількох років як гастролер працював з Державним симфонічним оркестром СРСР, оркестром Ленінградської філармонії, БСО Всесоюзного радіо і телебачення, БСО Ленінградського радіокомітету та іншими колективами. Ось кілька рядків з його листів другу:

12.09.64 р.

«Зараз творчо збагатів, адже цікавих пропозицій мені не позичати, і я вільний у своїх програмах і взаємостосунках з концертними організаціями і менш зобов`язаний спілкуватися з негідниками, кретинами і мілкими клерками з міністерства, які турбуються про місцеві кадри з азартом лютої німецької вівчарки».

09.03.1966 р.

« …. Але зараз, коли я відчуваю розквіт своїх сил, раптом опинитися у колі тих, хто вороже нащетинився на тебе, і не бачити просвіту - жахливо».

Можемо собі уявити, що містили офіційні формуляри чиновників від мистецтва. Та важливіше знати думку тих музикантів, з якими роками працював Натан Григорович Рахлін.

БОРОВИК (віолончель):- Багатьом це явище незрозуміло. Ще за життя Рахліна поширювалися легенди про його невміння вибудовувати репетиційний процес. Все місто знало, що два-три дні репетирували одну сторінку, а потім грали решту без репетицій. Я багато про це думав, аналізував.

Але треба було знати той його оркестр і його самого. Він годинами міг ліпити образ звуку, психологічного стану, думки, філософії. Для нього це було життям. Наведу декілька епізодів.

Вступ першої частини симфонії №6 Чайковського – соло фагота він "шукав" все своє життя. Для нього весь світ симфонії був чутний у квінті контрабасів і соло фагота. Соло фаготиста (соліст А. Литвинов) мучило його все життя. Але ж як він його створював! Він на концерті не показував вступ фаготу, якщо контрабаси не знайшли барву, смисл звучання цих інструментів, свого роду рамку для висловлювання фагота. І як він «створював» цього Литвинова!

У тій самій 6-й симфонії Чайковського він міг годину тримати весь оркестр і репетирувати лише один удар гонгу, у фіналі, перед хоралом тромбонів. Бачили б ви його обличчя на концерті, коли ударник знаходив той самий звук, що був потрібний для даного настрою!

А незабутній фінал 9-ї симфонії Бетховена! Такого чуда ніхто, мабуть, не створював. Його речитативам у фіналі (віолончелі і контрабаси) позаздрили б навіть грецькі оратори; яка кількість мовних штрихів!

А його хорали в групах духових. Як він чув у них рухи голосів – це чудо!

Весь оркестр з трепетом завмирав від його імпровізацій. І вже якщо доводилося ліпити щось акварельне, то й тут не було йому рівних.

«Фантастична симфонія» Берліоза – сцена в полях. Скільки барв, аромату, кольорів, найтоншого смаку! Скільки тепла, серця й розуму! Для мене на все життя залишилась незабутньою ця частина симфонії в його останньому , прощальному концерті з його рідним оркестром у Львові. Процентів 80 слухачів у залі плакали.

Бодай, з цього моменту почався зворотний відлік подій і фактів, пов`язаних з діяльністю рахлінського оркестру і відбитих у спогадах, старих програмках, афішах, фотографіях … Що цікаво, у Києві за давньою традицією відбувалися концерти симфонічної музики на відкритій естраді в парку над Дніпром – відомі київські літні сезони. Державний симфонічний оркестр виступав у Першотравневому саду, зараз Міському, чотири рази на тиждень і збирав величезну кількість слухачів. Люди приходили за 3-4 години до початку зайняти місця. Серед них була і юна тоді, а нині професор Національної музичної академії імені Чайковського, відома українська піаністка Рада Остапівна Лисенко – онучка Миколи Віталійовича Лисенка.

ЛИСЕНКО:- Я закінчувала музичну десятирічку київську і десь у 37-38 році довідалася, що в саду, там, де Верховна Рада, проводиться цикл концертів симфонічної музики. Дуже гарно була побудована раковина, були спеціальні лавки, огороджені високими деревами. Затишний куточок саду. І там відбувалися концерти. Вони мали не лише естетичне , а й пізнавальне значення. Цьому в ті роки надавали велику увагу.

