Вiра Горбатюк - Алла Вишнева
Mузичні Aдреси Kиєва
вул. Хрещатик №15
Борис Романович Гмиря
Неймовірний і такий хвилюючий збіг: поверхом вище у цьому ж будинку саме над квартирою Михайла Степановича Гришка мешкав великий український співак Борис Романович Гмиря. Отже, дві меморіальні дошки на вході. За кожною ціле життя з трояндами і терніями, непростий творчий шлях, тріумф визнання і … золота сторінка в історії українського і світового вокального мистецтва.
Пам`ять зберігає незабутній вечір, який ми, автори-упорядники цієї книги, на запрошення дружини співака - Віри Августівни Гмирі, вперше провели в його оселі. Це було взимку 1982 року. Щомісяця по 20-х числах тут відбувалися вечори «Слухаємо Гмирю», які задумала і сама проводила Віра Августівна.
На четвертий поверх ми піднялися ліфтом, що є, мабуть, зайвою подробицею, але цей ліфт фігурує у спогадах народного артиста України Романа Майбороди.
Р.МАЙБОРОДА: - Коли мені було 10 років, я із своїми друзями гасав по Пасажу, по під`їздах, і катався на ліфтах, які щойно встановили. Ми відмикали їх трьохкопійчаними монетами. І спускався з четвертого поверху якийсь кремезний чоловік, дуже суворий такий і ганяв нас постійно, щоб не псували ліфт. Як виявилося, це був Борис Романович Гмиря. Ми його дуже боялися. І як потім змінилися мої погляди на цю людину – таку ніжну, щиру і ліричну у своїй творчості.
Він по три-чотири години щодня, я це сам чув, працював із своїм концертмейстером. Великі митці, вони ніколи не чекають ні на замовлення, ні на покупців, вважають за обов`язок творити вчора, сьогодні, завтра – щодня. На концертах Гмирі дуже важко було знайти вільне місце. Були повні зали, повні.
Найбільше враження на мене справив, і я навіть, коли заплющую очі, я зараз бачу Бориса Романовича, я був на балконі філармонії, він співав «Средь шумного бала». Співав таким тонким нюансом, таким тихим словом, але то була картина, що я досі її пам`ятаю. Я думаю, найпроникливіше ніхто не виконував цей романс. Зараз немає таких співаків, немає.
Щоб прослухати,
натисніть тут
Перед тим, як подзвонити у двері, ми відчули, що трохи хвилюємося. Віру Августівну ми бачили на концертах Бориса Романовича Гмирі – ставну, елегантну, дуже скромну. Яка, тим не менше, завжди звертала на себе увагу. Знали, що вона доктор біологічних наук, фізіолог, автор численних наукових праць. Але близько знайомі не були. Коли Віра Августівна відчинила двері і радо запросила заходити, ми одразу заспокоїлися, бо тільки такою, промайнуло у думках, і могла бути жінка Гмирі – привітною, доброзичливою, гідною свого геніального чоловіка.
Одразу кинулися в очі фотопортрети Бориса Романовича в ролях. Ось це Тарас Бульба в однойменній опері Лисенка, Борис Годунов в однойменній опері Мусоргського, Руслан в опері Глінки «Руслан і Людмила», Мефістофель в опері Гуно «Фауст», Галицький в опері Бородіна «Князь Ігор», Сальєрі в опері Римського-Корсакова «Моцарт і Сальєрі»… 36, а згодом було уточнено, що Борис Гмиря мав у своєму репертуарі 44 оперні партії.
Щоб прослухати,
натисніть тут
Щоб прослухати,
натисніть тут
Цікаві враження від сценічних образів Гмирі залишив народний артист України Богдан Гнидь, також бас.
Б.ГНИДЬ :- Я слухав Бориса Романовича у Львові в партії Бориса Годунова, я слухав його на київській сцені в партії Мефістофеля. Це не було: просто вийшов і співає, це не той спів. Це був художній спів, це була душа слова, це була висока культура. Скажімо, навіть оця партія Мефістофеля, це не була якась стихія Пирогова, о, це чорт. А подивитися з музичної точки зору – і фальшива інтонація, і не точно, і не чисто. А Борис Романович це був французький Мефістофель, це був джентльмен: шляпа з пером і шпага. І гроші … А його фрази, коли він звертається «де парте», до публіки. Я досі пам`ятаю, як він каже: «Оця старая примара навіть чортові не пара – ха-ха-ха!» І воно прямо в зал летить. А ми реагуємо на це.
Щоб прослухати,
натисніть тут
А Борис Годунов? Всі ми чекали, навіть я чекав : «Отам, в кутку, колишеться, росте …» А залишилося у мене в пам`яті: «Прощай, мій сину, помираю». Оце внутрішнє таке, це залишилось в душі. Він сам пише: «Чому це Мусоргський написав на одній ноті слово «помираю»? А потім каже: «Я відчув – на одній ноті, вже наче сил немає, на одній ноті …»
У кожному творі Борис Романович був неповторний. І Лепорелло Моцарта («Дон Жуан»), і Філіпп Верді («Дон Карлос») – яка там кантилена, які там каденції, високі ноти, низькі ноти. Не вистачає навіть слів, бо це, як казав Шаляпін, «по ту сторону забора», там іде творення, до цих пір можна пояснити усе словами, за цим вже не можна пояснити. І Тарас Бульба, і Кривоніс («Богдан Хмельницький»). Як працювали з Данькевичем? Народний ватажок! Він прийшов на Січ з громадою і каже: «Де гетьман?» Не йде до гетьмана, а викликає гетьмана до себе і каже: «Я Максим Кривоніс!» У нього одна ідея – національне визволення України. І Гмиря у собі відчув цього Кривоноса.
Гмиря навіть, я вам скажу, він і режисер. Він ставив оперу «Моцарт і Сальєрі», де він виконував партію Сальєрі. Все розписав, як має бути, які це мають бути мізансцени, обстановка.
