Вiра Горбатюк - Алла Вишнева
Mузичні Aдреси Kиєва
Музичний Провулок
Вулиці Києва є свідками найрізноманітніших подій, які і не збагнеш відразу. Але якщо погортати пожовклі, як то кажуть, сторінки минувшини і заглибитися у призабуте, то поступово почнуть воскресати імена людей і ті їхні вчинки, з яких виростала зрима й унікальна історія міста і, мабуть, всієї України.
Адреса, до якої ми прямуємо, не значиться в жодному сучасному довіднику, але обійти її ми не можемо. Адже саме ця адреса є однією з найвизначніших в літопису музичної культури столиці України. Зниклий провулок, а це і був Музичний провулок в місті Києві, пролягав від Прорізної вулиці, праворуч, якщо підніматися з Хрещатика, по широкому проїзду, вимощеному бруківкою, крізь арку будинку №8 до сліпого завулка.
Здавалося б, вже ніколи не побачимо, який то він був - зниклий Музичний провулок, пошуки були марними. Та на щастя, люди, небайдужі до історії Києва, допомогли нам і віднайшли таки рідкісну, мабуть, єдину світлину цього провулку. То ж саме тут і почнемо нашу розповідь-екскурсію.
Згаданий проїзд впізнати не важко, оскільки він розташований між сквером з бронзовою скульптурою Паніковського і сквером, де встановлено пам`ятник Лесю Курбасу. Провулок був короткий – 120 метрів і в перспективі його замикала будівля, до якої ми повернемося трохи нижче.
24 вересня 1941 року вибухами підпільників Хрещатик і найближчі до нього вулиці, зокрема і Музичний провулок, були знищені. Коли з руїн і згарищ місто відроджувалося, то й планування зазнало нової конфігурації. Але, не зважаючи на те, що зараз все виглядає по-новому, ми хочемо відродити у пам`яті дорогі для нас подробиці біографії музичного Києва.
До Другої світової війни в Музичному провулку були зосереджені найвизначніші в місті установи Музики! Ще в 1874 році на кошти киян неподалік Хрещатика побудували музичне училище. Архітектор Олександр Шіле спроектував красиву двоповерхову будівлю з мансардою і ошатним фронтоном над головним входом. Саме ця будівля, про яку було згадано вище, і замикала собою Музичний провулок. Цей музичний заклад набув визнання й за межами Києва. Варто лише назвати імена тих, хто у ньому бував і хто його творчо підтримував. А це П. І. Чайковський, С. В. Рахманінов, О. К. Глазунов, М. В. Лисенко.
У 1910 році перед фасадом училища встановили бронзове погруддя М. Глінки на лабрадоровому п`єдесталі. Непошкоджений вибухом пам'ятник чудом зберігся і після війни був перенесений до Міського саду (тоді Першотравневий парк). Стоїть там і зараз поблизу критої естради.
У 1913 році в Києві було відкрито консерваторію. Її класи розмістилися в будівлі училища, а само училище стало відділенням консерваторії.
Директор училища – відомий піаніст, диригент і чудовий педагог В. В. Пухальський був призначений також ректором консерваторії. Але працював на цій посаді недовго і передав її вже відомому тоді композитору Р. М. Глієру. Опікувався справами новоствореної консерваторії і Ю. Л. Давидов – племінник П. І. Чайковського, який доклав чимало зусиль до того, щоб Київ отримав імператорський дозвіл на заснування в ньому вищого музичного закладу.
До роботи в консерваторії було залучено видатних музикантів: композитора і теоретика Б. Л. Яворського, піаністів - Г. М. Беклемішева, К. М. Михайлова, Ф. М. Блуменфельда, пізніше Г. Г. Нейгауза, диригентів – М. А. Малька, А. М. Пазовського, В. О. Дранишникова, вокалістів – М. Е. Донець-Тессейєр, О. О. Муравйову.
Відомо ім`я одного з перших студентів консерваторії – Володимира Горовиця. Відомо воно й усьому світові, адже увінчане титулом «Короля королів піаністів XX століття».
Володимир Горовиць дев`ятирічним хлопчиком у 1913 році вступив спочатку до училища у молодший клас В. Пухальського. А вже у 1914-му його ім`я значиться у списках студентів консерваторії також серед учнів професора Пухальського. Тоді ще не дотримувалися вікового цензу щодо вступу до вищого навчального закладу, зокрема, творчого і не було чіткого поділу на початкову, середню та вищу освіту. Загальноосвітні предмети вивчалися паралельно, скажімо, у гімназії, як у випадку з Володимиром Горовицем.
В консерваторії чудо-талант Володимира розвивався швидко й багатогранно. Йому пощастило на викладачів. Володимир Пухальський міцно заклав основи піаністичної техніки, Сергій Тарновський – дуже тонкий музикант, володар призу Антона Рубінштейна, відчув у юнакові романтика і якомога пестив цей дорогоцінний хист. Шляхи господні, як то кажуть … Мине час і 1930 року в Нью-Йорку легендарний Горовиць напише коротенького рекомендаційного листа на підтримку свого колишнього професора: «Я вчився у Сергія Тарновського з 12 до 16 років. І я завжди буду вдячний йому за все, чому навчився технічно й музикально».