Там я вперше почула і побачила ще досить молодого диригента Натана Рахліна, який вже був лауреатом Всесоюзного конкурсу. Ми відразу звернули на нього увагу як інтерпретатора творів Чайковського. Це надзвичайно захоплювало. До сьогодні пам`ятаю «Франческу да Ріміні», поему «Буря». Яскравість драматичного розвитку, багатюща палітра виразових можливостей оркестру діяли вражаюче на почуття. Виконання сприймалося так, ніби музику творить саме він і впевнено володарює над оркестром і над слухачами. Такий це був могутній талант.

Війна перервала чудові літні вечори. Мені вже потім, після війни довелося грати, я навіть і не мріяла про це, грати в цьому саду з Натаном Григоровичем Рахліним, першим диригентом у моєму житті.

А це вже були 40-ві – 50-ті роки минулого століття. Кількість слухачів настільки зросла, що довелося зняти частину огорожі, про яку згадує Рада Остапівна Лисенко. І ті, кому не вистачало місць на лавах, розташовувалися по периметру так званого концертного залу просто неба, слухали стоячи. Скільки цікавих спогадів можна було б почути від тих любителів музики, для яких ці концерти були щасливою і важливою часточкою їхнього життя. Розповідає колишня студентка Київського політехнічного інституту, пізніше науковець Наталія Йосипівна Сігова.

СІГОВА:- Наші зустрічі з Борею (чоловік Н. Сігової – ред.) у дніпровському парку особливо запам`яталися. Вечорами там давав концерт наш симфонічний оркестр під керуванням чудового диригента Натана Рахліна. Ми дуже любили ці концерти і часто відвідували їх. Обстановка була напрочуд романтична. Внизу темнів Дніпро, поблискуючи вогниками пароплавів, над головою - небо, засіяне зорями, і звучала дивовижна музика. Все це переповнювало наші юні закохані серця невимовним захопленням. В один з таких вечорів оркестр виконував «Франческу да Ріміні» та «Італійське каприччіо» Чайковського, а ми з насолодою слухали. Раптом знялася гроза, а потім страшенна злива. Оркестр продовжував грати, але слухачі розбіглися. І тільки ми з Борею залишилися сидіти під дощем, який нещадно поливав нас. Коли «Каприччіо» відзвучало, Натан Рахлін повернувся до публіки для поклону, за традицією. Побачивши нас самотніх і вщент мокрих, зааплодував нам. Оркестранти його підтримали. І під дружні їхні оплески ми, не маючи жодної сухої нитки на собі, щасливі побігли додому.

1966 року Натан Григорович Рахлін переїхав до Казані на запрошення очолити новостворений Державний симфонічний оркестр Татарської РСР. Там і помер 28 червня 1979 року. Наш земляк, який створив кращий в колишньому Радянському Союзі романтичний оркестр і очолював його як головний диригент упродовж 25 років, професор Київської консерваторії більше десяти останніх років свого життя був не в Україні і не з власного бажання.

БЛАЖКОВ:- Це була велика трагедія для Рахліна. Це було неповторне хамство по відношенню до нього. Рахлін завжди залишався Рахліним, як дитина. На долоні були усі його задуми, все, про що він думає, чим дихає, було видно.

Коли його керівництво підтримувало, - його дуже полюбляв Хрущов і відчував його талант, то недоліків Рахліна не помічали, навіть не сміли помічати, а от потім, коли підтримка зникла, тут з`явилися інші традиції – національні кадри, от тоді почали помічати недоліки. А коли хочуть помітити, починають накопичувати їх. І ще підкидають зверху в оркестр, щоб розгорівся вогонь.

Для Києва Рахлін – це гордість міста, усього музичного життя. Не хочеться поряд з такою особистістю згадувати увесь той бруд висмикування фактів, який прислужився для того, щоб тільки зібрати на Рахліна досьє. Він навіть не відчував цього …. І він поїхав до Казані і створив там новий оркестр. З усього колишнього Радянського Союзу на ім`я Рахліна поїхала талановита молодь. І який він створив оркестр!