Щоб прослухати,
натисніть тут
Щоб прослухати,
натисніть тут
Щодо Сальєрі, то висловлювання Богдана Гнидя доповнимо рядками з листа Бориса Романовича до композитора Дмитра Шостаковича: «Як Вам відомо, партія Сальєрі рідко кому вдається, і я, природно, весь віддався їй. Для мене ця вистава була подією. Всі 32 партії, проспівані в театрі, мені здавалися легшими, ніж Сальєрі, і успіхом своїм мені хотілося поділитися з близькими мені людьми» (з книги «Борис Гмиря. Статті, листи, спогади», вид. «Музична Україна», 1975 р.).
Ми дещо затрималися у передпокої. Але ще трохи постояли перед невеликим стендом, де зібрані вишиванки Бориса Романовича. Їх вишивала дружина співака Віра Августівна і так, що замилуєшся її філігранною роботою і вишуканістю візерунку. А ми ж бачили ці сорочки на Борисі Романовичі, коли він приходив до музичної редакції Українського радіо. Було це не так часто, але незабутньо. Наша старша редакторка Серафіма Соломонівна Кроль – жінка вельми неординарна, надзвичайно тямовита й дотепна якось особливо старанно прибирала на своєму столі, виймала з шухляди пудреницю, люстерко, і для нас, тоді зовсім молодих, то був певний знак: прийде Гмиря.
Борис Романович заходив і з легким поклоном, сердечно всіх вітав. Він був високий на зріст, широкий у плечах, могутню мав статуру, але рухався вільно й природно. Тримався просто, однак з великою гідністю. Заходив, сідав біля Серафіми Соломонівни і вони тихенько гомоніли, обговорюючи твори, що їх Борис Романович мав записати до фонду радіо.
З передпокою перейшли до вітальні. Щонайперше, побачили рояль, на ньому букет стиглого жита. Впізнаємо почерк Віри Августівни, адже вона знала, як радітиме цим золотим промінцям щедрого українського поля Борис Романович.
Рояль привертає до себе особливу увагу, бо саме за цим інструментом народжувалися виконавські шедеври Бориса Гмирі. Він працював з чудовим музикантом, однодумцем, Львом Остріним. Це був не просто бездоганний ансамбль, а єдиний творчий організм. Колишній художній керівник Колонного залу Київської, зараз Національної, філармонії Рахіль Львівна Лефлер на всіх без винятку концертах Гмирі сиділа в залі, у п`ятому ряду. Тож пригадувала, як була вражена, коли в баладі Рубінштейна остання нота на фортепіано прозвучала в тембрі голосу Гмирі. Справді, неймовірний факт.
Свого концертмейстера обрав сам Борис Романович, і на все життя. Цьому феномену дивувались. Іноді у музикантських колах можна було почути, що, буцімто Гмирю «створив» Острін. Логіка такого твердження витікала з того, що піаністи починають вчитися з 5-6 років, а вокалісти, як правило, лише музичну грамоту опановують вже у дорослому віці. Гмиря ж тільки-но вступив до консерваторії у 30 років. Ну то й що? Після того, як Бориса Романовича не стало, Лев Острін працював з іменитими народними артистами, але так нікого, щоб можна було порівняти з Гмирею, і не «створив». А щодо тих безпідставних тлумачень, то їх Рахіль Львівна Лефлер категорично спростовувала, зокрема, і в радіопередачах.
Р.ЛЕФЛЕР:- Я хочу сказати, що коли він почав працювати в філармонії і я вже знала деякі моменти його біографії, я не сподівалася зустріти таку високоосвічену інтелігентну людину. Але він справив на мене саме таке враження. У нього була величезна ерудиція. І не тільки в галузі музики, не тільки, але, в тому числі, зокрема, і в галузі музики. З ним розмовляти було задоволення. І не завжди, можливо, співбесідники його знали те, що знав Гмиря. Він дуже багато працював над собою. У нього ж дві вищі освіти, він закінчив будівельний інститут і закінчив консерваторію. А крім того, очевидно, він був людиною, яка хотіла все знати.
Бог йому дав величезний талант, чудовий голос. Він мав прекрасного педагога, який цей голос відшліфував. І він мав хорошу голову для того, щоб досягти таких вершин, про які можна було тільки мріяти.
Ось такі думки і спогади навіяв рояль у вітальні Гмирі. Письмовий стіл також навів на роздуми, бо ж так само щодня «спілкувався» з Борисом Романовичем, якщо співак не виїздив на гастролі. Він стоїть торцем поміж вікнами, світло падає ліворуч, якнайзручніше. Гмиря впродовж всього життя активно листувався. На його адресу, навіть підраховано, надійшло сім тисяч листів, і майже на кожному рукою Бориса Романовича позначено: «Відповів».
На столі лежали декілька примірників книги «Борис Гмиря. Статті, листи, спогади». Видавництво «Музична Україна», 1975 рік. У підготовці книги безпосередню участь брала Віра Августівна Гмиря, підбираючи матеріали з домашнього архіву, значна частина яких була опублікована вперше. Та й сама можливість видати в той час будь-що, присвячене Гмирі, це її велика заслуга. Як дорогоцінний подарунок ми отримали ці книги з її рук. Сердечна подяка, бо ж без цих документальних матеріалів немислимо було б зробити адресу «Хрещатик, 15» такою, яка могла б донести до читачів почуття, думки, бажання живого Бориса Романовича. Будемо неодмінно звертатися до цієї книги з перших її автобіографічних сторінок:
… Наша родина була надзвичайно бідною, навіть хліб ділили ниткою, не кажучи вже про щось інше. З одинадцяти років замість того, щоб вчитися, я змушений був працювати – треба було допомагати родині. Пам`ятаю розмову з батьком після закінчення церковно-приходської школи:
- Я дуже хочу вчитися. Віддай мене хоча б у міське училище, про гімназію я навіть і не прошу.