Так склалося, що менше, ніж за рік до випуску Володимир Горовиць був зарахований до класу Фелікса Блуменфельда – піаніста, композитора, диригента, який закінчив Петербурзьку консерваторію із золотою медаллю і ось такою характеристикою: «Видатний в усіх відношеннях; мало того, приємна, цікава і симпатична особистість». І який, до речі, мав родинні й дружні зв`язки із славнозвісними сімействами Нейгаузів і Шимановських з їхнім священним культом Музики. Тож, передусім, саме Ф. Блуменфельда Горовиць називав своїм вчителем. Адже на порозі самостійної концертної діяльності зустрів наставника, який відкрив молодому піаністу його необмежені творчі можливості. Своїм біографам Горовиць казав: «Мій професор був правою рукою Рубінштейна. Блуменфельд, хоч і не міг багато показати ( на той час у нього була паралізована права рука. Ред.), був саме тим педагогом, у я кому я відчував гостру необхідність: він був творцем».
Володимир Горовиць закінчив Київську консерваторію у 1920 році. Тож сім років поспіль чи не щодня міряв ногами короткий Музичний провулок, знав кожний камінчик, тим паче, що деякий час Горовиці мешкали в домі №1/4 на розі Прорізної та Музичного провулку. Залишився спогад киянки Любові Ратманської, яка мешкала на Прорізній неподалік від цього провулку: «Якось моя сусідка сказала, що по нашій вулиці на заняття до консерваторії ходить Володимир Горовиць. Ми, дівчата з мого двору, котрі, як і я, вчилися в музичній школі Культур-Лігі, вирішили дочекатися його. Горовиць був дивовижно вдягнутий – в шорти! Тоді ніхто не носив шорти! (Неточність. Л. Ратманська шортами назвала гольфи. –Ред.) Світлий піджак, якісь неймовірні туфлі і шкарпетки! Та найбільше нас вразило те, що Володимир ходив на заняття без папки з нотами. Він, взагалі, нічого не носив у руках – а ні портфеля, а ні сумки. … Через деякий час ми несміливим гуртом на відстані проводжали його до консерваторії. Одного разу з дверей вийшов якийсь чоловік і сказав нам: «Хочете послухати? Заходьте.» Очевидно, що Горовиць готувався тоді до публічного виступу і йому потрібно було звикати до аудиторії. Ми слухали, затамувавши подих. Я, на жаль, не пам`ятаю, що саме грав Горовиць ( мені було 10 років). Це були три або чотири твори. Він грав близько години. Відчуття захоплення залишилось у мене на все життя».
На випускному екзамені Володимира Горовиця був присутній Сергій Лифар. Вони товаришували. Сергій також обожнював музику, добре грав на фортепіано і навіть мріяв про консерваторію. Але сталося не так, як гадалося, хоча й на цього геніального юнака чекала світова слава. Пізніше Сергій Лифар записав: «Друзі мої закінчували консерваторію і серед них найблискучіший – Володимир Горовиць. Я був присутній на випускному концерті. Добре запам`ятався мені виступ Горовиця і перепляк-хвилювання за нього: він виконував з Ф. Блуменфельдом на двох роялях Концерт Бетховена і вчасно не почав свою партію; Блуменфельд встав, підійшов до Горовиця, показав йому ноти і знову почав Концерт. Цього разу Горовиць вступив вчасно і так зіграв весь Концерт, як я ніколи і потім не чув його».
То був яскравий завершальний акорд навчання Володимира Горовиця в Київській консерваторії. І більше він ніде і ні в кого не вчився. А та таємничо магічна сила художнього переконання, що так захопила підлітка Л. Ратманську і юного С. Лифаря, буде так само вражаюче діяти і на слухачів навчених досвідом, мало того, визначних піаністів. Ось враження лауреата Міжнародного конкурсу імені Чайковського Вана Кліберна: «Інтуітивне проникнення в суть видатних творів відкрило дуже суб`єктивний підхід в усьому, що б Горовиць не робив. Його самодостатня індивідуальність була тотожня величезному таланту, і через неї відбувалося спілкування піаніста з публікою».