Але у нього була велика туга за рідним домом, за Києвом. І не зважаючи на те, що для нього були створені найкращі умови – там його на руках носили, але туга була дуже велика.

… Коли він помер, то перший заступник міністра культури Татарстану приїхав з труною Натана Григоровича до Києва і, побачивши, які були холодні похорони, сказав: «Якби ми знали, що цього видатного митця на його батьківщині так ховатимуть, ми б його поховали з величезними почестями в нашому національному пантеоні в Казані».

БУЛУДЬЯН (скрипка):- В останні роки його життя (я працював тоді завідувачем оркестру оперного театру) я часто зустрічався з Натаном Григоровичем у кабінеті Степана Васильовича Турчака. Згадували Державний оркестр, концерти … Як він писав мені: « … на схилі віку хотілося б повернутися додому» і «в міру своїх сил бути корисним». Він просив про це Степана Турчака, але, на жаль, як мені сказав Степан Васильович, йому не вдалося переконати у цьому чиновників.

КОЖАРСЬКА (скрипка):- Маючи всі регалії, він був страждальцем: одне те, що на Заході його ім`я не було відомо і немає його записів – вже є величезною втратою!

Мені довелося, вже у Німеччині, грати багато творів з репертуару Рахліна. Спочатку я плакала від пустоти виконання, незважаючи на ідеальний строй і ритм. Мій партнер за пультом говорив мені: «Пожалійте скрипку», - сльози капали на неї … Хіба можна забути 6-ту у виконанні Рахліна або «Манфреда» і всі твори Чайковського, які він ставив? Або твори Ф. Ліста – «Тассо», «Прелюди». А «Реквіем» Верді навіть у Тосканіні був менш цікавий! (Хай вибачать мені критики). Не можу забути Ш-тю частину 9-ї симфонії Бетховена. Жодної порожньої ноти, було оповідання. І такого речитативу я ні в кого не чула. Хіба що сам Бетховен міг так трактувати.

БЕЛЯКОВ (контрабас):- Назавжди залишився в пам`яті середній розділ симфонічної фантазії Чайковського «Франческа да Ріміні», що має підзаголовок «Розповідь Франчески».

Коли нестерпно-пекельний вихор, спускаючись в оркестрові низи, стихав, обличчя й погляд Рахліна пом`якшувалися, теплішали, постать диригента набувала стрункості.

Ледь помітним порухом якогось мускула Рахлін давав солістові дозвіл вступати. І чудовий кларнетист Марко Войнаренко трепетно і насторожено, неповторним, притаманним лише цій музиці звуком починав сумну розповідь.

Я не пам`ятаю, як Рахлін диригував, але добре пам`ятаю, як він ревниво і зосереджено «оберігав» знайдене звучання. І ось ця звукотемброва аура, створена талантом та інтуіцією диригента, у нашій уяві асоціювалася з голосом … самої Франчески!

Після Рахліна доводилося неодноразово чути цей твір. В різних оркестрах, з різними диригентами. Красивою і ліричною була «Розповідь Франчески». Але не було, не було в ній «голосу» Франчески! Того голосу, викликати який (слідом за Данте) вдавалося тільки Рахліну.

БОРОВИК (віолончель):- Його оркестр був гоноровитий, самолюбивий. Я не можу пригадати будь-кого з музикантів байдужого. Зараз я розумію, чим тоді був цей визначний оркестр : це був колектив одержимих романтиків, це було його - Натана Григоровича дітище. Наведу красномовний факт. У 1953 році Київському оперному театру надали великі ставки, втричі більші, ніж в Державному оркестрі. І хоч один музикант від Рахліна пішов? Жодного! Всі віддавали перевагу музиці перед грошима.

Та хіба можна словами передати значення того мистецького внеску, що його зробив Рахлін для свого народу і для Києва.

Зупинемось біля меморіальної дошки на будинку за адресою: Івана Франка, №25/40. На ній висічено: « НАТАН РАХЛІН …» і нижче, як прийнято, скупі дані, основні дати… А так хотілося б продовжити – «УНІКАЛЬНЕ, НЕПОВТОРНЕ ЯВИЩЕ В МИСТЕЦТВІ !»

M узичні Aдреси Kиєва