- Я б з радістю тебе віддав, але ж там потрібна форма, калоші, книги, тобто додаткові витрати, а у мене одинадцятирубльова щомісячна зарплатня.
Та не безрадісними були мої дитинство і юність. Глибока й ніжна любов матері осявала світлим променем наше сіре життя. Ми, діти, і я особливо, платили їй тим самим. Неграмотна до похилого віку, вона опанувала грамоту вже у мене, природжений педагог – мати виховала в мені майже всі якості, необхідні художнику-творцю: спостережливість, душевну ніжність і вміння по-справжньому любити людей, співчувати їм, любити й цінувати природу і, як кажуть, відчувати запах землі. Вона з дитинства прищепила мені повагу до старших, одне слово, до людей і все це не суворістю, а великою любов`ю, щирістю».
Щоб прослухати,
натисніть тут
То правда. Читаючи листи Гмирі до будь-кого, дивуєшся щиросердним словам подяки за лист і за бажання більше знати про його творчість і життя. Такі запитання виникали дуже часто. І ось одна з відповідей Бориса Романовича: «Народився 1903 року в м. Лебедині Сумської області на Україні в родині робітника-каменяра. Сім`я велика, бідність страшенна, 11-річним хлопчиськом після школи пішов працювати в найми … Закінчив два вузи – будівельний інститут і консерваторію в Харкові. На сцену в Харківську оперу був прийнятий після закінчення другого курсу консерваторії у 1936 р. До 1939 р. паралельно і вчився, і працював у опері. Дипломна вистава – «Борис Годунов», партія Бориса. Співав ще з дитинства … Сім`я і весь рід співучі. Звичайно, виступи на вуличних гулянках сприяли розвиткові моєї музикальності, - читаємо в іншому листі. - Мені навіть довіряли роль заспівувача нарівні з моєю сестрою Настею. Мабуть, багато в мене було від природи, адже нот я зовсім не знав аж до консерваторії».
Ще один цікавий уривок з листа, у якому Гмиря пригадує свій дебют в Харківській опері:
«У виставі «Запорожець за Дунаєм» я вперше виконував партію Султана. Як відомо, Султан співає арію «Як вільно тут і як привітно … Дунай шумить у берегах …» Все добре б шуміло, коли б я міг стояти на ногах. Але виявилось, що від хвилювання поважно виставлена вперед нога почала тремтіти, а атласні шаровари на ній збільшували тремтіння до таких розмірів, що мені здавалось, немов і лаштунки, і навіть підлога піді мною трясуться. Я переніс вагу тіла на другу ногу, але виявилось, що й та тремтить не менше, якщо не більше. У відчаї я твердо став на обидві ноги, і – о боги! – з неменшою силою затряслись одночасно обидві ноги. Щоб хоч як-небудь себе врятувати, я зробив зусилля, аби зрушити з місця, і так на глиняних ногах, ледве відриваючи їх від підлоги, продовжував рухатись: «Пташки щебечуть у садках …»
Але що потім сталося зі мною, коли по мізансцені ми з Карасем захоплюємося битвою, про яку розповідає Карась, і в захопленні шаблями рубаємо горщики на тину!
Нічим зупинити мої ноги не можна було. Порубавши всі до одного горщики, я відчув, що, розмахуючи шаблюкою, доганяю Карася. А той, відчувши, що йому загрожує аж ніяк не сценічна небезпека, почав вивертатися, і втік за лаштунки. Це тільки його і врятувало… Я знову глиняними ногами вийшов на сцену і передав Карасю запрошення через Селіх-агу прийти до палацу. Оце ї є мій дебют».
Цей комічний випадок Борис Романович описує в листі до свого єдиного вчителя Павла Васильовича Голубєва. Йому, людині, з якою співака пов`язують міцні узи багаторічної дружби, він пише найчастіше. Звертається ніжно, ласкаво, змінивши з часом офіційне «Павло Васильовичу» на «Павонько рідний, дорогий».
«Думаю, що почалось це ще з першої зустрічі в класі музичного робітфаку, коли, не кваплячись, граціозно він награвав на роялі вступні мелодії, явно затягуючи час, бо розумів, що я хвилююсь і мені треба трохи заспокоїтись перед тим, як почати вправи для проби голосу. Тоді, після першої проби, він м`яким баритоном, дещо спрямованим «у маску» (спрямування звуку у резонатори голосового апарату), сказав: «Є люди з голосами, які можуть вчитися, а є такі, котрим треба вчитися. Ви належите до других».
Чарівність голосу, теплота, якщо хочете, - навіть ота «маска» - усе це відразу викликало велику симпатію до цієї розумної і дотепної людини».
І що дуже важливо, в одному із своїх листів Гмиря пише:
«Павло Васильович зробив те, що ніхто інший не міг би зробити – так чітко висвітлити період навчання, вагань, становлення. Адже, між нами кажучи, я повірив у те, що я можу бути співаком-професіоналом, тільки після конкурсу вокалістів, а до цього я не зовсім вірив «у іграшки зі співами».
Справді, Всесоюзний конкурс вокалістів, який відбувся 1939 року у Москві, виявився потужним стартом для Гмирі у класичне вокальне мистецтво. Якщо відкриємо книгу «Борис Гмиря. Статті, листи, спогади», прочитаємо на сторінці 108-й:
«Ідуть останні дні Всесоюзного конкурсу вокалістів. Багатолюдне журі на чолі з В.В. Барсовою «ізолювалось» на балконі, сходи куди суворо охороняються. Я подумав тоді, що мої виступи починаються непогано. І навіть почав щось виконувати. І коли дійшов до «Шарманщика» Шуберта, то майже заспокоївся і добре пам`ятав, що треба співати mezzo piano (тихий звук, особливий прийом у вокальній техніці), що маю під час виконання «бачити» шарманщика, наче живого. Можливо, я таки «бачив» його… Дуже підбадьорили оплески, я навіть трохи жалкував, що програма вже закінчилась, «а то б я…»
З радістю в голосі хтось оголосив перерву. І я вскочив в артистичну кімнату. У душі радісно вирувало: «Байдуже, як воно там, але все скінчилося».