Повертаючись думкою до Києва перших десятиріч минулого століття, дивуєшся щедрості талантів і геніїв, які він зібрав під своїм небом. Мабуть, так щасливо вишукувалися зірки, що саме в Києві на рубежі ХІХ – ХХ століть народилися Олександр Вертинський, Ілля Еренбург, Михайло Булгаков, Микола Бердяєв, Ігор Сикорський, Володимир Горовиць, Сергій Лифар, науково-дослідницьку діяльність почав видатний вчений Отто Юлійович Щмідт, відбувся як журналіст і письменник Костянтин Паустовський, у свій «синій київський зошит» вписувала вірші Анна Ахматова …
Натисни, щоб прослухати
К. Паустовський дає цьому феномену дещо романтичне пояснення: «…Ми забуваємо про вчителів, які прищеплювали нам любов до культури, про чудові київські театри, про поголовне наше захоплення філософією та поезією, про те, що у часи нашої юності ще були живі Чехов, Лев Толстой, Сєров, Левітан, Скрябін, Коміссаржевська …
… Ми забуваємо про знамениту бібліотеку Ідзиковського на Хрещатику, про симфонічні концерти, про київські сади, про сяючу і духмяну хрустким листям київську осінь, про те, що урочиста і благородна латина супроводжувала нас протягом усіх гімназичних років. Забуваємо про Дніпро, м`які туманні зими, багату і привітну Україну, оточуючу місто гречаними ланами, солом`яними дахами і пасіками.
Важко вхопити вплив цих речей, різноманітних, під час далеких одна від одної, на нашу юнацьку свідомість. Але воно було. Воно давало особливо поетичне спрямування нашим думкам і почуттям».
Посилання авторів: - (Щодо київського періоду біографії В. Горовиця і його творчого становлення, а також культурної атмосфери Києва тих років, було використано матеріал книги "Київська симфонія Володимира Горовиця", автори Юрій Зільберман і Юлія Смілянська, Київ, 2002 р.)
До ліричного спогаду російського письменника додамо, що саме тоді в Києві був заснований перший стаціонарний Український музично-драматичний театр, який очолили і який уславили своєю грою Марія Заньковецька і Микола Садовський і на сцені якого дебютувала незрівняна Марія Литвиненко-Вольгемут, відкритий Музично-драматичний інститут імені М. Лисенка, першим директором якого був
Ф. Блуменфельд, в Київській опері чекали на спектаклі за участю Михайла Донця, якого називали «українським Шаляпіним», створював свої хорові шедеври Микола Леонтович, який, до речі, консультувався у професора Київської консерваторії Б. Яворського …
Київську консерваторію, якою вона була у перші роки свого існування, пам`ятала Елеонора Павлівна Верьовка-Скрипчинська – піаністка, хоровий диригент, дружина і творча соратниця Г. Г. Верьовки.
СКРИПЧИНСЬКА: - Уперше я потрапила в консерваторію 1919 року. Туди запросив мене мій учитель Яворський. Ви знаєте, який це відомий музикант – теоретик, музикознавець, педагог і композитор. Наші композитори українські – це ж учні Яворського, починаючи з Леонтовича, потім – Вериківський, Верьовка, Надененко. Яворський був творцем нової теорії «Лад і ритм». І він колись мені сказав: « Леоноро Павлівно, приходьте в консерваторію». Я з великим страхом пішла туди. Там Яворський вів семінари – музично-теоретичний і семінари, присвячені Баху. Я вперше входила у цей світ, багатьох я не знала, але там були, звичайно, і студенти, і педагоги консерваторії. Я пам`ятаю з постійних відвідувачів Генріха Густавовича Нейгауза. Ну, семінари були, звичайно, це мало сказати, цікаві, це було щось таке надзвичайне. Туди приходили всі, кого цікавили нові думки, нові напрями у музичній культурі, музичній науці.
Потім я вже пригадую 23-й рік. Запросив мене Костянтин Миколайович Михайлов. І там, в консерваторії, я почала вести хоровий клас та сольфеджіо і теорію у старшій групі молодшого відділення консерваторії. Тоді не було поділу на десятирічку, училище, це все була консерваторія. У той час вів клас диригування Микола Андрійович Малько. Ну, це були теж надзвичайно цікаві заняття. Всі студенти його класу весь час були присутні на цих заняттях. І потім, коли хтось диригував, так він починав з того, що цікавився враженням всіх присутніх. Зокрема, пригадую, як Гліб Павлович Таранов, який був учнем Малько, диригував епізодом «Смерть Ізольди» з опери Вагнера «Тристан та Ізольда».
Не забуваються школа, де вчився, спеціальний навчальний заклад, де отримав професію. Подяка вчителям, які зробили з тебе не лише фахівця, а й великою мірою людину, постійно живитиме пам`ять. І не дивуймося, що спогади композитора Платона Майбороди про ту першу в Києві консерваторію, для нього довоєнну, овіяні таким щирим душевним теплом.
П. МАЙБОРОДА: - Я шукав той Музичний провулок, коли вперше приїхав до Києва на вступні екзамени до консерваторії. То було в 1936 році. Зеленим юнаком, сповненим рожевих надій, я переступив поріг консерваторії, будучи впевненим, що я поступлю на перший її курс. Адже я закінчив середню школу-десятирічку круглим відмінником і вважав, що я маю певні підстави вступати до консерваторії без екзаменів. Пригадую розчарування перше моє, коли мені сказали, що екзамени треба тримати, бо ж я не мав середньої музичної освіти. На екзаменах я, як кажуть, провалився.
Як сьогодні пригадую мою першу зустріч з Левком Миколайовичем Ревуцьким – моїм вчителем, моїм, я б сказав, музичним батьком. Я ввійшов до класу, де сиділа прийомна комісія, в моєму портфелі були рецензії на мої «твори», які я писав у школі в місті Запоріжжі, Там писалося про те, що я молодий композитор «Запоріжсталі», що в моєму доробку є романс «У свежей могилы» і дует «Сон на Волге». Я показав ці свої твори Левку Миколайовичу Ревуцькому. Як зараз бачу його обличчя усміхнене. Він подивився на мене і сказав: «Ви ще молодий, у Вас все попереду. Навіщо Вам стояти у "свежей могилы"? Он, дивіться, яке на дворі сонце, чуєте, як співають дівчата? Ось, - каже,- візьміть та й запишіть оту мелодію та підставте під неї акорди, гармонізуйте її. От, з цього і починайте».
Мені запам`яталися слова мого майбутнього вчителя, а мені пощастило попасти в клас саме до нього, і оця його, я б сказав, естетична путівка стала основою в моїй скромній творчій роботі.
Я не можу не згадати з глибокою подякою Григорія Горійовича Верьовку. До цього часу свіжі в моїй пам`яті яскраві лекції співу, коли Григорій Гурійович по класу хорового диригування проходив з нами хори з класики нашої вітчизняної й зарубіжної. Я пригадую, як диригували нами – студентами молодших курсів випускники диригентсько-хорового факультету, тепер відомі майстри музики, такі, як Павло Муравський, Андрій Бобир, Василь Уманець. Спів у хоровому класі Верьовки багато допоміг мені як композитору.
Я згадую колег Левка Миколайовича Ревуцького по музичному вихованню – незабутнього Віктора Степановича Косенка, Бориса Миколайовича Лятошинського, Пилипа Омеляновича Козицького. Це були прекрасні музиканти, прекрасні люди, які так дбайливо вирощували в нас паростки хорошого, які так хотіли зробити з нас музикантів, людей корисних для суспільства.
У моїй пам`яті постають також педагоги-інструменталісти, професори і Бертье, і Магазінер. Учні їхні, скрипалі, несуть почесну вахту тепер у нашому музичному житті. Я не можу не згадати добрим словом професорів Яблонського, який дав нам багато прекрасних музикантів – трубачів, Козлова – великого майстра віолончельної гри.
Ми, студенти, не тільки композитори, а й вокалісти, інструменталісти з якою жадобою ми відвідували концерти, коли до нас в Київ приїжджали рідкісні тоді ще лауреати Міжнародних конкурсів, кожний концерт для нас був святом. Я пригадую, як ми раділи, коли нам випадало десь на гальорці в опері слухати наших прославлених співаків, таких, як Донець, як Андрій Іванов, як Михайло Гришко, Литвиненко-Вольгемут і багато інших. Ми ходили на репетиції симфонічного оркестру, яким диригував Натан Григорович Рахлін у передвоєнні ще роки.
Завжди, коли я буваю в тому місті, де був Музичний провулок, спливають в пам`яті і мої колеги – студенти класу Ревуцького. Я назвав би тут і мого брата Георгія Ілларіоновича Майбороду, і Миколу Васильовича Дремлюгу, і Всеволода Петровича Рождественського, і Анатолія Панасовича Коломийця, і Германа Леонтійовича Жуковського, і Гомоляку Вадима Борисовича, багатьох. То була дружня сім`я. В моїй уяві неодмінно постає і незабутній образ людини, музиканта, педагога - Левка Миколайовича Ревуцького, який так багато зробив для української музики.
Довоєнний період існування Київської консерваторії займає порівняно невеликий відрізок часу з 1913 по 41-й рік. Проте період цей справді фундаторський, бо всі сьогоднішні завоювання педагогічної музичної думки, вони корінням своїм сягають в історію Музичного провулка.
Ще у 20-ті роки розпочав тут свою педагогічну діяльність Борис Миколайович Лятошинський. Він прийняв клас композиції, так би мовити, із рук свого вчителя, тоді директора Київської консерваторії Рейнгольда Морицевича Глієра. І першим його учнем був наш шановний Гліб Павлович Таранов.
ТАРАНОВ:- Я был его первым учеником в буквальном смысле этого слова, кроме меня вообще у него никого не было. Он был очень знающим, но очень осторожно давал мне советы.
Одно его свойство хотелось бы особенно отметить, которое ему помогало всегда в работе. Он, хотя и не был пианистом, но с листа играл любое произведение любой трудности на фортепиано, прямо с листа. Поэтому каждое произведение свого ученика он проигрывал, даже если оно было написано на 20 строчках партитуры, и проигрывал совершенно свободно. И, конечно, это ему очень помогало в его занятиях. А его ученики всегда очень дорожили этими занятиями.
Борис Николаевич вел класс композиции. Помимо его предмета я также учился дирижированию в классе Малько Николая Андреевича. Это была великолепная школа, основательная, что дало мне возможность и самому преподавать дирижирование в консерватории. Рахлин у меня занимался, когда был студентом консерватории, до этого играл на скрипке. А почему решил заняться дирижированием? Видимо, это произошло само собой. За дирижерский пульт он стал самостоятельно. Я думаю, его стимулировало выдающееся дарование, которое встречается у музыкантов не часто. Своих сокурсников да и учителей он поражал глубинами интерпретаций известных произведений, захватывающей эмоциональной страстностью, особенно в сочинениях Чайковского.