У такому гармидері я помітив, що двері ще більше відчинились, і навіть у такій тісноті присутні якось розступилися, утворивши вузький прохід. До мене підійшла невисока на зріст поважна дама з осяйною посмішкою. У кімнаті стало тихо, навіть занадто тихо… Високим, добре резонуючим сопрано дама сказала:
- Дайте я вас поцілую і подякую насамперед за «Шарманщика». Адже я все своє життя шукала «Шарманщика», і от сьогодні почула у вас те, що шукала… Хто ваш педагог? І вона поцілувала maestro.
- А хто ж така будете, що все шукали? – несміливо запитав я, відчуваючи, що запитання моє недоречне, бо всі присутні її знають.
- Я – Зоя Лодій».
Зоя Петрівна Лодій – видатна російська камерна співачка, професор Ленінградської консерваторії, була членом журі конкурсу. Вона безпомилково відчула, що випускник Харківської консерваторії Борис Гмиря – це явище у вокальному мистецтві і у майбутньому визначний виконавець. Гмиря був удостоєний II-ї премії, I-шу нікому не присудили.
Щоб прослухати,
натисніть тут
Швидкоплинний час аж ніяк не віддалив у пам`яті співака ту щасливу мить, і через 17 років він пише Зої Петрівні:
"...Я не можу забути випадок і не забуду за все життя, коли в Москві на конкурсі вокалістів Ви, велика співачка, сказали такпросто мені, студентові консерваторії, що «нарешті я почула шубертівського шарманщика таким, до якого прагнула весь час».
І отримує від Зої Лодій відповідь:
"Ви згадуєте далекі часи I-го конкурсу, на якому Ви співали «Шарманщика». Любий мій, я ніколи не забуду молодого студента – у мене серце заспівало: «Отже, мистецтво, якому віддане все моє життя, - живе».
А ще майже через два роки в листі до Павла Васильовича Голубєва Борис Гмиря написав:
«… Згадав конкурс, артистичну кімнату, переповнену до краю«поздоровлювачами» і мертву тишу при словах з осяйною посмішкою Зої Петрівни: « Все життя шукала «Шарманщика» - і не могла знайти ключ до його виконання. І от почула у вас, нарешті, те, що шукала …» Добра оцінка? Правда ж? О! Цього я ніколи не забуду!..»
Мабуть, ніяка монографія про співака не в силі так емоційно передати щасливі моменти його життя, як ці листи, у яких вирують живі почуття і радість спілкування. Але вони відволікли нас від, власне, спогадів про чудовий вечір в домі Бориса Романовича Гмирі, на який нас, працівників музичної редакції Українського радіо, запросила Віра Августівна Гмиря. Тож у вітальні, а ще господар називав цю велику кімнату своїм кабінетом, нас цікавило все, чого торкалися його руки.
Але ж … Погляд зупинився на погрудді Бориса Романовича – світлокольоровий гіпс. Певне, ця пам`ятка зроблена вже по смерті співака. Анітрохи … Віра Августівна сказала, що скульптор Олексій Ковальов ліпив цей бюст ще за життя Гмирі та ніяк не досягав схожості. І Борис Романович, який «у дитинстві та юності, - як він сам писав у своїх спогадах, - був сповнений ідей щодо образотворчого мистецтва», - весь час підправляв щось на обличчі, аж поки не досяг бажаної схожості. Цікавий факт.
У вітальні ми не одразу помітили приколоту на портьєрі мережану білу серветочку. Лише потім, пильно придивившись, побачили на ній вишиту цифру «200» на згадку про унікальні вечори «Слухаємо Гмирю». Це, як ми вже писали, була ідея Віри Августівни щомісяця 20 числа збирати шанувальників Бориса Романовича і слухати в його виконанні твори, що їх він записав на студії «Мелодія». 200 платівок, і записи золотого фонду Українського радіо, а їх наспівано більше 500. Приходили всі бажаючі. Віра Августівна сама складала програми, продумувала теми, майже не повторюючись. І все робила так, як, напевно, робив би сам Борис Романович. 240 вечорів відбулось у цій вітальні, і тривали вони понад десять років.
Вечір, про який ми згадуємо, розпочала, як і завжди, Віра Августівна:
« - Дорогі друзі, сьогодні наша зустріч присвячена Павлу Васильовичу Голубєву, учителю Бориса Романовича. Уклін йому – другові, товаришу, вчителю і просто людині».
Віра Августівна не була багатослівною. До слухачів мав «звертатися» лише Борис Романович Гмиря, щоб сказати у своєму співі про найголовніше. Звучали твори Моцарта, Шуберта, Шумана, Чайковського, Рахманінова, Мусоргського, українські народні пісні. Ми бачили, як діяло мистецтво виконавця на слухачів: обличчя світлішали, сяяли очі …
Попросили молодого чоловіка представитися і поділитися своїми враженнями.
А. КВАСНЮК: - Анатолій Кваснюк, студент художнього інституту. Якщо я з якоїсь причини не буваю тут 20 числа, то мені дуже прикро, що я не можу бути присутнім на цьому царстві музики. Я після такого вечора поспішаю до майстерні, працюю, бо це додає сил.
Підійшли з мікрофоном до пари, очевидно, людей знайомих, які обговорювали почуте.
Р. БОНДАРЕНКО: - Бондаренко Раїса Іванівна, за фахом архітектор, працюю в інституті історії Академії Наук УРСР.