Я был назначен дирижером в класс Муравьевой. Елена Александровна Муравьева была прекрасным, выдающимся педагогом-вокалистом. Мы работали не с оркестром, а под фортепиано, но, во всяком случае, командовал певцами я. Она следила за вокалом, за постановкой голоса, давала такие меткие указания, которые производили нужное впечатление, и на следующем уроке я уже не узнавал прежних певцов и певиц. Главным образом, женщины все-таки у нее учились. И самой талантливой была Лара Руденко, это я хорошо помню.
Своїм великим талантом, майстерністю й одержимістю в роботі Лариса Руденко збагатила мистецтво оперних виконавців України. Вона співала на сцені Київського театру опери та балету з 1939 по 1970-й рік і створила низку неповторних вокально-сценічних образів. Незабутні її Настя в опері Лисенка «Тарас Бульба», Соломія в опері Данькевича «Богдан Хмельницький», неперевершені й досі на київській сцені її блискуча, відчайдушна Кармен в однойменній опері Бізе, царственна й нещасна в коханні Амнеріс в опері Верді «Аїда», трагічна Любаша в опері Римського-Корсакова «Царева наречена» і чимало інших яскравих героїнь. Лариса Архипівна залишила цікаві спогади про своє життя в мистецтві, щасливий старт якому дала Олена Олександрівна Муравйова.
РУДЕНКО: - У Елены Александровны много учеников было. Уже и народные артисты, и заслуженные, они всегда сидели в классе и слушали урок каждого. Часто она говорила: «Ну, что ты поешь? А о чем ты поешь? А надо, чтобы ты в те слова , которые поешь, в мелодию, душу, мысль вложила».
И вдруг встает Елена Александровна 73-летняя, седая, полная женщина, и вы уже ничего этого не видите, она создает образ! Я буквально пропадала в ее классе. Она посадит, было, меня рядом с собой и говорит: «Сиди, пригодится». И мне это действительно очень пригодилось.
Олена Олександрівна Муравйова, можливо, найславетніший серед вітчизняних педагогів з вокалу викладала, починаючи з 1906-го по 1939-й рік, і виховала цілу плеяду видатних співаків, таких, як Лариса Руденко, Зоя Гайдай, Наталія Захарченко, Іван Козловський та багато-багато інших. Вчилася у неї, щоправда, недовго і Оксана Петрусенко. Для професіонального вуха їхній спів не просто насолода, а й втілення безцінного досвіду довершеної постановки і виховання голосу. Такий досвід – національний скарб. Вміння його передати, користуватися ним свідчить про ступінь культури народу, якому належить цей скарб.
Три роки Іван Семенович Козловський навчався в класі Муравйової і більше не мав потреби вдосконалюватися, а вправи Олени Олександрівни щоденно розспівував протягом усього життя. Вдячність і глибоку шану до неї також проніс через усе своє життя. В архівах Національного радіо зберігається запис, у якому співак розповідає про Олену Олександрівну Муравйову українським слухачам.
КОЗЛОВСЬКИЙ: И радостно, и печально вести беседу о совершенно неповторимом человеке. В каждую эпоху бывают такие люди. Так вот, в начале ХХ века в Киеве Елена Александровна Муравьева преподавала в институте имени Лысенко и одновременно в Киевской консерватории в содружестве блистательных музыкантов-педагогов. Я имею в виду Генриха Густавовича Нейгауза, тогда же учился в консерватории Владимир Горовиц, преподавали композиторы Глиер, Лятошинский …
Елена Александровна обладала тем качеством, которое крайне важно во всех профессиях, но, главным образом, в исполнительском искусстве, - это воспитать звучащий камертон, по которому все остальные должны были настраиваться, настраиваться не только в той или иной тональности, я хочу сказать, настраиваться духовно. Мысль должна оправдывать звучание то ли скрипки, то ли голоса.
Верьте, по книгам научиться петь невозможно. Алгеброй постичь гармонию также невозможно. А что же тогда остается? А вот остаются такие просветители, которые своим примером, по своей технологии учат.
Если хочешь учиться петь, сделай так, чтобы на всю жизнь был у тебя один профессор. Это крайне важно в вокальном искусстве, потому что все говорят как будто бы одно и то же, но у каждого свой тембр, своя душа, свой стиль поведения и свое человеческое обаяние. А это имеет громадное значение.
Что еще важно. Она убеждала и этим самым вселяла веру. Вера в искусстве крайне необходима, потому что без колебаний человек не может жить на свете, одинаково петь точно так же не может. А вот как она занималась? Это было очень принципиально. Прежде всего, она вырабатывала кантилену и окраску звука. Вот это самое ценное. Самое дорогое для каждого из поющих. А ученики были – такой, как Дометий Евтушенко, он преподавал блистательно. Я не называю всех поющих в Большом театре, но немалое количество, человек пятнадцать. Среди них Бышевская, Бабков, Златогорова – завораживающее контральто… Когда мне приходилось бывать за границей, то приходили певцы и певицы, говорили: «Да я ведь чился или училась у Елены Александровны Муравьевой!»
Я только в заключение скажу, что всю жизнь как бы человек ни пел, как бы ни танцевал, ни дирижировал, у него должен быть друг, которому ты веришь. Вот я чуть выше говорил, что ее достоинство было в том, что она вселяла в человека веру, профессиональную веру, веру духовную, веру в людей, будущее и настоящее. Спасибо дорогой Елене Александровне Муравьевой, что она жила и трудилась среди нас. Не одно поколение добром ее вспоминает. Собственно, в этом и есть величие жизни. Каждый родился для того, чтобы сотворить что-то доброе, разумное. Даже дерево посадить - это уже украсить землю. А научиться петь? Это самый трудный предмет, какие только существуют.
А як же, запитає читач, щаслива природа? Хіба не вона обумовлює рідкісний випадок багатогранної обдарованості? Звичайно. Але ті самі голоси могли звучати не так досконало, якщо потрапили б в інші руки. І це справедливо не тільки щодо вокального мистецтва. Тож у цій главі, присвяченій Музичному провулку, рефреном звучить подяка професорам консерваторії. У спогадах своїх учнів вони постають для нас живими, мудрими, доброзичливими. Ми уявляємо їх у класі біля інструмента або ж «бачимо», як вони йдуть на заняття не існуючим сьогодні Музичним провулком.
П. МАЙБОРОДА:- Музичний провулок … він починався десь метрів за 200-300, якщо підніматися з Хрещатика по вулиці Свердлова (зараз Прорізна-ред.), десь між кафе «Хрещатий яр» (на цьому місці Universal Bank-ред.) і театром молодіжним ( зараз ресторан, нічний клуб і бар-ред.) і йшов праворуч туди, де тепер господарчий двір Укртелерадіо. Там до війни була Державна консерваторія імені Петра Ілліча Чайковського. В тому ж приміщенні був і Київський музичний технікум. Поруч, де тепер працюють редакції Українського радіо, була музична школа-десятирічка. А клуб архітекторів теперішній, то перебудований і дещо перепланований Великий концертний зал, тільки вхід до нього тоді був поруч з консерваторією з того ж таки Музичного провулку.
Всі ті споруди, що їх згадує Платон Майборода, були зруйновані, після війни відбудовані і дещо змінені. Але вони є – за високим парканом території Національного радіо України. Нам, авторам книги «Музичні адреси Києва», цей куточок добре знайомий і дорогий пам`яттю про його славне минуле. Адже десятки років ми працювали в редакції музичного мовлення Українського радіо, розташованій в колишній школі-десятирічці. Тут, власне, й зародилася ідея музичних адрес Києва, втілена ще у радіопередачах до 1500-річчя нашого стародавнього міста. І що надзвичайно тішить, сюди приходила вчителька однієї з нас, яка вчилася у цій десятирічці, - Номі Аронівна Дайч. Вона працювала у Київській дитячій музичній школі №3 з 1948 по 2010 рік, також у вечірній школі № 1. Виховала не одне покоління музикантів, серед яких композитори Валентин Сильвестров, Володимир Губа, диригент Ігор Блажков. Музичний провулок для неї – це дитинство, юність, обрання улюбленої професії і, звичайно, незабутні спогади.
ДАЙЧ:- Що я добре пам`ятаю? Коли з Прорізної, тоді Свердлова, ми завертали до Музичного провулку, так напроти, візаві якраз, бачили консерваторію, невелику будівлю. Ліворуч і перпендикулярно консерваторії стояла десятирічка. А поміж школою і консерваторією побудували органний зал десь у 1939 році, здається, я була тоді в одному із старших класів. У центрі цього маленького Музичного провулка стояв на постаменті скульптурний портрет Глінки, той, що зараз стоїть на Печерську.
Я не все чітко пам`ятаю, але пам`ятаю, що в школі-десятирічці були величезні вікна в класах і широкі коридори. В кожному класі стояв рояль. Нічого цього тепер немає.
Коли я думаю про вчителів, то розумію, що всі вони дуже старанно робили свою справу, намагалися зацікавити своїм предметом. Але ж старання не завжди компенсують педагогічний талант, якщо його немає. Ну, чимало залежало й від учнів, безумовно, тому що я, наприклад, доки не прийшли вже у старших класах Валентин Дмитрович Попов – викладач історії і Олена Дмитрівна Кузнецова – математик, доти я цими предметами не захоплювалась, як, власне, й іншими. Валентин Дмитрович не просто викладав історію, а ще й знайомив нас, як я тепер це розумію, з основами діамата та істмата. Це було дуже цікаво. Валентин Дмитрович Попов, мені розповідали, загинув у партизанському загоні в Білорусі.