С. ТОКАР: - Токар Степан Семенович, пенсіонер, але працюю відповідальним секретарем товариства «Знання» заводу «Арсенал».
Р. БОНДАРЕНКО: - Сюди я потрапила, мабуть, чотири роки тому і відтоді, я вважаю, стала багатшою, щасливішою, бо то правда, спів Бориса Романовича – цінність непересічна. Поки буде можливість приходити сюди, слухати, я буду це робити з великою насолодою.
С. ТОКАР: - Майже одночасно з Раїсою Іванівною десь у 1978 році і я потрапив до оселі Гмирі. Мені здається, що у нас, в Києві, та, можливо, в усій Україні, якщо це не поодинокий факт - такі вечори, то особливо визначний, тому що саме великі митці створюють славу вітчизні, і люди, звичайно, це сприймають дуже близько до серця.
Р. БОНДАРЕНКО: - Не тільки ми для себе відкрили Бориса Романовича, його неперевершене мистецтво, а й Борис Романович зробив для нас масу відкриттів, бо де ще можна почути в такому виконанні інтерпретації творів Шевченка, Пушкіна, Рахманінова, Шумана, Чайковського …
Розпитали постійного відвідувача вечорів «Слухаємо Гмирю» Івана Омельченка, відколи і як мистецтво Гмирі увійшло в його життя?
І.ОМЕЛЬЧЕНКО: - Я тоді був військовою людиною, це у 50-ті роки, а у військової людини бувають такі моменти, що важко на душі, і поділитися із своїми рідними немає можливості. І от я пішов на Хрещатик, ходив, дивився на людей, і це заспокоювало. Дійшов до філармонії, вткнувся в афішу. Ну, бачу, концерт Гмирі, взяв квиток, зайшов. Місце було на балконі у першому ряду. Я сів, слухаю. Я не знав, що є такий великий співак Гмиря. Слухав не зосереджено, тому що мені давило оце моє нав`язливе, неприємне. І от чую слова: «Грудью вперед подайся, не хнычь, равняйся, в ногу, ребята, - раз-два, раз-два». Ця команда наче розбудила мене, зворушила мою душу. Я весь подався вперед корпусом і почав слухати. Сусідка повернулася до мене, в партер я глянув, публіка теж на мене дивиться і Борис Романович … Я був у військовій формі, а виконувалось про військову людину, тому я зрозумів, що це на мені акцентується, співак дивиться на мене. Я потім звернувся до сусідки, питаю: «Що співак виконував?» Вона каже: «Старый капрал» Даргомижського». І от я тут.
Щоб прослухати,
натисніть тут
«Слухаємо Гмирю» …Записані більш як півстоліття тому, зокрема, по трансляції, концерти співака не є архівною дивиною. Мистецтво Бориса Гмирі поза часом. Воно діє і буде діяти, передусім, могутнім струмом живого почуття, трепетною пульсацією серця. Звернімося до спогадів диригента Київської опери, видатного музиканта Веніаміна Савелійовича Тольби, надрукованих також і у книзі «Борис Гмиря. Статті, листи, спогади». Вперше в оригіналі, російською мовою «Певец-музыкант», були надруковані в журналі «Советская музыка», 1973 рік, №11.
В.ТОЛЬБА:- О Гмыре невозможно писать прозой. Его пение надо описывать стихами, ибо Гмыря – бесподобный и лучезарный поэт звуков, рыцарь камерного пения. Его лучистый, проникающий в душу голос облагораживал и опоэтизировал все, о чем он повествовал. Если и прав поэт, что «мысль изреченная есть ложь», то омузыкаленная мысль, спетая Гмырей, всегда была правдой. В его пении всегда ощущалась искренность чувств, находившая выражение в слове и звуке, ритме и тембре.
Да простят мне сравнение пения Гмыри с игрой Моцарта, который «играл без всякой манерности, без эффектных жестов и излишней нервозности; свобода и изящество, с какими пальцы его бегали по клавишам, поражали и совершенно завораживали. И в то же время игра его отличалась удивительной четкостью и чистотой, благодаря чему музыка обретала волшебную, целомудренную ясность. Исполнение было предельно точным и естественным» (Д.ВЕЙС. «Возвышенное и земное»). Это описание, если заменить слово «игра» словом «пение», целиком можно отнести к мастерству Гмыри, разумеется, в других масштабах одаренности, но такого же стиля. Для пения Гмыри были характерны мягкая, отчетливая, но не утрированная дикция, огромный пиетет к авторскому музыкальному и поэтическому тексту, безупречный художественный вкус, красота звука, ювелирная отшлифованность музыкальной фразы, обаяние «аполлонического» начала, «вчувствование» в исполняемое им произведение …
Как оперный певец Гмыря не раскрылся полностью, это недосказанная, «недопетая» страница его творчества. Глубоко несправедливо мнение, что его голос якобы проигрывал из-за недостаточной мощности в соревновании с оркестром. Его голос удивительно сливался с «голосом» оркестра. Достойно глубокого сожаления, что Гмыре не посчастливилось выступать с таким дирижером, как А. Пазовский, что он мало пел с А. Маргуляном, С.Столерманом, которые одновременно с ним работали в театре: это были бы спектакли органического единства певца и оркестра, где Гмыря мог бы полностью «высказаться». Как жаль также, что он так рано оставил оперную сцену, что так немногочисленны записи опер с его участием.
Ця думка Веніаміна Савелійовича Тольби небезпідставна. Диригент добре знав про багаторічний конфлікт Гмирі з художнім керівником Київської опери Миколою Васильовичем Смоличем. Гмиря принципово не погоджувався з вимогами безапеляційно підкорятися трактуванням сценічного образу, не виходячи з індивідуальних даних виконавця, також намаганнями завантажити його другорядними партіями. А особливо страждав від упередженого ставлення художнього керівника до його виступів із сольними програмами, якомога забороняючи ці виступи.
Багато було витрачено душевних сил і, головне, здоров`я, пережито несправедливих звинувачень, образ, приниження, поки у високих інстанціях дали згоду на вихід Гмирі на пенсію з можливістю працювати в театрі як гастролер. Цей драматичний марафон, безумовно, став причиною передчасної смерті Бориса Романовича Гмирі.
Ну, і до цієї сумної епопеї дуже близька, навіть споріднена з нею не менша, а, може, й більша драма в житті Гмирі. Це чорна пляма в його біографії, страшна тінь, що переслідувала його роками і нечесно використовувалась тими, хто не міг йому простити широкої слави видатного співака навіть і після смерті. Це те, що Гмиря під час II-ї світової війни хворий опинився в оточенні ворога, звідки вже не міг вибратися, і залишився в окупованій Україні, і в чому його особливо звинувачували, співав при німцях. Так, співав – у Харкові, потім Полтаві та в Кам`янець-Подільському. А що сталося після того, як Кам`янець-Подільський 26 березня 1944 року було звільнено від фашистів, дізнаємося зі спогадів Микити Сергійовича Хрущова. Надруковано в журналі «Огонёк» №39 за серпень 1989 року.
М.ХРУЩОВ:- … Я уже не помню числа, но, видимо, в последних числах марта, я по распутице только определяю – распутица была невероятная на западе, - наши войска предприняли наступление и сбили немцев с позиций. Немцы не выдержали натиска и бежали. Они оставили огромные военные обозы и очень много людей, которых немцы почему-то тянули за собой. Вдруг мне докладывают, что в этом обозе оказался Гмыря, знаменитый артист, певец с прекрасным голосом. Гмыря - это имя грандиозное. Я приказал сейчас же доставить его в Киев. Его доставили. Я потом специально разговаривал по этому поводу со Сталиным, потому что сам решить не мог.
Я говорю: «Мы бы хотели оставить его в Киевской опере (а он пел в Харькове до войны), но нужно будет ожидать очень больших возражений со стороны Ивана Сергеевича Паторжинского» …
Сталин согласился со мной: «Да, возьмите».
Я не ошибся, сейчас же стали голоса раздаваться: «С изменником Родины мы не будем спивать, не будем». Я знал откуда это исходит. Тут был и патриотизм, но здесь была и зависть. Гмыря остался в театре.
Отак, коротко. А що за цим? То був морально дуже тяжкий час для Гмирі. Він був пригнічений ставленням колективу в театрі до нього. Не всі, безумовно, але деякі руки йому не подавали. «Відчувалася якась безнадія, він щодня чекав на арешт, -розповідав нам в одній з радіопередач народний артист України Віктор Борищенко, надзвичайно світла, доброзичлива людина, який попри загальну атмосферу всіляко підтримував Бориса Романовича і не поривав з ним дружні стосунки. Тож спогади Віктора Петровича Борищенка надто цінні для нас, - все змінилося після запрошення виступити в урядовому концерті. Це означало офіційну реабілітацію і визнання Гмирі провідним солістом Київської опери».
Більшість артистів цьому були раді, бо людьми володів страх, адже відомо, який то був час. Але в декого ця ворожість, вважай, заздрість, затаїлася і, звісно, давалася взнаки у творчих стосунках, про які йшлося вище.
У своїх спогадах Хрущов відверто назвав Паторжинського. Дуже прикро, але і відомий, популярний співак, учень Паторжинського, Дмитро Гнатюк, - навіщо це йому було потрібно, незрозуміло, - продовжив «справу» свого вчителя. Це ми відчули добре, коли по радіо прозвучала передача Ксенії Войтех «Голос Гмирі» пам`яті співака (5 серпня 1970 р.), а наступного дня «згори» була спущена директива не давати його записи в ефірі. Не інакше, як за дзвінком «добродія». Отже, як говорили тоді у нас в музичній редакції: «На кожного Моцарта є свій Сальєрі».
На цьому ставимо крапку, бо найдорогоціннішим скарбом для України є виконавська творчість Бориса Гмирі.Слово «Творчість» напишемо з великої літери. Своїм голосом, як досконалим інструментом Страдіварі, Гмиря-художник володів бездоганно.
Варто говорити про вокальний театр Гмирі, саме вокальний, - рідкісне явище. А й справді, що бачили слухачі на сцені? Рояль, співака і піаніста у концертному вбранні – чорних фраках і білосніжних сорочках з метеликом. Все. Борис Гмиря, як завжди, був зібраний, натхненний. Уклін з достоїнством, ніяких зайвих жестів. А починає звучати музика, і в уяві слухачів, наче перед очима, виникають рухливі кадри: голос виписує зовнішність, характер персонажів твору, навіть мізансцени. А філософський підтекст розкриває глибинно суттєве у людському єстві. Відома, багато разів чута класика, здебільшого російська, дивує глибиною і гострою актуальністю.
Щоб прослухати,
натисніть тут
Щоб прослухати,
натисніть тут
Щоб прослухати,
натисніть тут
Розквіт мистецтва Гмирі припадає на 50-ті – 60-ті роки минулого століття, коли на хвилі популярності видатних майстрів сольного співу визначився і репертуар, до якого вони залюбки зверталися, саме російський. І що характерно, у блискучому сузір`ї виконавців, таких, як Зара Долуханова, Андрій Іванов, Наталія Шпіллер, Павло Лісіціан, Марк Рейзен, Сергій Лємєшев, Іван Козловський український співак Борис Гмиря не тільки не губився, а не мав собі рівних. Про це якраз свідчать визначні його сучасники.
З.ДОЛУХАНОВА:- Час є найправдивіший цінитель і критик, він все ставить на свої місця. Я не побоюсь сказати, що у майстерності і художньому рівні виконання Бориса Романовича Гмирю ще ніхто не перевершив.