Я вчилася у Йосипа Давидовича Глезера і закінчила школу як піаністка, однак патологічно боялася сцени. Добре пам`ятаю, як до нас прийшла Лія Яківна Хінчин і почала викладати історію музики. Ще пам`ятаю, на цих її уроках грали у чотири руки, коли це було потрібно, сама Лія Яківна і з нею Мар`яна Федорівна Гейліг. Ці уроки, очевидно, мене захопили і це, я припускаю, визначило мою професіональну спеціалізацію історика музики, хоча історико-теоретичного факультету у школі-десятирічці тоді ще не існувало, тільки в консерваторії. Як ми вступали до консерваторії? Був один екзамен – випускний і, водночас, вступний. Сиділи ті самі професори, ті самі педагоги. Ми лише мали чітко визначити, на який факультет вступаємо.
Лія Яківна і Мар`яна Федорівна викладали також в консерваторії і ні за що постраждали вже у післявоєнні роки. Їх просто викинули з консерваторії, це був 49-й рік – боротьба з так званим космополітизмом. Лія Яківна працювала у Свердловську (зараз Єкатеринбург – ред.), Новосибірську, останні роки життя в Ростові на Дону. Їй у цьому році (2014-му – ред.) виповнилося б 100 років.
У школі і, звичайно, в консерваторії в ті роки викладали два найвизначніші педагоги-скрипалі, професори Магазінер і Бертьє. Нашу музичну школу-десятирічку закінчили широко визнані у майбутньому композитори – Ігор Шамо, Юдіф Рожавська, Ян Френкель, Володимир Шаїнський.
Я закінчила школу і була прийнята до консерваторії у червні 1941 року за кілька днів до початку війни.
Цей рік закарбувався чорною сторінкою в історії Музичного провулку, власне, як останній рік його існування, а також трагічною долею багатьох учнів та студентів його навчальних закладів. І тут доречно згадати про хоровий факультет консерваторії. Він має сталі й потужні традиції, що складалися із самого початку його створення великою мірою завдяки знанням та енергії першого декана цього факультету Елеонори Павлівни Скрипчинської.
СКРИПЧИНСЬКА:- На хоровий відділ в 36-37 навчальному році вступила талановита молодь – Муравський, Антонов, Д'яконов, Зінгерман, Бобир, Уманець, Донець, Бородай та інші. Якраз оцей перший прийом цього факультету, створеного у 36 році, він був і першим випуском у 41 році. Головою тоді був професор Московської консерваторії Пекеліс. Закінчили консерваторію троє студентів – Муравський, Д'яконов і Антонов. Це були останні концерти. Концерт «Думки» був 19 червня і концерт нашого хору – це був вечір 21 червня 41 року. Ми потім ще довго-довго в кабінеті у Луфера ( директора консерваторії-ред.) сиділи, довго розмовляли, коли вже обговорили виступи, виставили оцінки. Такий був чудесний спокійний вечір. І вранці почалась війна. Багато з наших студентів пішли на фронт, чимало з них і загинуло.
Павло Муравський – широко знаний маестро, народний артист України, герой України, професор, почесний академік Академії мистецтв України після закінчення консерваторії у 1941 році отримав призначення диригента хорової капели «Думка». Але був мобілізований і воював із зброєю в руках в лавах Далекосхідної Тихоокеанської флотилії. У 44 році організував Червонофлотський ансамбль пісні й танцю Північної Тихоокеанської флотилії, яким успішно керував до 46 року, тобто до самої демобілізації. Короткий час працював з «Думкою», згодом очолив хорову капелу «Трембіта» і знову вже як художній керівник був призначений в капелу «Думка». З 1969 року і по 2014-й рік, навіть відзначивши свій 100-річний ювілей, працював з хором диригентсько-хорового факультету Національної музичної академії імені П. І. Чайковського. З цим колективом маестро вписав не одну золоту сторінку в історію українського хорового мистецтва. І що важливо, щасливий творчий шлях уславленого хормейстера починався в одному з класів Київської консерваторії ще у Музичному провулку.
МУРАВСЬКИЙ:- Пам`ятаю, як перший раз я прийшов на хор Київської консерваторії, а хором керував тоді Григорій Гурійович Верьовка. Хор складався із студентів диригентсько-хорового факультету, хор був не дуже великий, але з мистецького боку був на досить високому рівні. Керував хором майстер хорової справи, а там, де майстер, там і звучання. Я почав працювати з хором з першого курсу. Ну, а потім, вже пізніше, вже на третьому курсі був конкурс диригентів. Я не мав права формально брати у ньому участь, але постільки-поскільки вже мене знали і бачили не раз за диригентським пультом, то Григорій Гурійович мені порадив: «Ви також беріть участь. Підготуйте такі-то твори і пробуйте змагатися з диригентами старших курсів, п`ятого курсу конкретно».