Н.ШПІЛЛЕР:- Лев Юхимович Острін, його концертмейстер постійний, якось мені зателефонував і каже, що немає де Гмирі позайматися, він нервує. Я кажу: «Боже мій, та у мене рояль, у мене окрема кімната, приходьте і займайтеся, я не буду вам заважати». А я ж під дверима сиділа і слухала, як він займався. Він мене цим потряс. Це не був гучноголосий спів. Це не була настройка. Це був наполегливий психологічний аналіз того, що він буде виконувати на естраді. Він майже не співав, а нібито намацував – а може, ця барва, а може, інша …
Рідко зустрінеш виконавця таких глибин, такого психологічного одкровення у невеликому творі, вміння збагатити образ такими штрихами, що не можна забути. Ось я бачу перед собою, а якщо я почула, то через його вокальну інтонацію побачила, це - «Червяк», «Титулярный советник» Даргомижського. Третій зразок – «Светик Саввишна» Мусоргського. Чула різних виконавців. Цікаві були спроби інтерпретації, але переді мною виникало напівюродиве щось. А тут трагедія людської долі. Оце воістину правда почуттів була, якої так добивався Станіславський.
Щоб прослухати,
натисніть тут
Щоб прослухати,
натисніть тут
Щоб прослухати,
натисніть тут
Є. НЕСТЕРЕНКО, в минулому соліст Великого театру: - Мені пощастило побувати майже на всіх концертах Бориса Романовича Гмирі в Ленінграді з 1956 по 1969 рік. Але тільки зараз я остаточно усвідомив усю масштабність людської особистості, яка збагачувала його творчість. Лише прочитавши цю книгу, розумієш, що Гмиря був обдарований не лише чарівної краси голосом і надзвичайно високим художнім інтелектом, але й силою волі, безпощадною вимогливістю до себе, загостреним почуттям вдячності слухачам, добротою і чемністю, які не заважали йому безкомпромісно відстоювати свої художні ідеали.
Йдеться про книгу «Борис Гмиря. Статті, листи, спогади», в російському варіанті надруковану у видавництві «Музыка» в Москві. Ми її щедро цитуємо, звичайно, в українському варіанті – подарунку Віри Августівни Гмирі.
З листа Бориса Романовича Павлу Васильовичу Голубєву 11 жовтня 1952 року: «І втішно, і приємно, коли твоє ім`я значиться в енциклопедії. Але настійливо внутрішній голос нашіптує: «Це вже минуле». Невже минуле? «Я буду, а не я був». Відчуваю сили, можливості, бачу свої недоліки, знаю, до чого треба прагнути … Необхідно писати свою «вокальну книгу». Записано 140 творів. Хоча б іще сотню записати, було б добре …».
З листа Бориса Романовича: «І втішно, і приємно, коли твоє ім`я значиться в енциклопедії. Але настійливо внутрішній голос нашіптує: «Це вже минуле». Невже минуле? «Я буду, а не я був». Відчуваю сили, можливості, бачу свої недоліки, знаю, до чого треба прагнути … Необхідно писати свою «вокальну книгу». Записано 140 творів. Хоча б іще сотню записати, було б
добре …»
Записав. І набагато більше записав. Численні сторінки цієї «вокальної книги» складають розмаїту Шевченкіану Гмирі, що її справедливо було б назвати заголовком його статті «Кобзар у серці моїм». Вона, ця стаття, і починається словами:
«Немов і народився я, вже знаючи його, Великого Кобзаря. Пісні на його твори лилися в нашій співочій хаті, коли ще в колисці мене колихали. Воістину з молоком матері!
А потім юнаком, у безмежній любові до чудової природи української, не міг відірвати очей своїх від тихих плаїв , верб розлогих, очерету шумливого … Кобзар словами якимись теплими, рідними, своїми і разом нашими, як додому, проникає у кожне серце людське і там «панує». Творить діло велике, облагороджує людей».
З голосу Гмирі кобзареві вірші «панували» майже в усіх концертах співака. Але згадаємо лише один виступ, незвичайний, описаний у спогадах письменника Анатолія Шияна.
А. ШИЯН:- Минулого року, а в моїй уяві, наче це було вчора, постає могутній дуб Шевченка з розлогим гіллям, освітленим призахідним сонцем. Поряд – приземкуватий дерев'яний настил, змайстрований місцевими теслями. Просто на траві – піаніно. Навколо тисячі людей застигли у нетерплячому чеканні. І ось виходить Борис Гмиря. Високий, ставний, він стоїть на простенькому помості, і ви помічаєте, як міниться в нього обличчя, наче обдала його перша хвилька суму. Артист перевтілюється в образ людини, що кров`ю серця писала невмирущі рядки …»
Щоб прослухати,
натисніть тут
Борис Романович виконував «Думи мої, думи мої». На вечорах «Слухаємо Гмирю» Віра Августівна завжди виділяла Шевченкіану в окрему програму.
Віра Августівна Гмиря … Хтось з розумних і спостережливих людей сказав, що за великим чоловіком завжди стоїть велика жінка.
Яким би видатним артистом не був Борис Гмиря, але, не знаючи великого кохання, навряд чи так співав би. Мабуть, почасти й підсвідомо його неповторне мистецтво було присвячено їй, його дружині, його музі.
Чудовий, випромінюючий радість портрет господині прикрашає столову – кімнату ліворуч від входу.
Покохали одне одного і одружилися не юнак і дівчина, а люди зрілі. Гмирі було 47 років, це був його другий шлюб, перша дружина померла. Вірі Августівні – 36. У неї це також був другий шлюб, перший її чоловік загинув під час II-ї світової війни. Як свідчить напис на меморіальній дошці, у 1951 році подружжя оселилося тут, на Хрещатику, 15, де ми й «проводимо» екскурсію в минуле.
Нам пощастило зустрітися у цій оселі з людьми, які особисто знали Віру Августівну і Бориса Романовича. Це відомий режисер Київської опери Ірина Молостова, літературознавець і журналістка Маргарита Довгань. Записували їхні спогади для радіопередач, побоюючись, аби чогось важливого не пропустити.
М.ДОВГАНЬ:- Хотілося б мені зупинитися на одному такому ліричному епізоді. Власне, в той момент я вперше побачила Віру Августівну. Було це десь в кінці 50-х років. Зайшли ми до музею російського мистецтва, була якась виставка. Але одразу я побачила: стоять двоє людей біля якоїсь картини. І ви знаєте, ця пара мене загіпнотизувала. Борис Романович з Вірою Августівною про щось гомоніли між собою, обговорювали ту картину. І між ними був якийсь такий зв`язок душевний, творчий в той момент. І така красива відчувалася аура навколо цієї пари, що той момент мені запам`ятався на все життя, цей розкішний, рідкісний дует, любовний дует отам в музеї.
Прийшли сумні часи. Відійшов Борис Романович. Тяжко то пережили. Але дуже швидко відчули, що ні, Борис Романович є, Борис Романович безсмертний, Борис Романович звучить. І тим всім ми завдячували, у першу чергу, Вірі Августівні, яка започаткувала у хаті своїй вечори пам`яті Бориса Романовича.
Я бачила, з якою любов`ю Віра Августівна все готувала, хотілося їй, щоб все в хаті було так, як при Борисі Романовичі. Навіть той рушничок десять разів поправить, щоб він лежав так, як любив Борис Романович. Ті коржики, які любив Борис Романович, і тільки вони з`являлися за чаєм після концерту. Про Віру Августівну я ще хотіла сказати, що коли я їх бачила разом, мені завжди згадувались слова з «Елегії» Массне: «Радість і щастя моє». І вражає мене тонке розуміння цією жінкою мистецтва і через це мистецтва Бориса Романовича Гмирі. Він їй довіряв у питаннях мистецтва повністю, абсолютно. І, власне, це було основою їхнього кохання. Я пам`ятаю, як вона після концерту сказала: «Ти такий співак, даний Богом людям, Україні, і ти мене любиш. Це просто неймовірно».
І.МОЛОСТОВА:- Я думаю, что об их любви и взаимоотношениях должны рассказывать поэты. Когда умер Борис Романович, Вера Августовна ни о чем не могла говорить, она в это не могла поверить.
… И дальше Вера Августовна находит в себе силы, и начинается это, я бы сказала, жертвоприношение святое себя, всей своей жизни во имя того, чтобы продлилась жизнь Бориса Романовича.
Ми пам`ятаємо цю жінку – шляхетну, красиву і в похилому віці, одержиму у прагненні захистити, так, захистити - були такі страшні часи - спадщину і саме ім`я того, хто є гордістю її батьківщини і змістом її життя.
Не можна сьогодні обійти й того, що всі благородні починання давалися Вірі Августівні неймовірно важко, бо щоразу натикалися на всілякі заборони й підозру чиновників, ласих до будь якої мерзенної плітки.
Почалися нескінченні марафони по високих кабінетах у пошуках справедливості, нервові стреси. Платила Віра Августівна за все надто дорого, своїм здоров`ям. І у нерівній боротьбі перемогла. Книга надрукована, Меморіальний музей на Слобожанщині, в Лебедині, діє, голос Гмирі звучить, із записів співака, зібраних в домашньому архіві, не загубився жодний, так само з його і її листів не загубився жодний лист.
М.ДОВГАНЬ:- Серед того моря людей, в якому ми живемо, є якась грудочка світлих особистостей, які тримають нас на цьому світі. І для мене серед тієї невеличкої шопти людей є Борис Романович і Віра Августівна, яких я запізнала з літ юнацьких і дотепер вони в моєму серці. Хай святиться ім`я цих людей в нашій пам`яті, гріє всіх нас і дає нам силу і можливість бути такими, як були вони в плані моральному, в плані творчому, в плані етичному. І щоб ми вміли і наші діти вміли любити так, як любили одне одного Борис і Віра.
Далекого зимового вечора, набувшися в господі цього подружжя враженнями небуденними, пройнявшися подякою за побачене і почуте, ми покидали цю господу окрилені. Адже тішилися тим, що про вечори «Слухаємо Гмирю» тепер почують тисячі радіослухачів в Україні і не тільки. Ще, правда, не думали тоді, що розкажемо про цю подію і в майбутній книзі «Музичні адреси Києва».
І завершальний, так би мовити, акорд. У книзі «Борис Гмиря. Статті, листи, спогади» наведений лист болгарського співака Спаса Гелєва Борису Романовичу Гмирі. Унікальність цього листа полягає в тому, що він був написаний Гмирі після його смерті, такий своєрідний некролог. Ось кілька рядків:
«Ви були художником, скульптором у мистецтві співу. Ваше джерело – чиста слов`янська душа. …Ви завжди житимете у Ваших піснях, що линуть по всьому світу, нагадуючи йому про творця-виконавця, котрий з небаченим блиском виконав свій людський обов`язок і посів заслужене найвище місце серед великих творців музичного мистецтва».
Отже, Хрещатик, 15, Пасаж, дві меморіальні дошки на вході (четвертий під'їзд) – Борису Романовичу Гмирі і Михайлу Степановичу Гришку.
Якщо наша розповідь-екскурсія зацікавила читача чимось новим і незнаним, а декому, може, й відкрила, хто такі ці велетні мистецтва, то вона проведена недаремно і ми цим конче щасливі. Бо ж не формальний факт тут засвідчений. Він міцно закладений у національну ідентичність українців і є часточкою кожного з нас, нашої гордості своєю Україною, своїм давнім і сучасним Києвом, славним такими музичними адресами.