І коли конкурс відбувся, то я, звичайно, не розраховував на якісь такі досягнення, так що я не чекав вирішення комісії, яка присуджувала місця. Я пішов додому, але на завтра іду я в консерваторію, через Музичний провулок, і якраз зустрічаю Елеонору Павлівну Скрипчинську. Вона мані каже: «Павло Івановичу, я вас поздоровляю з першою премією!». Не повірити не можна було, тому що це сказала Елеонора Павлівна. Ну, радість була велика, звичайно. А премія була не маленька - 300 карбованців. Ми вдома радилися – треба використати цю премію так, щоб вона залишися в пам`яті на багато років. Тоді якраз тільки-но з`явилися патефони. Вирішив купити патефон і всі платівки опери «Євгеній Онєгін».
Я пам`ятаю, з третього курсу студентів відряджували в хорові колективи – в самодіяльні колективи і професійні колективи. Ну, тоді професійний колектив був один – «Думка». Мене якраз направили в капелу «Думка». Більше як співроку я акуратно бував на репетиціях, дуже уважно слухав, але конкретно диригувати не довелося. Коли закінчувалася моя практика, очевидно, керівництво консерваторії розмовляло з Олександром Назаровичем Сорокою, який був тоді художнім керівником, в такому плані, що нашому практиканту треба дати якусь можливість, щоб він міг себе показати із капелою, як він вміє диригувати.
Один раз приходжу на репетицію, і Олександр Назарович Сорока мені каже: «Павло Івановичу, завтра будете диригувати хором з опери «Фіделіо» Бетховена для спеціальної передачі у радіокомітеті".
Хвилювання було дуже велике, і, пам`ятаю, зовсім ту ніч і не спав, а вчив ці хори. Їх дуже багато в опері «Фіделіо». Правда, була молода пам`ять, так що я її напружив і до якоїсь міри вивчив, очевидно. Назавтра треба було іти на репетицію. Але так сталося, що назавтра не довелося диригувати, тому що якась інша була робота. Сам художній керівник диригував, так що я мав ще добу, щоб приготувати краще ці хори.
І ось вже на третій день я став за пульт. Ну, звичайно, що артисти побачили мене вперше, то старалися, бач, молодий чоловік, треба йому допомогти. І старалися якомога краще співати. Може, я десь помилявся, очевидно, але вони все робили так, щоб було якнайкраще на мою користь.
Я пам`ятаю, там хор фінальний починається словами: «О, друг наш Флорестан». Хор досить великий, такий розгорнутий і досить складний в музичному відношенні, вокальному відношенні, закінчується він акордом на форте. Я пам`ятаю, так енергійно продиригував, зробив крещендо і коли зняв акорд цей останній, то вся капела зааплодувала.
Нелічені рази по тому палко і вдячно аплодували народному артисту України, лауреату Національної премії України імені Т. Г. Шевченка, Герою України Павлу Муравському за дивовижне свято хорової злагоди, так само композиторові Платону Майбороді за милозвучні й щедрі пісні, що їх з його голосу заспівала вся Україна, примадоні Київської опери Ларисі Руденко, чиї героїні захоплювали і залишалися у пам`яті схвильованих слухачів як еталон вокально-сценічної майстерності, великому українцю і неповторному тенору Івану Козловському – унікальній творчій особистості, видатному диригенту Натану Рахліну за щастя пережити на його концертах високу мить катарсісу, заворожуючій грі і артистичному магнетизму піаніста світової слави Володимира Горовиця … І не тільки зіркам першої величини, а й багатьом-багатьом вихованцям Київської консерваторії періоду її діяльності в Музичному провулку.
Після Другої світової війни консерваторія розмістилася в будинку №40 по вулиці Ярославів вал ( тоді Ворошилова), який у 1957 році передали театральному інституту імені Карпенка-Карого. А консерваторія, зараз Національна музична академія імені П. І. Чайковського, оселилася в колишньому готелі «Континенталь» по вулиці Городецького №1-3/11. Ця прекрасна споруда з театром – оперною студією, що виходить центральною колонадою на Майдан Незалежності, відповідає усім сучасним вимогам щодо високопрофесіонального виховання майстрів музичного мистецтва.
Однак це не означає, що фаховий рівень сьогоднішнього закладу перевищує його минулі досягнення у набагато скромнішій будівлі в Музичному провулку. Взагалі, ні про який прогрес по відношенню до мистецтва говорити не можна. Мистецтво існує за своїми законами і своїм виміром. У скороминучості життя з безнастанною націленністю лише на завтра ми забуваємо часто про те, що навіть віддалений від нас на десятиліття і більше день був для людства так само важливий, як і той прийдешній, з яким сьогодні ми пов`язуємо стільки надій. Мабуть, найгостріше відчуття безперервності подій дає нам мистецтво, непідвладне амортизації за часом. Саме воно протистоїть швидкоплинності буття, з одного боку, а з іншого, його буденності, а значить піднімає людину на той високий щабель, де формується особистість. Ось на цьому закінчимо главу, присвячену вже неіснуючому Музичному провулку в Києві, проте надзвичайно дорогому і не тільки для киян пам`яттю про його визначну роль в історії української, а відтак світової музичної культури.
